Діаманти Ківі-Ківі - Дауманн Рудольф - Страница 17

• Предыдущая
• 17/33
• Следующая

— З ваших ручок усе смачно, — полестив він їй. — Якби вам ще затишнішу хатину. Ця очеретяна халупа має жалюгідний вигляд. А втім, через рік ви будете хазяйкою тропічного готелю з полірованими меблями і численними слугами. Тут виросте місто. Прибудуть машини, а з ними робітники й інженери. Я теж поставлю тут власний дім. Шкода, що нема в мене доброго помічника. І куди зник Мак-Барклей? Мабуть, знайшов великий алмаз і втік. Тепер десь розкошує собі!

— А хіба всі алмази, які ви знаходите, не переходять у власність компанії? — з цікавістю спитала Ельза.

— Частково… частково, — промимрив Беніссон. — Адже є різниця між добуванням алмазів у шурфах компанії і особистою знахідкою. Камені з шурфів, безперечно, належать компанії. А зібрані, завдяки власним старанням ідуть мені. Вартість їх пишеться на мій банківський рахунок. Признаюся, він уже чималенький!

Ельза засміялася і принесла на стіл алюмінієві тарілки й сковорідки.

— Ну, їжте, та швидше, бо вже прийшли інші. Просто не знаю, чим їх годувати. Нелегко придумати щось з тих припасів, які я маю.

— Переходили б ви на службу в компанію! — сказав Беніссон.

— Ні за які гроші! Я хочу бути вільною. Якщо Тіль виконає мої замовлення, то ви всі будете ситі!

— Знову цей клятий Тіль, — буркнув агент. — Скажу вам відверто: хіба це мужчина? Коли б він був мужчиною, то не віддав би компанії такий ласий шматочок!

— Мій ідеал не такий. На мою думку, у справжнього мужчини повинно бути серце, а' не гаманець з грішми, — відповіла йому Ельза і побігла-на кухню.

Ополудні другого дня над табором з гуркотом пронеслися два літаки.

— Це Сабена, — вигукнула Ельза Вандермолен і кинулася до широкої піщаної мілини, де було викладено знак для скидання вантажу.

Жінці не довго довелося чекати. Два біплани круто пішли вниз, розвернулися, і з товстого алюмінієвого черева на вантажних парашутах посипалися ящики, мішки, тюки. Все впало на обмілину, крім двох барилець, які шубовснули у воду. Та негри відразу ж виловили їх. Останнім скинули мішок з шовковим вимпелом. Літаки тут же розвернулися, лягли на зворотний курс і за якусь мить перетворилися в ледве помітні цятки.

— Пошта! — зраділа Ельза, піднімаючи мішок з вимпелом. — Газети, листи, вітання! — Але з цікавістю заглядаючи в мішок, жінка пильно стежила, щоб весь вантаж було перенесено в її хатинку.

Першим до Ельзи прийшов стрункий лікар Ніорт. Він зручно вмостився на стільці, сплетеному з папірусу вмілими руками негрів. Відсунувши вбік журнали, довгі урядові циркуляри, лікар обережно розпечатав товстий лист від дружини з Леокіна і з насолодою прочитав його.

— Нарешті, у нас є зв'язок з світом! — радів Ніорт. — Знаєте, пані Ельзо, якщо у тюках знайдеться хоч одна пляшка доброго вина, я влаштовую сьогодні бенкет! Для всіх! — підкреслив він, побачивши, що й інші білі квапляться сюди.

Ельза відразу зміркувала, що це для неї вигідна справа.

— В одному ящику двадцять чотири пляшки, — сказала жінка. — Все дійшло добре. Я звелю охолодити!

В Ельзи був тепер помічник — старий негр, що вже не міг працювати на важких земляних роботах. Широко всміхаючись, негр занурив пляшки в бак з холодною водою. Потім за вказівкою Ельзи склав усі ящики і тюки.

— Розпаковуй товари тільки тоді, коли потрібно, — повчала жінка його, — інакше в нас покрадуть банки та пакети. Кожну ніч ти спатимеш тут і стерегтимеш все від злодіїв!

— Добре, добре, — добродушно погодився негр.

Для Беніссона в поштовому мішку знайшовся товстий пакет, для геологів — листи. Тільки Жан Янзен нічого не одержав.

— Зате про молодого пана подумав Тіль, — сказала Ельза і подала геологові чекову книжку. — Тепер, як витрачу свої гроші, позичатиму у Жана Янзена. Тіль пише, що це аванс за виручку, яку він, напевне, одержить від продажу діамантів… Послухайте, містер Беніссон! Яка новина! Брюггенсен повідомляє, що сюди ідуть тисячі людей… Завирував весь басейн Конго. Всі плином плинуть у Ківі-Ківі. Тут буквально так і сказано, я навіть не підозрівала, що Тіль здатний до поезії.

