Торговиця - Іваничук Роман - Страница 46
- Предыдущая
- 46/47
- Следующая
Зачувши мову Гаврилка, Олесь подумав, що пиячок насправді знає щось таке, чого інші не знають, бо недарма щоразу, вертаючись із Малгосиної забігайлівки, ревно шельмував президента. Полишивши на березі ріки вудку й кріселко, Олесь поквапився додому.
Віддавна знав, що народ ремствує на президента за дешевий розпродаж москалям українських підприємств, а своїм олігархам земних угідь над Дніпром і на південному березі Криму; що Лисичанський нафтопереробний завод уже належить Росії, що на Калуському калійному комбінаті заборонено розмовляти українською мовою, пенсії й зарплати мізерні, ціни ростуть, а товстосуми в Україні плодяться, мов кролі, – розпродує президент державу поки що в роздріб, та незабаром почне торгувати Україною гуртом… Гомоніли про це люди між собою й розводили руками; Олесь пригадував застережливі міркування учителя Томащука й заспокоював себе вірою, що згодом усе владнається, й іншого президента виберуть – але ж про яке вбивство горланить Гаврилко?
Допавши до Каштанового провулка, Олесь навіть не зайшов на своє подвір'я; люди вибігали з торговицьких закамарків, гурмами йшли до ратуші, квапилися, й нікого було на розмову зупинити. На свій подив, побачив на середині дороги всезнаючих пань, які давно вже не з'являлися на людях і пліткували по телефону; підійшов до них і запитав, що таке трапилося в Місті, що народ ураз збунтувався. Й відказала пані Аделя:
«Революція, прошу пана. Повстання. Скинемо нарешті паршивця, який москалям запродався. О-о, тепер йому буде капець!»
«Але ж він недоторканний…» – засумнівалася панна Ганя, й скруха затінила її обличчя.
«Дурниці говорите, – авторитетно мовила пані Аделя. – Він ту недоторканність втратить, як дівка цноту, – і навіть незчується!.. А-а, ви ж, пане Олесю, не знаєте, що сталося. Отже: того київського журналіста, забула-м його фамілію, який нападав у газетах на президента, знайшли повішеного в Голосіївському лісі… Кажуть, убивці це вчинили за наказом самого…»
«Он яку владу маємо, – зітхнула панна Ганя. – А ви кажете…»
«То ви кажете, а не я», – пирснула пані Аделя.
Пані засперечалися, Олесь не став їх слухати й подався за людьми, що бігли до ратуші на поклик Гаврилка, який політично викшталтувався в парляменті пані Малгосі й тепер очолив бунт.
Центр Міста вирував, лопотіли прапори, люд виходив на Ринкову площу з транспарантами: «Геть президента-вбивцю!», «Комуністів під трибунал!», «Не дозволимо грабувати Україну!» І всі скандували складений кимось вірш: «разом нас багато, нас не подолати!»
Молоді демонстранти погрозливо вимахували кулаками, а з ратушевого балкона промовляв комбатант УПА у мазепинці й зеленому кітелі із срібними альтембасами, закликаючи вимагати у влади призначення дострокових президентських виборів.
Народ вигукував «Ганьба!» і «Слава!», аж поки не втомився; люди поволі заспокоювалися, їх збиралося щораз то більше, і врешті залунали над Містом пісні. Войовничий запал мінявся празнешним настроєм, протестний мітинг перетворювався на патріотичну фієсту, і в Олеся склалося враження, що народ, випустивши бунтарську енергію, цим удовольнився й заздалегідь набрав вигляду переможця.
І коли народний гнів зовсім розтав і була складена й дружно проголосована супліка до уряду з вимогою відставки президента, а переможці вже танцювали під троїсту музику коломийок на вуличному бруку, з п'ятачка Старого ринку, обступленого новобудовами, вийшла процесія старих більшовиків – горбатих, кульгавих і лютих; над колоною з півсотні чоловік майорів червоний прапор, а попереду йшли най сміливіші військові відстав ники з медалями й орденами на грудях; вони тримали на тичках дерев'яні болванки із зображеннями совєтських вождів – Леніна, Сталіна, Молотова, Калініна, Берії й Кагановича – і завзято вигукували: «Хай живе комунізм!», «Геть бандерівщину!», «Дайош Совєтський Союз!», «Пролетарі всього світу, єднайтеся!»
