Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович - Страница 92

• Предыдущая
• 92/120
• Следующая

Від такої фамільярності Галина скривилась. На лобі, на щоках, навіть на шиї виступили червоні плями.

— Придержіть язика! — гримнула вона, і в голосі її раптом почулися різкі роздратовані нотки. — Прошу не забуватись!

— Та я що… — злякано забубонів Боровий. — Я ж так, жартую…

— Прибережіть ваші жарти для когось іншого, мені вони не до вподоби! — і, червона, зла, одвернулась від збентеженого візника.

Олексій чув, як вона процідила крізь зуби: «Теж рівню собі знайшов, хам…» Він посміхнувся сам собі й подумав: «Ач як її пройняло, дворяночку!»

Винувато кліпаючи, Боровий узяв віжки, і вони поїхали.

Перед селом, перегороджуючи в'їзд, стояли вози. Коні жували розкладене на них сіно. На землі під возами сиділи й лежали чоловік п'ять з гвинтівками.

Трохи попереду стояв якийсь чоловік у кубанці й синьому козачому чекмені. На поясі в нього висів наган.

— Хто це? — спитав Олексій.

— Осавул Цигальков, — не повертаючи голови, відповіла Галина, — ад'ютант отамана.

Цигальков, чекаючи їх, нетерпеливо хльоскав нагаєм по халяві хромового чобота. Гостроносий, смаглявий, з чорними закрученими вусиками, туго стягнутий у талії вузьким шкіряним ремінцем, він був схожий на кавказця.

— Ласкаво просимо! — привітав він Галину, торкаючись пальцями кубанки. — Щасливий бачити вас, довгождана Галино Сергіївно!

Він допоміг їй зійти з фургона і навіть спробував поцілувати руку. Поводився як бувалий залицяльник. Галина, все ще збуджена сутичкою з Боровим, відняла руку:

— Не треба, Опанасе Петровичу, не люблю!

— Ах, немилосердна! — сказав Цигальков, патетично підвищуючи голос.

Він не глянув на Олексія, але той весь час відчував, що Цигальков ні на мить не випускає його з поля зору.

— З чим прибули? Привезли що-небудь, Галино Сергіївно?

— Привезла. Мішок у фургоні:

— Чудово! Добра машинка?

— Не знаю, я в них нічого не тямлю. Боюсь тільки, що дорога не пішла їй на користь. Нас страшенно трясло. Крім того, на вокзалі під час посадки її, здається, дуже стукнули. Тепер там щось хитається і деренчить, — морщачи носа, сказала Галина.

Цигальков засміявся:

— Нічого, відремонтуємо. Та-ак-с… Ви, здається, приїхали не самі? — Він круто обернувся на каблуках і вперше прямо глянув на Олексія колючими, трохи нахабними очима.

— Це Сивий, — сказала Галява. — Шаворський…

— Я з приводу головок для чобіт, — перебив її Олексій, підходячи ближче.

— Ага! Можемо влаштувати. А як повезете?

Олексій відкинув полу піджака, показуючи мотузяний пасок.

Цигальков підніс до кубанки руку з нагаєм, що теліпався на ній.

— Ласкаво прошу! Як поживають наші доблесні союзники?

— Пристойно, — в тон йому озвався Олексій. — Не скаржаться.

— Приємно чути. Ну що ж, ходімте. Гей, — сказав він Боровому, — візьми мішок, коні нехай тут лишаться… Прошу сюди.

Бандити, що стояли в проході між возами, посторонились.

У селі було тихо, безлюдно. Цигальков повів їх єдиною вулицею повз білі хатки з насупленими солом'яними стріхами, повз темні комори й похилі тини, за якими на високих стеблах похитувалися білі, рожеві й червоні ружі. Галина жваво балакала з хвацьким осавулом. Вона заспокоїлась і почувала тепер себе чудово.

За поворотом, на невеликому майдані біля містка через річку, вони несподівано побачили натовп.

— Що там таке? — запитала Галина.

— Так… — Цигальков махнув нагаєм. — Публіка. Піймали більшовиків з червоного обозу, тепер отаман затіяв спектакль з виховною метою. Хочете подивитись?

— Ні вже, дякую, такі видовища не для мене, — гидливо скривилась Галина.

Цигальков обернувся до Олексія:

— Може, ви бажаєте? — Він усміхався як гостинний господар.

— Цікаво б поглянути, — промовив Олексій.

— Я стомилась, — сказала Галина примхливо. — Ще надивитесь, була б охота.

