Торговиця - Іваничук Роман - Страница 30
- Предыдущая
- 30/47
- Следующая
«Нуся?! Як це може бути? Якими вітрами?»
«Західними…» – відказала кволо Нуся.
Вона підвелася, опустила з ліжка ноги, відсунулася, щоб зробити Юркові місце біля себе, й не відводила від нього подивованого несподіваною зустріччю погляду. Той самий Юрко Сербин! Показний кавалер, за яким умлівали панни з жіночої гімназії, й мовчазний, замкнений у собі під час тієї важкої мандрівки… Яким же то дивом перехрестились нині їхні стежки?…
Юрко поклав руку на Нусине плече, пригорнув до себе, гладив долонею по голівці – втішений, що знайшов її. Долоня сповзла по обличчі дівчини, пучки пальців ставали щораз чутливішими, він припав до її вуст, вона не відхилялася, приймаючи поцілунок за приятельський, а коли задихнулася від його пристрасті й вільгість Юркових очей стала пекучою, рвучко вивільнилася з його обіймів, відсахнулася, ображена його сміливістю… Так цілував її у Студентському парку на холодній росі інший хлопець, вона відчувала на своєму податливому лоні його гарячу твердь і не противилася, лише поглядом благала пожаліти її дівоцтво: як приїдеш зі Львова, будеш мати те, чого так хочеш, я мушу підготуватися до кохання, щоб зробити його для тебе святим. Й послухався хлопець, і остиг, вона ж і досі не схолодніла ні на мить і була для нього вірною жоною всі пройдені дні. А він не приїхав. І не він врятував її від холодної смерті на снігу в гірській ущелині…
Нуся відсунулася від Юрка, обдала його відчуженим поглядом і спитала:
«Ти не знаєш, де Олесь? Що з ним?»
Й відказав Юрко, опустивши очі, нібито він провинний за Олесеву долю:
«Олеся заарештували, і я нічого про нього не знаю…»
Нуся затулила долонями обличчя й по хвилі мовила тихо:
«Пообіцяй мені, Юрку, що ніколи більше…»
«Хіба я знав, що ви… Такий шалений був той вечір, всі закохувалися, тільки я, огірчений, з рядком котильйонів на грудях, дивився, як ви з Олесем виходили із зали перед досвітком. Ну і що, подумав я, хтось повинен провести дівчину додому, а він танцював весь час з тобою, і йому належалося це зробити, а я як зустріну тебе завтра, то признаюся, що покохав тебе ще тоді, коли ти бавилася м'ячиком у скверику біля ратуші. Та зустрілися ми з тобою в Березі. Й під час тієї мандрівки додому хотів сказати тобі… Та не був то час для освідчень…»
«Не треба більше, Юрку. Хай нам буде досить того, про що ми з тобою щойно дізналися… А я буду чекати. Вірю, що Олесь колись повернеться…»
Нуся взяла Юркову руку і, тримаючи її в долоні, оповідала.
«…Ти питаєш, якими вітрами… Я й професор Тарновецький разом з німецькими колоністами з Багінсберга переїхали Сян, а в Бидгощі нас зупинили есесівці. Там нас розмістили по бараках, а за якийсь час із Кракова прибула до нас з Української Станиці делегація земляків. Ти, певне, знав або хоч разок бачив нашу міську красуню Оксану Москалівну, вона теж приїхала до Бидгоща, і яка то була їхня зустріч з професором Тарновецьким!.. Я тоді вперше зрозуміла, що таке кохання… Може, і я колись так само зустрінуся з Олесем… Між краківськими українцями була – не вгадаєш хто: поетка Олена Теліга. Вона тоді очолювала в Кракові мистецьке товариство «Зарево» й видавала газету під такою самою назвою. То взяла мене пані Олена до себе за коректора… Потім, за наказом Організації, я пішла з Лопатинським зв'язковою. Яка доля загону Лопатинського, ти знаєш… Він став легендою, так багато в нас легенд! Ті два стрільці, з якими я йшла до Синєвидного, склали по дорозі пісню, ти, певне, вже чув, її співають у таборі: «Як Лопатинський з-за границі у рідний край, у Львів вертав, він тільки думав про повстання, а сам чекістам в руки впав»… Скільки-то подібних пісень ще почує наш народ…
А ти будь мені другом, Юрку, добре? Й коли тобі дошкулить самотність, прокажи собі в думці вірш Теліги, запам'ятай його: «Як ми можемо сміятись й дихать, коли вас у в'язниці покликала смерть…» Хай береже Олеся Господь…»
…Усе це згадалося Нусі, коли вона ступила перший крок до курінного Довбека, який стояв перед розводом. Й проказала в думці клятву: я виконаю будь-який його наказ сповна і зроблю все, що у моїх силах – від цієї миті до зблиску полумені з револьверного дула…
І тоді наче хтось підштовхнув її в спину, може, це зробив Юрко, який ішов за нею, й за хвилину вони обоє стояли перед командантом з прикладеними ребрами долонь до мазепинок.
