Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович - Страница 80

• Предыдущая
• 80/120
• Следующая

— Як звати? — спитав Рахуба.

— Михайленко Олексій, — чітко, як годиться доповідати начальству, озвався парубок.

— Я запитую справжнє ім'я.

— Що за справжнє?.. — «Плем'яш» насупився і глянув на Золотаренка.

— Кажи, кажи, — підбадьорив той, — усе кажи, не сумнівайся. В піжмурки грати нічого!

— Ну, Василенко… Олексій Миколайович Василенко.

— Сідай, Олексію Миколайовичу.

Рахуба крекчучи пересунув хвору ногу до стіни, звільняючи місце.

Олексій сів, склав на колінах великі руки.

— Розкажи, що ти за людина? — запропонував Рахуба.

— Людина я звичайна, — сказав Олексій простувато. — Демобілізований червоноармієць. Через хворобу відпущений зовсім.

— Що за хвороба?

— Жовтуха. Захворювання печінки.

— І документ є?

— Є.

Рахуба помовчав, примружився і запитав руба:

— А якщо хазяїн знайдеться?

— Який хазяїн?

— Не придурюйся! Хазяїн документів.

Якусь мить Олексій насторожено дивився на Рахубу, потім одвів очі й глухо промовив:

— Не знайдеться!..

— Ясно! — Рахуба присунувся до нього. — А як доведеш, що ти є Василенко?

— Кому доводити?

— Хоч би мені.

Олексій посовався на тапчані і знову несміливо оглянувся на Золотаренка.

— Довести неважко, — поволі промовив він. — Тільки дуже вже багато ви з мене питаєте, громадянине… не знаю навіть, як вас величати. Коли вже відверто, то відверто. Адже мені теж жити хочеться!

«І справді, бувалий!»… — подумав Рахуба.

Парубок здавався йому підхожим. Непокоїла тільки одна обставина: небіж Золотаренка був птахом перелітним, а Рахуба вважав би за краще зараз мати справу з людиною статечною, осідлою. Таких легше тримати в руках.

Проте доводилося рискувати. До того ж рекомендація Золотаренка, який за ці дні показав себе цілком надійною людиною, теж чогось була варта.

— Ну гаразд, — сказав Рахуба, — коли так… Ти про «Союз визволення Росії» чув?

— Доводилося…

— Так я його уповноважений емісар полковник Рахуба.

Спостерігаючи за «небожем» Золотаренка, Рахуба задоволено відзначив, що при слові «полковник» у того, наче самі по собі, по-стройовому розправилися плечі. «Військова кісточка, денікінець!..»

Бажаючи підсилити враження і одночасно показати, що Олексієві він довіряє, Рахуба трохи відсунув стілець. Тінь відскочила в куток. Світло впало на заросле обличчя емісара з міцною щелепою і широким, наповзаючим на очі лобом.

— Тепер давай по щирості! — сказав він. — Мені потрібна людина для серйозного доручення. Сам я, як бачиш, із строю вибув, устряв тут в одну халепу…

Олексій схилив голову: мовляв, знаю.

— Він, — Рахуба показав на Золотаренка, — радить використати тебе. Ось я і хочу знати, працюватимеш ти для великої справи визволення Росії чи, як дехто, уже продався більшовикам?

— Щодо цього можете не сумніватися! Нехай пан полковник…

— Зви на прізвище, без чинів.

— Вибачте… Нехай дядько Валер'ян скаже, можна мені довіряти чи ні.

Тон у Олексія був нетерплячий, навіть грубуватий, і це справило на Рахубу враження сильніше, ніж коли б той почав клястися й запевняти його у відданості.

— Добре, — кивнув Рахуба, — документи покажи.

Олексій пошпортався в кишені і простягнув йому довідку про демобілізацію і папір, виданий тульським військовим госпіталем. Потім, відпоровши підкладку в піджаку, він дістав невеликий пакет, загорнутий у шматок чорного лискучого шовку.

— Це мої, справжні.

З пакета був витягнутий атестат зрілості випускника 1-ої херсонської чоловічої гімназії Василенка Олексія і завірена печаткою довідка, в якій говорилося, що вільнонайманому 1-го Сімферопольського добровольчого полку Василенку «доручена заготівля продовольства у селах Дубківського повіту».

