Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович - Страница 86

• Предыдущая
• 86/120
• Следующая

І весна показала… Як тільки зійшов сніг, проклюнулись перші «жовто-блакитні» паростки, і отруйний цей бур'ян почав швидко розростатись у чорних куркульських районах, де Радянська влада не встигла ще твердо стати на ноги. Знову загриміли по перелісках бандитські обрізи, на свіжій ріллі відбилися сліди невідомих кінних загонів, і в степових долинах, хуторах, на дорогах селяни почали знаходити розтерзані трупи комбідівців та демобілізованих червоноармійців. Там пограбували споживчу крамницю, там обстріляли продзагін, там вирізали сім'ю голови ревкому, а самого повісили за ноги на вербі за околицею…

Загони ЧОНу не мали тепер ні дня спокою. Вони винищували невеликі зграї, розсіювали банди більші. Та розсіяні банди знову перетворювались на зграї, а зграї зливалися в банди. Це була дрібна, копітка війна, без відчутних перемог і відчутних поразок, однаково виснажлива для обох сторін. З кожним днем вона ставала все важчою й жорстокішою.

Спалахували вогнища бандитизму і в небезпечній близькості під Одеси. За Балтою лютував отаман Заболотний, у Бірзулинському районі піднявся отаман Гулій, на сусідньому Поділлі зовсім розгулявся отаман Палій.

ОГЧК уже мала дані про те, що хтось із них налагоджує зв'язок із закордонним петлюрівським штабом, але про створення єдиного центру відомостей поки що не було.

Зрозуміло, чому так насторожився Олексій на згадку про «Всеукраїнський повстанком».

Що за повстанком? Де він? Хто ним керує? Чи давно він існує?.. Це були дуже важливі питання, від яких, можливо, залежало, бути новій війні чи ні…

— Шкода, що я не знатиму про наслідки ваших переговорів, — сказав Рахуба. — Треба було призначити побачення хоч би на завтра.

— На жаль, повстанкомівець буде тут лише через два дні. Може, вам варто затриматись?

— Неможливо. Шаланда прибуде завтра вночі. Ви зможете приховати її на дві доби?

— Дуже важко.

— От бачите. — Рахуба заклопотано поглянув на Олексія, подумав і сказав: — Доведеться зробити так: на побачення візьміть з собою Михайленка. Відрекомендуйте його як нашого зв'язкового. Протягом тижня ми постараємось когось прислати. Михайленко передасть йому зміст вашої розмови і все, що ви вважатимете за потрібне, сповістить нам…

Олексій з хвилюванням чекав, що відповість Шаворський. Той різко пересмикнув плечем:

— Нехай так, вам видніше.

— Треба кличку йому придумати. — Рахуба оцінююче поглянув на його світло-жовте, вигоріле на сонці волосся. — Припустімо, Сивий. Підходить?

— Сивий то Сивий, — сказав Олексій.

Стати зв'язковим Рахуби, передаточною ланкою між «Союзом визволення Росії» і одеськими змовниками — та про краще він і мріяти не міг!..

Потім домовились про подробиці завтрашнього від'їзду Рахуби, і Шаворський пішов, попередивши Олексія, що чекатиме його в неділю вранці на Новобазарній.

Рахуба звелів зачинити двері щільніше й сісти ближче.

— Ти розумієш, яку роль я тобі приготував? Через тебе проходитиме «лінія на закордон»! Слухай, введу трохи в курс справи. Майже всі європейські держави готують вторгнення в Росію. Наше завдання підготувати їм успіх, зад більшовикам підпалити. Хто, по-твоєму, здатний на це тут, на Україні?

— Петлюрівці, чи що?

— Саме так, петлюрівці. Через те ми прагнемо примусити їх діяти за нашою вказівкою…

Олексій з сумнівом похитав головою:

— Нелегка справа! Перебачив я їх на своєму віку. Адже вони «щирі», за самостійну Україну. Ми для них теж москалі.

— А нам на їхні симпатії… — Рахуба додав брудне слово. — Дай строк, пропишемо їм таку самостійність — втомляться чухатись! Але, поки дійде до діла, їх треба використати, хочуть вони того чи ні!

— Та яка з них користь? — сказав Олексій, щоб навести розмову на згаданий Шаворським повстанком. — Розповзлись, як мурахи, і покусує кожен сам собі.

