Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер - Страница 17
- Предыдущая
- 17/188
- Следующая
— Що ти будеш робити? — спитала Гертруда, сівши на стілець біля стіни намету.— Як ти її лікуватимеш?
— Точно ще не знаю.
Тільки тепер Ерагон помітив, що поряд з ним у наметі немає Арії. Він покликав її. За якусь хвильку вона відповіла йому знадвору — звук її голосу приглушувала тканина, що відокремлювала їх.
— Я тут,— сказала Арія.— Я почекаю тут. Якщо виникне потреба, ти тільки подумай про мене — і я прийду.
Ерагон трохи збентежився. Правду кажучи, він розраховував на те, що Арія буде поряд, щоб допомогти йому, коли він чогось не знатиме, або виправити, якщо зробить якусь помилку. «Ну що ж, нехай і так. Зрештою, я можу спитати, коли знадобиться... Принаймні Гертруда не матиме причин думати, що Арія вчинила щось із дівчинкою». Юнак був упевнений, що Арію підозрюють у тому, що вона може підмінити дитину, хоч йому було несила уявити Арію в ролі крадійки дітей.
Лежак скрипнув, коли Ерагон обережно присів на нього, дивлячись на немовля. Його погляд став більш серйозний. Він відчув, що й Сапфіра дивиться на дівчинку, яка лежить на простирадлі, широко розплющивши невинні оченята. її язичок мигнув на мить у щілинці над верхньою губою.
«Що ти думаєш?» — спитав Ерагон дракона.
«Рухайся повільно, щоб часом не пошкодити власного хвоста».
Ерагон і сам так гадав.
«А в тебе колись таке бувало?.. Ну, щодо хвоста?» — спитав він за якусь мить.
Сапфіра нічого на те не відповіла, але він відчув короткий сплеск відчуттів: калейдоскоп якихось картинок — дерева, трави, сонячне сяйво, гори Хребта — різкий запах орхідей та несподівано болісне й гостре відчуття, наче хвіст дракона придавило дверима.
Ерагон подумки посміхнувся і почав створювати закляття, які були потрібні для зцілення дівчинки. Це тривало досить довго, майже півгодини. Більшість цього часу вони із Сапфірою знов і знов перебирали таємничі речення, перевіряючи кожне слово, ба навіть його вимову, щоб упевнитись в одному — закляття зроблять те, що мають зробити, і не більше.
їхня тиха розмова ще не встигла закінчитись, як Гертруда звелася з місця.
— Дитя не змінилося...— сказала вона.— У тебе нічого не виходить. Чи не так? Не приховуй від мене правду, Ерагоне, за своє життя я й не таке бачила.
Ерагон звів брови.
— Робота ще навіть не починалася,— м’яко відповів він.
Гертруда знову сіла. Було видно, що вона пригнічена. Аби якось заспокоїтись, жінка дістала з торбинки клубок жовтої пряжі, напівзв’язаний светр, пару в’язальних спиць і заходилася плести. її пальці рухались, як завжди, швидко й спритно. Рівний стукіт спиць заспокоїв і Ерагона. Це був звук, що його він часто чув у дитинстві, коли вони холодними осінніми вечорами сиділи біля кухонного вогню й слухали розповіді дорослих, які курили люльку чи потягували ель після гарної вечері.
Нарешті вони із Сапфірою переконались, що закляття безпечні. Тепер Ерагон був упевнений, що язик не підведе його, коли він буде вимовляти незвичні звуки прадавньої мови. Юнак зібрався на силі й хотів створити перше закляття. Аж раптом його охопив сумнів.
Коли ельфи використовували магію для того, щоб дерево або квітка росли такої форми, якої вони хотіли, чи щоб зміцнити своє або чуже тіло, то завжди, наскільки він знав, виголошували закляття у формі пісні. Очевидно, зараз теж слід було зробити саме так. Але юнак пам’ятав усього лиш кілька ельфійських пісень, та й то приблизно, а вони ж повинні були звучати красиво й мелодійно.
І тоді замість них він віднайшов десь у найглибших закутках пам’яті пісню, що її тітка Маріан співала йому, коли він був маленький, іще перед тим, як недуга забрала її, пісню, яку жінки Карвахола споконвіку співали своїм дітям. Ерагон заспівав колискову... Мелодія добре лягала на пам’ять, вона була проста й стримана, якраз така, щоб заспокоїти немовля.
Він почав лагідно й повільно. Слова линули плавно, його голос неначе наповнював намет якимось тихим теплом. А перш ніж заспівати пісню, юнак сказав дівчинці-немовляті прадавньою мовою, що він її друг, що він бажає їй лиш добра і що вона має йому довіряти.