Сторопілий Олесь упізнав дерев'яні потвори, яких колись для помсти вирізьблював із лісових коряг; лідер протестного мітингу Гаврилко теж упізнав свій товар, за виручку якого на Торговицькому ринку три дні пиячив у Малгосі, й ще раз загорланив, зазиваючи тепер людей до бою з комуняками.
Кинулися на совєтських недобитків дужі хлопці, порвали прапор, древко поламали; Гаврилко видирав з рук заюшених піною большевиків коряжні подоби, гатив ними об дорожній брук, й вони, струхлявілі, розсипалися на тріски, а коли нефортунні демонстранти порозбігалися, втямивши, що з розгніваним парубоцтвом жартувати не варто, Гаврилко позбирав те патиччя, поніс на майданчик Старого Ринку й підпалив. Сидів за ватрою, поки не догоріло останнє поліно, боячись, щоб хтось із відставників не врятував з вогню бодай одну потвору…
Олесь вишився з натовпу й подався додому, думаючи по дорозі про Гаврилка: не можна завчасно погано оцінювати людину, навіть якщо вона трохи інакша, ніж інші…
Біля фотосалону Кіблєра стояв, спершись на гнуту паличку, колишній директор Міської гімназії, нинішній учитель-україніст у Першій школі пан Томащук. Він з цікавістю спостерігав за веремією, що відбувалася в центрі Міста, і з його обличчя світилися, з ледь помітною іронією, вдоволення і спокій. Побачивши Олеся, зупинив його.
«Що це ви такі стурбовані, пане Шамрай? Адже все відбувається зовсім природно: наше суспільство перебуває в стані ферменту…»
«Я згадав нині ваші слова, пане вчителю, – відказав Олесь, – вимовлені вами в перший день нашої Незалежності: най би ця ейфорія швидше пригасла… Я тоді мовчки обурився на вас, а нині бачу: ви мали рацію. Ми раділи, вимахували прапорами, співали повстанських пісень, а Україну розкрадали Ферлеї. Й ось маємо прикрі наслідки… Але й не це мене найбільше турбує: держава молода й згодом наведе в себе лад. Страшно мені, що народ виступає проти власної держави…»
«Помиляєтесь, мій друже. Народ виступає за державу, він не має наміру її повалити, а зробити кращою, і так буде тривати, поки держава не ототожниться з народом. Чей самі знаєте: без дріжджів немає ні хліба, ні вина».
Коли Олесь вийшов на Каштановий провулок, побачив навпроти будинку пана Геродота тих самих пань Аделю й Ганю, а на радникове подвір'я заходили поодинці мовчазні люди. Олесь подумав, що пан меценас уже вернувся додому, й приквапив кроку – дуже за ним стужився. Та запримітив, що пані чомусь вельми засмучені й сльози втирають.
Були вони цієї миті зовсім інакші, ніж Олесь звик їх бачити, – не смішні, мов балаганні актриси на базарних інтермедіях, а звичайні – достойні й добрі жінки, яких, видно по смутку на іхніх обличчях, діткнулася печаль.
Й запитав їх Олесь, яке лихо трапилося.
«Горе, пане Олесю, горе! – разом заскімлили Ганя й Аделя. – Вчора пастухи знайшли пана радника мертвого в Шепарівському лісі… Щойно поїхали за ним…»
Й немов увірвалася в Олесевих грудях сирцева попруга, що досі туго в'язала силу, терплячість і витривалість у його душі й не давала йому розслаблюватися в найскрутніші хвилини. Й він, осиротілий, заридав, мов дитина.
У сльозах зайшов на своє подвір'я й побачив на підвіконні лише одну жіночу голівку, вирізьблену у вишневому порубі, а на місці подоби білої пані з медовим волоссям лежала зблякла фотографія. З неї дивився на Олеся він сам – вродливий юний гімназист. Взяв до рук фотографію й на зворотному боці прочитав:
«Залишуся завше вашим лицарем. Олесь».
Усе згадав і все зрозумів. Підійшов до воріт, глянув то в один, то в другий бік провулка, однак пані в чорному капелюшку й густій вуалі не побачив. А може, її тут і не було, може, існувала вона лише в його уяві як образ краси, як мрія?…
Реальною була тільки голівка кучерявої брюнетки. Він зняв її з підвіконня й поставив у кімнаті на креденс.
Це все, що в нього залишилося.
Однак вельможна і владна пані Самота не бажала залишати бодай малесенького місця в Олесевій душі для своєї суперниці, яка називається Розрадою.
Того ж дня до хати увійшов листоноша, подав Олесеві телеграму. Й він прочитав:
- Предыдущая
- 46/47
- Следующая
