Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович - Страница 75

• Предыдущая
• 75/120
• Следующая

Деякий час у приміщенні контррозвідки чути було якусь метушню. А потім на ґанку з'явився Мишка Япончик.

Вигляд у нього був пом'ятий, але він ввічливо вклонився вартовим і, крутячи пальцями елегантну тростинку, неквапливо спустився з ґанку. Бандити галасливо привітали його. Мишка сів на прольотку і поїхав, помахавши контррозвідникам рукою в палевій рукавичці.

Денікінці страшенно обурювалися зухвалістю молдаванського биндюжника, таврували його ганьбою в одеських газетах. Та й тільки. На більше вони не насмілились, вирішивши до пори до часу не зв'язуватися з бандитами. А Мишка після цього випадку уявив себе революціонером. Програму він вибрав таку, що найбільш підходила йому, — анархізм.

Сьомого лютого двадцятого року в Одесу прийшла Червона Армія. Місто назавжди стало радянським. І уже через три дні чекісти разом з червоноармійцями влаштували першу велику облаву на бандитів. Япончик одразу відчув, що цього разу в Одесу прийшла справжня влада, з якою йому не впоратись. Її підтримував народ, в тому числі бідняцьке населення Молдаванки…

У ці дні до Япончика несподівано з'явились представники матроського революційного комітету. Вони коротко виклали свої вимоги. Післязавтра комітет влаштовує благодійний вечір з концертом і танцями в Матроському клубі. Увесь збір надійде на користь сиріт одеських матросів, які загинули в боях за революцію. Але при теперішньому становищі в Одесі вечір може зірватися: жителі не наважуються виходити з будинків, як тільки смеркне. Коли концерт, в якому виступлять відомі артисти, відбудеться в порожньому залі, в тому буде вина Япончика, і комітет доведе це до відома всіх революційних матросів.

Загроза була неабияка, але Япончик все ж відчував задоволення: як-не-як, це було визнання його сили.

— Що ти, мені доказуєш! — обурився він, — Чи я ворог бідним сиротам? У мене серце розривається, коли слухаю такі дурниці! Передай комітету, хай покладуться на мене!

Того ж дня на вулицях було розклеєно оголошення, надруковані великим шрифтом. У них говорилося:

І стояв підпис:

Уперше за багато років одесити безпечно гуляли ввечері. Люди Япончика патрулювали по місту, охороняючи порядок.

Та рівно о другій годині ті ж самі патрулі почали роздягати запізнілих городян.

— Уже дві години, де дисципліна?! — обурювались вони, витрушуючи з пальта якогось легковажного гультяя.

ЧК і Особливий відділ Червоної Армії опублікували спільну постанову: надалі нальотчики, що їх застали на місці злочину, будуть розстріляні без суду й слідства. Ніякої пощади бандитам, що тероризують мирне населення Одеси!..

Облави на Слобідці та Молдаванці переконали Япончика в тому, що вільне бандитське життя кінчилось. Радянська влада виявилася таким горішком, який був йому явно не по зубах.

І Япончик вирішив з Радянською владою не сваритися.

Якось у кабінеті начальника Особливого відділу Червоної Армії Фоміна задзвонив телефон. Черговий доповів, що два якихось непевних типи вимагають, щоб їх пропустили до вищого начальства. Один назвав себе Михайлом Япончиком.

— Озброєні? — спитав Фомін.

— Здається, так.

— Відберіть зброю і пропустіть.

Япончик прийшов з охоронцем — здоровилом саженного зросту. Ватажок молдаванських бандитів був одягнений дуже скромно: у вишиту українську сорочку, в синє галіфе з жандармської діагоналі й хромові чоботи.

— Привіт! — розв'язно сказав він, піднімаючи руку. — Як поживаєте?

Не чекаючи запрошення, він сів на табурет перед столом начальника й оглянув скромну обстановку кабінету.

— Фі! — сказав він і скривив своє плоске обличчя з коротким і ніби розплющеним носом. — Хіба не знайшлося в Одесі пари гарних крісел та пристойного дивана для такого поважного місця? — Він похитав головою і з цікавістю втупився в начальника Особливого відділу. — Ви і є Фомін? — запитав він.

— Я і є.

— А мене ви знаєте?

— Не маю приємності.