Напруга зникла. Дитя потихеньку заснуло.
Тоді Ерагон вимовив перше закляття: просту формулу, що складалася з двох коротких речень, які він повторював знов і знов, наче молитву. Маленька рожева щілинка, що розділяла губки навпіл, почала зникати, ніби якісь сонні створіння рухались під землею назустріч одне одному.
Зробити те, що хотів Ерагон, було далеко не просто. Кістки в дівчинки, як і в усіх немовлят, були м’які й вразливі, не схожі на дорослі. Тому доводилось бути дуже обережним. Процес ускладнився ще й тим, що він ніколи не бачив дівчинку із цілою губою, отже не знав напевно, як саме має виглядати губа. Зрештою, дівча було схоже на звичайнісіньку дитину: округле, пухленьке, без якихось особливих прикмет. Однак Ерагон побоювався, щоб та цілком приваблива зовнішність, яку він надасть дитині зараз, з бігом часу не стала потворною.
Отож він працював обережно, роблячи за один раз тільки малесенькі зміни й зупиняючись після кожної з них. Він почав із найглибших шарів обличчя дівчинки, з кісточок та хрящів, і повільно просувався назовні, наспівуючи при цьому.
За якийсь час йому почала підспівувати й Сапфіра. Вона лежала надворі, і її глибокий голос змушував повітря вібрувати. У такт із голосом дракона ліхтарик то спалахував яскравіше, то згасав. Ця обставина дуже зацікавила Ерагона, і він вирішив трохи перегодом розпитати про неї Сапфіру.
Слово за словом, закляття за закляттям... Нічні години збігали одна за одною, та Ерагон не звертав уваги на час. Раптом дівчинка заплакала. Мабуть, вона зголодніла. Ерагон нагодував її маленьким пучечком енергії. Юнак і Сапфіра намагались не торкатися зайвий раз свідомості дівчинки, бо не знали, як це може позначитись на її стані. Свідомість немовляти здавалась Ерагонові просто дивовижною — одне суцільне бурхливе море неоформлених емоцій.
Позаду юнака так і продовжували розмірено клацати спиці Гертруди. Тільки раз цей звук завмер — цілителька збилася з рахунку петель, і їй довелось трохи розпустити своє в’язання, щоб виправити помилку.
Повільно, дуже повільно тріщина в яснах та піднебінні зросталась, а дві сторони котячої губи наближались одна до одної. Потроху верхня губа дівчинки ставала рожевою та пухкенькою.
Хтозна, як довго мудрував би ще Ерагон над своїм творивом, якби його не зупинила Сапфіра.
«Усе,— сказала вона.— Досить».
Ерагон погодився. Навряд чи він міг зробити обличчя дівчинки кращим, аніж воно тепер було.
Колискова пісенька стихла. Язик юнака пересох, у горлі боліло. Він підвівся з лежака і якийсь час стояв напівзігнутий, бо не міг одразу ж випрямитись.
Світло ліхтарика потьмяніло. Натомість намет почало заповнювати якесь інше світло. Спершу Ерагон не зрозумів, що то було. А світло струменіло зі сходу. «Та це ж сонце сходить! — нарешті збагнув Ерагон.— Невже я просидів тут цілу ніч? Не дивно, що я такий виснажений».
«А я? — озвалась Сапфіра.— Усі мої кісточки болять так само, як і твої».
Ерагон здивувався — Сапфіра рідко коли говорила про свою втому, якою б сильною та втома не була. Мабуть, битва забрала в неї куди більше сил, ніж це могло здатися на перший погляд.
«Але ти не хвилюйся,— одразу ж заспокоїла юнака Сапфіра — Втомлена чи не втомлена, я все одно можу здолати солдатів Галбаторікса, скільки б він їх не послав».
«Я знаю».
Гертруда нарешті залишила своє в’язання й нахилилась над лежаком.
— Ніколи в житті не думала, що хтось здатен на таке,— сказала вона.— А надто ти, Ерагоне Бромсоне.
Вона з подивом глянула на юнака:
— Бром був твоїм батьком, чи не так?
Ерагон не хотів говорити на цю тему, тож промимрив у відповідь щось невиразне й загасив світло ліхтарика. Намет одразу ж поглинули сутінки. Тепер його освітлювали лиш промені вранішнього сонця. Очі юнака швидко призвичаїлись до цієї зміни, натомість Гертруда почала блимати, мружитись і крутити головою туди-сюди, так, ніби нічого не бачила.
- Предыдущая
- 17/188
- Следующая
