Торговиця - Іваничук Роман - Страница 20
- Предыдущая
- 20/47
- Следующая
«Тим не менше, – впиралася на своєму Вільде, – на мітинги збігаються з усіх закамарків Міста євреї й верещать «хай живе!»
«І українці кричать, хіба ви не чули, не бачили?… А щодо мене, я не серцем сприйняла нову владу, лише розумом. Дивилася на сірі обличчя вояків, які вступали до Міста визвольним маршем, на їхні дикунські гостроверхі шапки, брудні обмотки на ногах, а в очах не бачила ні впевненості, ні гордості за велику державу, а тільки пригноблення і страх. Й мені було їх жаль… Я бачила жінок у фуфайках і синіх беретках, які, вселившись у звільнені помешкання виселених поляків, одягалися в нічні сорочки, думаючи, що то модні сукні, і йшли в них до театру. Й мені соромно за них… Але хто винен? Таж не вони, а та влада, яка поблажливо забороняє нас називати жидами, а вас карає за читання патріотичних книг…»
Товариство неохоче бралося до їжі, чей не задля неї завітало до ресторації; Ірина Вільде краяла ножем абрикосового книдля й скрадливо поглядала на пана радника, очікуючи його реакції на мову Сальомеї, Сальомея помішувала ложечкою каву, теж чекаючи, що повість муж; пан Геродот вийняв із срібного портсигара цигарку й, попросивши дозволу запалити, нервово черкнув запальничкою; заслонивши себе клубком диму від допитливого погляду письменниці, врешті заговорив:
«Є такий віц із судової практики… сидять під церквою двоє жебраків, і один питає свого сусіда: «Ти чого пішов у жебри?» – «Бо програв процес у суді, – відказав сусід. – А ти чого?» – «Бо я виграв». Таке лучилося і в нас з поляками: ми процесувалися, а виграв москаль».
«Або, як сказав Шевченко: Польща впала і нас роздавила», – додала Вільде.
«Тішуся, що й ви такої самої думки… Проте готові всім серцем прийняти червоні бандери, бо ж галичани, як ви зболили висловитись, не бики… Але ж самі визнаєте: навіть худоба розрізняє кольори. То варто й людям мати таку властивість…»
«Який ви категоричний, пане меценасе… А може, знаєте, де вихід з нинішньої ситуації?»
«Знаю: нейтралітет… Бо яка пристойна діяльність світить, приміром, мені в тоталітарній державі? Формального статиста на судових засіданнях – достоту, як електора на совєтських виборах: усе визначено наперед, а люди – ляльки у вертепі… За польського режиму я провадив переважно цивільні справи, але якщо мене просили захищати політичних, я, не думаючи, погоджувався – як лікар, вірний клятві Гіппократа».
«І багатьох вдалося вам оборонити, пане адвокате?» – в голосі письменниці вчулася іронія.
«Жодного… Але використовував судову трибуну для протесту. Може, ви щось чули про мою філіппіку на процесі професора Тарновецького?»
«Про неї всі чули – ви тоді стали найпопулярнішим українським правником у нашій окрузі. Вашу блискучу промову на суді опублікувала газета «Діло». Про неї, напевне, знають і наші визволителі. Ви не боїтеся?»
«А що міг би допомогти страх? Зрештою, я покинув адвокатуру й працюю зараз у нотаріаті».
«Заховалися?»
«Від них не заховаєшся. Однак не маю наміру втікати за кордон. Там я нікому не потрібний».
«Ви людина честі, про це всі знають. Але відвага ваша зумовлена ще й тим, що ваша дружина єврейка…»
«Може, й так… І я готовий, якщо виникне потреба, віддячитися їй своїм життям. Всіляке може трапитися, час на часі не стоїть…»
Ірина Вільде промовчала, спостерігаючи за Сальомеєю, яка, зціпивши губи, слухала розмову мужа з письменницею. По хвилині Вільде промовила:
«Я думаю, що чутки про репресії в Совєтському Союзі значно перебільшені…»
«Так сказав колись Марк Твен. І ми, як і він тоді, ще залишаємося живими. Та я знаю те, чого не знаєте ви… На початку тридцятих років до уряду Муссоліні надходили листи від італійського консула в Харкові з повідомленнями про голод в Україні та про масові розстріли. Польські правники про це потроху дізнавалися. Перебільшень не було, були страшні факти… Нині ми полегшено зітхнули після польського панування, та незабаром цим самим схлипом почнемо задихатися… За польської окупації жив дух боротьби, у совєтській системі панує дух покори й страху… Чому Білас і Данилишин могли йти на смерть з вигуком «Слава Україні!», а на більшовицьких судових процесах засуджені повзали, каючись і обзиваючи себе скаженими собаками – від страху перед смертю, на яку так сміливо пішли галицькі хлопці? А тому, що більшовицький тоталітаризм убив дух протесту».