— Що їм тут треба? — невдоволено вигукнув товстун. — Я чекаю загін робітників, інженерів, підривників, машиністів. А мені пишуть, що вони ще не прибули в Порт-Франкі.

— Іншим теж кортить покуштувати королівського пирога, — засміялася Ельза. — До народу треба бути ближче. Від вас; семи манекенів, моє діло не дуже розквітне. Сьогодні четвер? Тіль твердить, що саме сьогодні вони і мають прибути.

— Але ж це територія компанії Де Беерс! — обурювався Самуель Беніссон. — Я нікого не пущу сюди!

— Володіння компанії розташовані по той бік протоки, — поправив його Жан Янзен. — А на цій мілині — скільки сягає око — земля належить усім!

— Друзі! — радісно сказала Ельза. — Завтра літаки знову прилетять, і так буде щодня. Тіль підписав контракт з Сабеною. Крім того, — жінка вимовила це особливо підкреслено, — наступним рейсом нам доставлять короткохвильову рацію. Жан Янзен повинен навчитися працювати на ній, і тоді ми замовлятимемо льотчикам усе, що нам потрібно. Тіль знову упрошує мене повернутися в Леокін, запевняє, що незабаром у Ківі-Ківі настануть тяжкі часи. Ні, я цьому не вірю. Навпаки, тепер для мого трактира саме й почнеться веселе життя!

Тіль Брюггенсен помилився тільки на один день. Не в четвер, а в п'ятницю — це було в другій половині липня — з'явилась колона людей. Перебравшись через кам'янистий пагорок, вони підсунули до самого табору. Попереду йшли конголезькі стрільці і поліцейські драгуни. Над ними майорів прапор. Кожного, хто намагався обігнати загін, солдати завертали пострілами в повітря і нагаями.

Самуель Беніссон поспішив назустріч прибулим. Побачивши лейтенанта конголезьких стрільців, він почав благати його не пускати нікого далі, хоч колона зупинилася за добрий кілометр від хатини Ельзи Вандермолен,

— Якщо ця зграя прорветься до шурфів компанії, почнеться смертовбивство. Я відповідаю перед компанією за безперебійний хід робіт. Скільки у вас солдат, пане лейтенант?

— Скільки б не було, пане Беніссон! Легше стерегти бліх, ніж тримати тут порядок. А проте я згоден з вами. — Він виструнчився і скомандував — Загін, стій! Прапор опустити! Повернись! Нікого не пропускати! Похід закінчено!

Та коли б то все й завершилося кількома військовими командами. Ледве військо стало кордоном, як кілька поважних білих підійшли до лейтенанта, показали рекомендаційні листи і почали вимагати, щоб їх пропустили. Беніссон не зміг відмовити їм і навіть сам показав шлях до закусочної Ельзи.

— Бачите хатинку під очеретом? То трактир пані Ельзи Вандермолен. Там обслуговують краще, ніж у барі «Ройяль» в Леокіні. Що ви кажете? Діаманти? Тут? Ніколи про це не чув. Ми шукаємо платину, хром і ванадій.

І саме в цю мить на березі біля підніжжя пагорка пролунав вигук негра:

— Камінь, пане, блискучий камінь! Ось він, у піску! Маленький, але гарний камінь! А ось ще один!

Вся юрба так і хлюпнула з горба на вузьку смугу берега. Негр підбіг до свого хазяїна, що розмовляв з Беніссоном. На його зашкарублій долоні лежало два чудових блакитних алмази вагою в п'ять каратів.

— Кварц, — запевняв Беніссон. — Блискучий рейнський гравій. Такі камінці трапляються тут часто.

Однак його співрозмовник уже вийняв футляр із зразками мінералів і пробував принесеним камінцем кожен зразок. На мінералі за номером дев'ять — карборунді — обидва камінці залишили слід. Хазяїн негра поклав їх у сумочку на поясі.

— Нема сумніву, це алмази, — сказав він. — Вони тут усюди? — Він повернувся і гукнув на робітників, що вже пішли вперед: — Ей, ви, молодці! Гайда промивати пісок! — його голос потонув серед багатоголосого гамору.

Захлюпала вода, замелькали лопати. Заможні шукачі, які мали по десять і більше робітників, тепер не квапилися в трактир Ельзи Вандермолен. До заходу сонця робітники, присівши навпочіпки, промивали пісок, не звертаючи уваги на москітів. Алмази траплялися, рідко, але все ж траплялися.

Тільки коли полум'яне вечірнє сонце, сповите комариним серпанком, опустилося в болота Ківі-Ківі, шукачі алмазів припинили роботу.

• Предыдущая
• 17/33
• Следующая