«У Львові ще йдуть вуличні бої, та це триватиме недовго, – мовив Довбек. – Ви добирайтеся, ще ходять поїзди. Знайдете сотника Тура, він повинен вступити до Львова із своїм легіоном. Й скажете йому: ми від карпатського січовика Довбека. Й передасте йому від мене грипе. Рушайте з Богом…»
Зі Сколе у львівському напрямі відходив упорожні поїзд, призначений, певне, для евакуації, в нього сіли Нуся й Юрко. Товарняк тягнувся ліниво, невпевнено, й машиніст, сповільнюючи хід, вихилявся з кабіни й про щось випитував у людей, які збиралися гурмами біля станційних будок і на ходу вскакували до вагонів.
Минали села. На будинках сільрад вже лопотіли синьо-жовті прапори, а на толоках марширували колонами парубки, виспівуючи стрілецьких пісень, імітуючи січове військо – неозброєне, в сільських кацавейках, несправжнє. Проте засвідчувало, що совєтчини, яка десь там, у адміністративних верхах, може, ще має владу, в низах уже не існує. З толок долунювали дружні вигуки «Слава Україні!» – як радісне звістування світові, що московський окупант вступився з галицької землі.
Поїзд зупинився на Персенківці, перед Львовом, й далі не йшов. На станції метушилися люди, Нуся з Юрком проникли в натовп, щоб почути новини, й дізнавалися лише про одне… Большевики залишили Львів, німці зайняли Раву-Руську й за день-два будуть у Львові; містяни розбивають тюрми й виносять сотні змасакрованих тіл на тюремні подвір'я, розпізнають, шукаючи рідних, чоловіки сивіють, жінки божеволіють… Очі повиколювані, животи багнетами розпорені, носи й вуха повідрізувані; у Бригідках зняли з хреста розп'ятого священика; гробарі вивозять трупи за місто до викопаних ям, які згодом засипатимуть вапном і землею; підвал у замарстинівській тюрмі замурували – в ньому ще раніше розстрілювали засуджених до смерті, тіла вже почали розкладатися – трупний сморід не допустив людей до страшної гекатомби; на подвір'я тюрми Донського увійшов сформований у Кракові український батальйон «Нахтігаль», командант Тур розпізнав серед убитих свого брата й над його тілом поклявся мстити совєтським головорізам до кінця життя…
Останнього дня червня Нуся і Юрко увійшли до Львова. Було вполудне, люд валив валом на Ринок; на ратуші майорів синьо-жовтий прапор, а з балкона будинку № 10, в якому колись містилася «Просвіта», промовляв до народу сивоголовий добродій, і те, що Нуся з Юрком почули від нього, сповнило їх великою радістю, проте з краплею тривоги, адже новітні господарі ще не зайняли ні вокзалу, ані пошти, чогось вони вичікують на лінії Рясне – Скнилів, а поки що їхньої влади ще ніхто не відчув, але ж вона таки прийде, й не знати, чи довго майорітиме на ратуші український стяг; ще не відомо, яке розпорядження нового окупанта впаде на голови захмелілого люду, який впивається першим ковтком свободи…
А сивоголовий добродій у гранатовому костюмі, начебто він раніше за німців з військовою силою увійшов до Львова, волає з балкона:
«Волею українського народу проголошуємо Акт відновлення Української держави!»
Лунає перекотом «Слава!», над містом злітають голуби, народ співає «Ще не вмерла Україна». Юрко полишає Нусю на майдані й пробує зайти до середини «Просвіти», його не впускає вартовий, Юрко наполягає: «Я від команданта табору «Олені» Довбека, мушу побачити Тура!» Й таки входить до зали, до нього сторожко придивляються міністри щойно проголошеної держави, врешті підходить до Юрка довгобразий, з русявою кучерявою чуприною чоловік і запитує:
«Звідки знаєш ім'я Тура?»
«Від карпатського січовика Теодора Довбека».
Чоловік бере Юрка під руку, проводить його в кінець зали й запитує упівголоса:
«Табір готовий до виступу?»
- Предыдущая
- 30/47
- Следующая