«Дякую за відвертість і довіру до мене», – промовила Ірина Вільде, тепло глянувши на Сальомею.
Сальомея відказала стримано:
«Ви, ласкава пані, майстерно провели дознання. Для такого вміння треба мати неабиякий талант».
«Я письменниця, – посміхнулася Вільде. – А письменник, якщо це йому потрібно для творчості, мусить перевтілюватися то в юриста, то в лікаря – в кого завгодно, навіть у негідника… А ви спостережлива й розумна, пані Сальомеє… Це властиво євреям. І українцям – теж, адже наші історичні долі вельми схожі… Ви сказали, що євреї, для того щоб вижити, мусили пристосовуватися. І ми так будемо діяти. Я готова до такої методики: вижити, зберігаючи при тому свою духовну сутність».
Вільде підвелася й заговорила несподівано фривольним тоном:
«Дякую за консоляцію. Мала намір зробити це я, але ви мене випередили, – й додала, звернувшись до Геродота: – Вас, пане меценасе, вважають у Місті еталоном порядності. Тож тримайтеся так і далі. И не зважайте на заздрісників, – повела очима на Сальомею. – Заздрісники – нещасні люди й до того нікчемні…»
Вільде кивнула на прощання головою й вийшла з ресторації.
…Нусю зовсім покинули сили, коли вона звернула з Каштанового провулка на вулицю Скупневича й на тлі дерев Студентського парку зачервонів дах рідного дому.
Пані Емілія навіть не скрикнула, побачивши, як Нуся відкриває хвіртку й заходить на подвір'я, – мати день і ніч простоювала біля вікна, виглядаючи доню, й була впевнена, що з хвилини на хвилину Нуся ступить на поріг, ніби вернулася зі школи після занять… Емілія схопила дочку за руки і, схудлу, легку, вимучену, вклала до ліжка; Антошко стояв посеред кімнати із зів'яло опущеними руками й плакав; Емілія з докором, нібито він один винен у всіх бідах, пробурчала: «Та вже перестань флинькати за тією зафайданою Польщею, якби вона не розпалася, то й Нусеньки ти б ніколи більше не побачив…»
Нуся заснула й спала цілу добу, а прокинувшись, спитала в матері про те, що її найбільше цікавило:
«Олесь приїхав?»
«Я ходила до них, – відказала Емілія. – Й дізналася від пані Фросини, що Олесь вирішив дочекатися у Львові якогось порядку, а тоді поступатиме до медінституту».
«Може, так і краще, – зітхнула Нуся. – І най мамця нічого в мене не випитує, колись про все розповім…»
Нуся почала збиратися. Пан Антошко забідкався: та куди ж ти, ще трохи відпочинь; вона поцілувала батька в щоку й зацитькала: я ж просила не випитувати, є такі речі, про які маю право знати тільки я; Антошко розвів руками й сказав, коли Нуся вийшла з дому:
«Най ся діє Божа воля…»
У Кориничі дівчина перебрела Прут, чайка не возила, й подалася у Залуче до плебанїї отця Гаяна, сподіваючись побачити референтку із спеціальних доручень ОУН – дочку священика Зеню Левицьку Застала й уважно слухала її розпоряджень.
«Залишатися в Місті тобі не можна, – говорила Зеня. – Комуністи викажуть усіх оунівців, які вернулися з польських тюрем… Негайно допитайся у Багінсбергу до Думенкопфа, в нього явочна квартира… а-а, ти вже знаєш про нього… Колоністи готуються до репатріації в Німеччину, голова Спілки галицьких німців Макс Рафайзен виробить тобі документ фольксдойчерки… Таких, як ти, там буде чимало… Я ж залишуся у підпіллі, й ти будеш підтримувати зі мною зв'язок із закордону. Прощавай… Вірю, що недовгою буде наша розлука…»
Професор Тарновецький готував групу фольксдойчів, виробляв у Рафайзена фальшиві документи й розміщав прибулих по квартирах. Перша партія німецьких колоністів мала виїхати до Німеччини в січні.
Перед від'їздом Нуся попрощалася з батьками, й промовив до неї Антошко:
- Предыдущая
- 20/47
- Следующая