Рахуба пильно проглянув документи.

— Папери правильні. На, сховай… Треба буде ще один документик скласти. — Він обернувся до Золотаренка: — Ану, принеси папір і чорнило.

Поки Золотаренко ходив по папір, перо й каламарчик з чорнилом, Рахуба спитав:

— Ти українець?

— По батькові, мати росіянка.

— Українську мову знаєш добре?

— Як російську.

Повернувся Золотаренко. Рахуба сказав, посміхаючись самими губами:

— Перевіримо твою грамотність, пане колишній гімназист. Ану, пиши!..

Олексій примостив папір на стільці біля лампи.

— Я, Василенко Олексій Миколайович, — почав повільно диктувати Рахуба, — проживаю нині… написав?.. по документах убитого мною червоноармійця.

Олексій кинув перо.

— Ви що?!

Рахуба втупився в нього темними свердлячими очима:

— А ти як думав, шановний? Ти, може, думаєш, що ми в бирюльки граємо? Вирішив іти з нами, так не оглядайся! І знай: якщо виправдаєш довір'я, цей документ після нашої перемоги зробить тобі кар'єру. А ні… — Рахуба, помовчавши, розтягнув губи, вдаючи усмішку. — Ми тебе не шукатимемо: Чека знайде. Зрозумів?.. Ну що, писатимеш?

Якусь мить у комірці стояла тиша. Олексій напружено думав, втупившись у білий аркуш із зошита, і взяв перо.

— Давайте! Однаково вже!.. — і написав усе, що йому продиктував Рахуба:

Потім на його вимогу Олексій вимазав великий палець чорнилом і приклав його до паперу.

Рахуба взяв аркуш, помахав ним у повітрі й, акуратно згорнувши, заховав до внутрішньої кишені куртки. Задоволено промовив:

— Ну от, тепер поговоримо…

Олов'яников і Інокентьєв чекали Олексія там же, де й минулого разу.

— Для початку непогано, — сказав Олов'яников, вислухавши його детальну розповідь.

Наслідки зустрічі з Рахубою були підбадьорливі: шпигун дав явку і два паролі. Один спільний: «Продам два плюшевих килимки», відповідь: «Беремо за будь-яку ціну». Другий для безпосереднього зв'язку з керівниками організації, за якими розпізнавали спеціальних агентів «Союзу визволення Росії»: «Феоктистов шукає родичів», відповідь: «Родичі всі зібралися».

Рахуба доручив Олексієві особисто зв'язати його з організацією.

— Оцього якраз робити й не можна, — сказав Інокентьєв. — У нас інше завдання: створити навколо Рахуби порожнечу. Тоді він змушений буде зробити Михальова своїм довіреним у справах.

— Що ж ти пропонуєш? — спитав Олов'яников.

— Михальов повинен вернутися до Рахуби й сказати, що на явці був, але в будинок не зайшов. Здалося, мовляв, щось підозрілим. Рахуба дасть іншу явку: ця, мабуть, у нього не єдина.

— Ну, а далі що? Друга явка теж здасться підозрілою? І третя? І так далі?

— Багато не треба буде, — сказав Інокентьєв. — Не забувай, що через три дні Рахуба збирається забиратися звідси. Якщо поставити його у безвихідь, він перед від'їздом віддасть не лише всі явки, але й ті документи, які привіз.

— Чи віддасть?.. — Олов'яников з сумнівом відкопилив губу.

— Не віддасть — самі візьмемо!

— Самі — це ми давно могли зробити. Важливо, щоб саме Михальов їх передав або хоч би через нього. Якщо Рахуба не довірить йому папери, виходить, вся наша затія лопнула: своєї людини ми в організацію не введемо. Діяти треба дуже обережно. І так уже надто багато невдач у цього Рахуби: скалічена нога — раз, провал Краснова — Миронова — два, тепер провал запасних явок. Коли б не наполохати його, адже він теж, треба думати, не ликом шитий. Завваж, що, коли Михальов не виправдає його довір'я, під сумнів попаде й Золотаренко.

— А якщо налагодити Рахубі зв'язок з підпіллям, Михальов і зовсім опиниться збоку, — заперечив Інокентьєв. — Його послуги можуть не знадобитися.

• Предыдущая
• 80/120
• Следующая