Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович - Страница 99

• Предыдущая
• 99/120
• Следующая

Шуркові лишилося тільки опорядитися і доставити невдалого злодюгу в карний розшук.

І таких пригод траплялося безліч. Важко сказати, що в них було правдою, а що вигадкою, — сам Шурко ні від чого не відмагався.

Популярність серед співробітників ніскільки не псувала його. За це Шурка любили. Незважаючи на баляндраси, він був по-своєму скромний і не пнувся в начальство, хоч за заслугами вже давно міг стати уповноваженим губчека.

— Я в начальство не гожий, — казав він, — через легковажний і веселий характер. От постарію або, приміром, одружуся, тоді інша справа!

Але до старості було далеко, а з одруженням Грошев не поспішав. Що ж до успіху її жінок, то й тут він був не останній, хоча ніс мав кирпатий, а обличчя веснянкувате: брак вроди цілком покривала бойова слава.

До Галини Грошев спочатку теж підкотився із спритністю хвацького кавалера, впевнений, що й вона, нова в губчека людина, не встоїть перед чарами його службової репутації. Однак Галину не пройняло навіть наочне свідчення його успіхів — маузер з золотою пластинкою на рукоятці, до було вигравірувано напис: «Олександрові Терентійовичу Грошеву за беззавітну відвагу». Була в дівчині якась незрозуміла Шуркові зосереджена цілеспрямованість, непохитна, майже чернеча суворість. Шурко так і охрестив її в думці — «черниця». Коли вона пильно дивилася на нього темними і, як здавалося Шуркові, загадковими очима, він чомусь ніяковів і навіть про найбільш щасливі пригоди розповідав без потрібного блиску.

Якось вона сказала йому:

— Ніж вихвалятися, навчив би ліпше чогось корисного.

— Чого? — здивувався Шурко.

— А хоч би стріляти.

Шурко з радістю погодився. Він вирішив, що прохання Галини — всього-на-всього привід, що його старання таки не пропали марно.

Для стрільбища Грошев облюбував відлюдний пустир на околиці Харкова. На першому ж занятті він спробував було обняти дівчину. І тут же прикро пошкодував. Галина навідліг ударила його кулаком в обличчя.

— Ти що?.. — остовпів він.

— М-мерзотник! — Галина так пополотніла, що Шурко злякався. — Який мерзотник… — і побігла з пустиря.

Як і багато хто з співробітників Галини, Шурко знав її історію. Він догнав дівчину, довго мовчки йшов поряд, потім тихенько попросив:

— Галю, вибач… Гад я, вбити мене мало!..

Галина нічого йому не відповіла. Вся вона наче скам'яніла, на очах були сльози. І Грошев, спотикаючись, плентався за нею, втративши всю свою впевненість і відчуваючи себе останньою наволоччю на землі.

Кілька днів потому він підстеріг дівчину в коридорі.

— Або бий мене в пику, і ми квити, або мені все життя ходити в гадах! — заявив він. — Не будь злою: вдар!

І такий покірливий вигляд був у хитрого Шурка, що в Галини всю злість наче рукою зняло.

— От іще, руки бруднити! — сказала вона. І мир було відновлено.

Грошей навчив її стріляти і їздити верхи. Про залицяння він уже не помишляв.

Її перевірили як розвідницю в операції, що дістала назву «Справа військспеців».

Почалася вона з того, що в школі червоних курсантів несподівано покінчив з собою начальник-комдив — червонопрапорник Микола Устименко. Розслідування нічого не дало, причина самогубства лишилася нез'ясованою, проте в ході розслідування у чекістів виникла підозра, що з викладацьким складом у школі не все гаразд.

Галину направили працювати в бібліотеку школи. У гарненької бібліотекарки дуже швидко з'явилося багато залицяльників, серед яких був і військспец із колишніх кадрових військових Гурій Спиридонович Сайгатов. Він захоплювався поезією і сам писав вірші в стилі Ігоря Северяніна. Галина дозволяла йому проводжати себе додому, виявила неабияку ерудицію (от коли згодився досвід читця-декламатора) і незабаром зовсім закрутила голову поетично настроєному військспецові. Він вважав її дівчиною з інтелігентної сім'ї, що втратила батьків під час епідемії холери, яка спалахнула в Харкові напередодні революції.

Якось під час розмови він натякнув їй, що життя його поділене на «видиме й невидиме». Галина не стала розпитувати, що це за «невидимий» бік його життя. Чуття підказало їй, що спокій і байдужість зроблять більше, ніж відверта цікавість.