— Бажання дами — закон! — Цигальков, запрошуючи, жестом вказав на велику свіжопобілену хату з голубими наличниками на вікнах: — Сюди, будь ласка.

Уже біля самих дверей їх догнав нестямний людський зойк: на майдані почалась екзекуція…

Нечипоренка в хаті не було. Господарка, пишна дебела молодиця з начорненими бровами, сказала, що «батько пішов на майдан більшовиків вішати». Цигальков знову запропонував Олексієві:

— Може, сходимо все-таки?

Ніби переборюючи спокусу, Олексій сказав:

— Добре б… Тільки очей багато.

Цигальков, зрозумівши його, кивнув:

— Тоді посидьте тут, я вас ненадовго залишу. Галино Сергіївно, прошу вибачити! — Він клацнув підборами і вийшов.

Боровий поклав мішок з «Ундервудом» на підлогу; одводячи очі, промовив:

— Сходить подивиться, що там… — і рушив за Цигальковим.

У залишені напіввідчиненими двері знову ввірвався дикий, сповнений нестерпного болю крик…

Господарка ойкнула, зачинила двері і поскаржилась:

— Не можу терпіти! Я й худобину, коли ріжуть, не дивлюсь. Вели б у степ!

Галина сіла на лавку, розв'язала косинку і заходилась поправляти зачіску.

Важко передати почуття, що оволоділи Олексієм. Поряд умирали товариші, невідомі його друзі. Умирали тяжко. Що придумали для них бандити? Печуть п'яти? Нігті зривають? Вирізають ремені з спини й сіллю посипають закривавлене оголене м'ясо?.. Краще не думати про це!..

Але як не думати, коли нерви напружені до краю, а слух чутливо ловить кожен звук, що долинає зовні? Коли тебе, ніби окропом, захлюпує ненависть і кричати хочеться від безсилої люті й усвідомлення власної безпорадності!..

А тут ще чужі пильні очі. І взнаки не дай, що тебе це скільки-небудь зачіпає!..

Зібравши всю волю, Олексій примусив себе підняти з підлоги і витягти з мішка «Ундервуд». Не кваплячись прибрав місце на столі, поставив машинку і заходився збирати гвинтики й планки, що повідпадали. Крики тепер стали глухіші, але щоразу, коли вони пробивалися до хати, було таке відчуття, немов кістлява рука хапає за серце і безжалісно стискає його твердими шишкуватими пальцями.

— Іди ляж, — сказала молодися Галині. — Бач, як стомилася з дороги, зовсім бліда! — І вона повела Галину в другу половину хати.

Коли через півгодини з вулиці ввалилися люди на чолі з осавулом Цигальковим, Олексій все ще порався біля «Ундервуда». Бандитів було шестеро. Боровий не прийшов.

Цигальков представив Олексія Нечипоренку. Високий дебелий отаман був в англійському зеленкуватому кітелі і смушковій петлюрівській папасі з золотим шиттям на шлику. Довгі пшеничні вуса зачесані вниз по-запорозьки. Очі маленькі, розумні, підпухлі. Коли він скинув папаху, виявилось, що його кругла, правильної форми голова чисто поголена. «Коли б ще оселедець — справжнісінький Тарас Бульба», — подумав Олексій.

Нечипоренко подав йому руку, Олексій зачужа подумав, що, може, цією самою рукою він щойно убивав його товаришів.

— Од Вікентія? — запитав Нечипоренко.

— Так точно!

— Друкарню привезли? — Він підійшов до столу і ткнув пальцем у клавіші.

Важельок з літерою судорожно підскочив, дзенькнув і застряв.

— Що таке?..

— Зіпсувалася в дорозі, — сказав Олексій. — Галина її вночі в узголів'ї примощувала, мабуть, зламала щось.

— Отакої! Що ж тепер робить?

— Наладимо, — мовив Цигальков, оглянувши машинку. — В Парканах є годинникар, він полагодить.

— А де сама Галя?

— Спить, — пояснила господарка, — постелила їй на своєму ліжку.

— Ану, поклич!

— Нехай відпочиває, батьку, стомилася в дорозі дівчина.

— Є ще справа, — сказав Олексій, щоб одвести розмову від машинки.

Нечипоренко поманив його в куток:

— Ну?

— Шаворський зустрітися з вами хоче.

— Чому?

— Домовитись про спільні дії: він дещо намітив.

— Де зустрітись? Коли?

— Він пропонує Нерубайське, у священика. А коли — самі скажіть. Чим швидше, тим, звичайно, краще. До речі, наказано передати, що там ви побачите немало цікавого.

• Предыдущая
• 92/120
• Следующая