— Помиляєшся! Є вже в усякому разі дві великі петлюрівські організації, і з представником однієї з них ви саме повинні зустрітись у неділю. Зветься вона «Всеукраїнський повстанком», запам'ятай. Постарайся налагодити з ними постійний зв'язок і домовитися про взаємодію. Якщо це пощастить, успіх забезпечено! Головне зараз — посилити повстанський рух. І тоді більшовикам кінець! Радянська влада сама себе зживе. Господарського досвіду в більшовиків нема. Вони і в мирній обстановці не можуть нічого організувати, а при ускладненнях внутрішнього характеру й поготів спасують! Вони опустять руки! Тільки не дать погаснути вогню! Вони не витримають!.. — Він хапав Олексія за рукав, гаряче дихав йому в обличчя гнилим запахом з рота.

І цю людину Олексій мав завтра сам переправити за кордон!..

— Ти на шифруванні розумієшся?

— Ні, не доводилось.

— Зараз почнемо. Візьми в Золотаренка папір і чорнило…

Коли Рахуба заснув, Олексій у кімнаті Золотаренка написав Інокентьєву записку:

Уранці Золотаренко, йдучи на базар (дружина його вдала з себе хвору), доставив записку за адресою. Відповідь приніс на словах.

До вечора Олексій уже вправно шифрував будь-які тексти, що їх придумував для нього Рахуба. Його кмітливість і чудова пам'ять ще більше зміцнили в Рахуби думку, що, завербувавши цього парубка, він зробив велике надбання для «Союзу визволення Росії».

О сьомій годині вечора Золотаренко впустив з чорного ходу невисокого чоловічка в драній матроській робі, з батогом, перекинутим через плече.

— Хто по рибу? — спитав чоловічок хрипко. — Екіпаж готовий.

Він скинув з голови ширококрису солом'яну панаму, і Олексій побачив брезкле водянисто-рожеве обличчя Хоми Костильчука, того самого «представника гужового транспорту», який галасував за свободу на мітингу в Оперному театрі.

Перед тим, як іти, Рахуба в своїй комірці передав Олексієві товсту пачку грошей.

— Це на особисті витрати, — сказав він, — опісля ще підкину. Не пропий, гроші здадуться.

— Я непитущий.

— Знаємо ми вас!.. — недовірливо пробурчав Рахуба.

Олексій сам натягнув йому чобіт на хвору ногу і допоміг зійти чорним ходом у двір, де в глухому тупичку за сараями стояв віз, навантажений порожніми бочками, Між бочками вклали Рахубу, зверху накинули брезент, Олексій вмостився поряд Костильчука, і два худих битюги потягли воза з двору.

За Куликовим полем їх один-єдиний раз зупинив міліцейський пост.

— Куди їдете?

— По рибу до артільників на Середній Фонтан, — відповів Олексій.

— Для кого риба?

— Помголу.

— Знайшли час: на ніч глядячи! Життя набридло?

— Що ж робити, товаришу начальник! — зітхнув Олексій. — Наказано сьогодні доставити, а то нині, дивись, риба й по сухому попливти може. Либонь, довеземо.

Начальник поста, чорнявий парубчак у солдатських недоносках, озброєний кавалерійською гвинтівкою, побіжно оглянув воза, постукав кулаком по одній бочці і тим обмежився.

— Їдьте.

За містом на воза підсіли Микоша і Варфоломій Гиря, які чекали на трамвайній зупинці.

На чотирнадцяту станцію Великого Фонтана приїхали, коли вже зовсім стемніло. Воза загнали в сад якоїсь закинутої дачі. Повиснувши на плечі в Олексія, Рахуба сам дочвалав до обриву. Крутими східцями до берега його спускали на руках.

Унизу Микоша посвистів тихенько, і з темряви озвався Битюг:

— Є! Тягніть сюди.

Рахубу вмостили у вузькій розщелині берегового зсуву.

Чекали довго. Від води тягнуло вологим теплом. Гладенькі повільні хвилі розмірено й важко спадали на гальку. Проводжаючі розійшлись: Костильчук та Гиря чергували на обриві, Битюг і Микоша стежили за морем — один з тераски, що здіймалася метрів на два над пляжем, другий заліз під скелю і час від часу засвічував там ліхтар.

Рахуба шепотів Олексієві:

— Живи поки що в Золотаренка, на моєму місці, але підшукуй ще квартири. Прибудуть люди від нас — влаштуй.

• Предыдущая
• 86/120
• Следующая