— Я — Вінницький. Іноді мене ще звуть Япончиком. Може, чули? А це мій ад'ютант… — Япончик зам'явся. — Звіть його Жора Дуб, він не образиться.

Фомін вичікувально мовчав, розглядаючи відвідувачів і стукаючи олівцем по стосу паперів. Обличчя в нього теж було вилицювате, тверде, монгольського типу, з рідкою щетинкою на підборідді.

— Так от, — вів далі Япончик, трохи збитий з пантелику тим, що його ім'я, здавалось, не справило на Фоміна ніякого враження, — я маю до вас серйозну розмову. Останнім часом ви стали дуже брутально поводитися з моїми людьми.

— З якими це «моїми людьми»? — примружився Фомін.

Япончик досадливо насупився:

— Товаришу Фомін, ми не діти! Ви знаєте, хто я, я знаю, хто ви.

— Ну, припустімо, — погодився Фомін. — Далі що?

— Ось я й кажу: ви дуже брутально поводитеся з моїми людьми і коцаєте[10] їх де прийдеться.

— Ми розстрілюємо бандитів, — сказав Фомін. — Поки що мало, недостатньо. Надалі будемо розстрілювати більше.

— Правильно! — Япончик ляснув долонею по столу. — Цілком правильно робите, товаришу Фомін! Це кажу вам я, Михайло Вінницький! Деякі дурні люди думають, що я такий самий, як вони. Безсоромна брехня! Спитайте кого хочете, і вам скажуть: Вінницький ніколи не кривдив бідняків! Вінницький завжди був за робітничий клас і підданий був страшним тортурам у денікінській контррозвідці! І я сказав своїм людям: одне діло — грабувати при білих і зовсім інше діло — грабувати при червоних. Це дві великих різниці! Я не бандит, щоб ви знали! Я екс-про-пріа-тор! — затнувшись на важкому слові, повідомив Япончик. — Революція для мене рідна мати! І якщо тепер хтось візьметься за старе, тому я найлютіший ворог, і нехай їх б'є в саму душу Чека і Особливий відділ! Даю на те свою згоду!

— Уклінно дякуємо! — посміхнувся Фомін. Він усе ще не міг збагнути, до чого хилить Япончик. — Обійшлось би і так якось.

Япончик пропустив це зауваження повз увагу.

— І ось я маю до вас ділову пропозицію! — вів далі він. — Досі я боровся, сидячи в Одесі. Тепер я хочу вийти на простір! Ви, напевно, знаєте, що під моїм командуванням (він так і сказав — «під моїм командуванням») тисячі чоловік. Якщо хочете, я можу зробити з них регулярне військо за Радянську владу! Що для цього треба? Та нічогісінько, пару дрібниць! Один папірець, що я є червоний командир! Решту я беру на себе. Ви матимете бойовий полк з відбірних сміливців! Зброя у мене є, одяг у мене є, авторитет у мене теж є. Дайте папірець, і через тиждень я виступлю на фронт громити білополяків! — Япончик припечатав кулак до столу і відкинувся на табуреті, переможно дивлячись на Фоміна.

— Та-ак… — спроквола сказав Фомін. — Зрозу-мі-ло…

Неквапливо стукаючи олівцем по паперу, він гарячково перебирав у думці всі «за» і «проти» пропозиції Мишки.

Становище в Одесі дуже розрядиться, якщо Япончик виведе з неї бандитів. Та чи вдасться йому це? Чи воюватимуть вони? Люди непевні…

До того ж видати Япончику жаданий мандат означатиме взяти на себе відповідальність за всі його дії. Нелегке завдання!

Чи все-таки рискнути? Яка це щаслива нагода прибрати бандитів до рук!..

— Я сам таких питань не вирішую, — промовив нарешті Фомін. — Треба погодити з Реввійськрадою фронту.

— Правильно! — сказав Япончик. — Хіба я не розумію? Все повинно бути солідно! Скажіть Реввійськраді, вони не прорахуються!

— Ти певен, що збереш людей? — запитав Фомін.

— Товаришу начальник, — поблажливо промовив Япончик, — ви тут нова людина, і вам простимо задавати такі наївні запитання. Мені просто смішно! Вінницького трохи знають в Одесі, і його слово чогось таки варте! Якщо я кажу…

• Предыдущая
• 75/120
• Следующая