Так воно й трапилося. Через якийсь час Сайгатов прямо сказав їй, що незабаром у Харкові відбудуться значні події, які, можливо, змінять не тільки його, але і її життя… А через кілька днів, проводжаючи Галину додому, подивився дівчині в очі і сказав багатозначно й урочисто:

— Переміна гряде, Галино Сергіївно! Сьогодні багато що вирішиться…

Галина переждала в під'їзді, доки він зверне за ріг, і пішла слідом.

Вона йшла за Сайгатовим до самої віддаленої околиці Харкова і потім до глибокої ночі не спускала очей з невеличкого будиночка, в якому зник військспец. У будинок по одному зійшлися чоловік п'ятнадцять, і серед них — два військових спеціалісти із школи червоних курсантів…

На тому, по суті, і закінчилась її участь в операції. Решту довершили товариші. За будиночком на околиці було встановлено нагляд, викрито осіб, що відвідували його, і через п'ять днів усіх їх було застукано напередодні великого заколоту, що затівався в Харківському гарнізоні.

Попутно з'ясувалися причини самогубства Устименка. Військові специ зловили його на якомусь компрометуючому вчинку і намагались схилити до участі в своїй авантюрі. Устименко визнав за краще застрілитися…

З легкої руки Шурика Грошева трохи насмішкувате і все ж поважливе прізвисько Черниця закріпилося за Галиною і навіть стало її конспіративною кличкою.

Багато кого дивувало, як це вона умудряється навіть із найнеймовірніших халеп виходити такою самою, як і була, — суворою, незайманою; ніби вся та гидота, яку доводилося розкопувати чекістам, неспроможна була залишити на ній щонайменшої плямочки. І мало хто міг зрозуміти, що душа цієї дивної дівчини нагадує тигель, в якому пережите і наново знайдене сплавилися воєдино. І в цьому сплаві було все: і ненависть, і сумний досвід людини, якій довелося спізнати немало паскудного в людях, і — здавалося б, усупереч усьому — несхитна юнацька віра в людей…

І все ж знайшлася людина, яка зрозуміла це: Геннадій Михайлович Олов'яников.

Повторилась та сама історія, що й у Херсоні: коли Олов'яников відібрав для задуманої операції Галину Литвиненко і Олександра Грошева, голова Харківської ЧК вважав, що в нього забрали найкращих працівників.

Про все це Олексій дізнався набагато пізніше.

Тепер він тільки відчував легкі уколи професіональної заздрості: в роботі з бандитами Галина була набагато активнішою, ніж він, і виходило в неї здорово.

З Шаворським вона поводилася, мов розпещена чиновницька донька, трохи капризна, наївно-самовпевнена, в свідомості якої з давнього часу засіло, що їй усе простять. І це діяло. Стріляний вовк, материй контррозвідник Шаворський простив їй навіть порушення конспірації, що, звичайно, не минулося б нікому іншому з його поплічників.

Дядьком Боровим вона командувала впевнено, наче він був її підлеглим по службі.

Бандитам зуміла вселити таку повагу до себе, що вони величали її — дівчисько — не інакше як по імені й по батькові. Один тільки Нечипоренко дозволяв собі із старечою фамільярністю називати її Галинкою.

Про Цигалькова нема чого й казати: той і зовсім був у неї в руках.

Нарешті, Микола Саричев…

Про Миколу Галина розповіла от що.

Микола справді раніше був червоноармійцем і дезертирував.

Кавалерійський полк, в якому він служив, якось проходив недалеко від його рідного села. Микола відпросився на дводенну побивку і потрапив саме на похорон батька і рідного брата, що померли одночасно від черевного тифу. З горя Микола запиячив і в свою частину в призначений термін не з'явився. Полк виступив без нього. А трохи згодом по нього приїхав сам районний воєнком. Під п'яну руку Микола набешкетував, поліз бити воєнкому пику за те, що той назвав його дезертиром. Скінчилося тим, що йому скрутили руки і посадили в холодну. Прочумавшись, отямившись, він став просити, щоб його відпустили в частину, але воєнком затявся на своєму: «За дезертирство плюс зневажання влади, зокрема в моїй особі, підеш під трибунал». Микола ще більше розпалився і при свідках обізвав воєнкома нецензурними словами, за це той вирішив учинити над ним суд показовий і викрити Миколу перед усім селом як «цілком закінчену контру».

• Предыдущая
• 99/120
• Следующая