Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович - Страница 40

• Предыдущая
• 40/150
• Следующая

— Не дуже поспішаєш? — спитала турботливо.

— Що ви, Маріє Яківно? — засміявся Хлопець. — Поки що гуляю, як пташка! Вони вже сиділи на садовій лаві біля столу, і перед ними цвіло західне небо.

— Глянь-но, — сказала Марія Яківна. — Щовечора сиджу я так і дивлюся. Твій прадід теж любив дивитися на ті барви. Знаєш, ніколи вони не повторюються, от що дивно!

Завмерла на мить, вдивляючись у вечірнє небо, на вустах її грала вмиротворена всмішка, і Хлопець мимоволі схвилювався, дивлячись на цю зовсім білу жінку, — велику красу старості помітило його око.

— Він був дуже добрий до людей, твій прадід, — тихо сказала стара, вдивляючись перед себе зосередженим поглядом. — Душею відчував, коли в когось яка біда. Часом ми самі нічого не мали, а він посилав мене занести молока якійсь хворій дитині. Сам він соромився своєї доброчинності, — м'яко всміхнулася Марія Яківна, — бо зовні був замкнутий та похмурий, і от тоді і я ставала йому в пригоді.

Ледь світало, коли він прокинувся й лежав якийсь час, вслухаючись у неозору тишу ранку. Прокукурікав десь півень, вікно ще було застелене синюватою млою, за шибкою мертво застигла густо обсаджена яблуками гілка. Він дивився на ту гілку, в сонній ще голові думки були повільні й наче розріджені; Iван примружився — зміг і через стіну продивитися. Побачив мокрі від роси дахи, вулицю, річку, що синьо спала в своєму ложі, побачив зовсім виблідлий серпик місяця серед неба і кілька майже погаслих зірок. Лежав якийсь час, спостерігаючи, як світлішає в кімнаті: світло вливалося до нього чисте, тремке й заливало поволі весь окіл, який міг він озирнути, звівшись на лікті. Поруч тихо спала Марія, вві сні обличчя її було прегарне. Світло залило це обличчя, складки постелі, меблі, стіни й фотокартки на тих стінах. Задивився на одну з них — був то Iванів дядько. Всміхався зі стіни, і чи від того світла, чи був Iван так наладнований, те обличчя раптом ожило перед ним. Кучерявий та широколиций, дядько дивився на нього з легким прижмурцем і чи кепкував з нього добродушно, чи підбадьорював.

Iван устав, намагаючись не рипіти, і поволі вдягся. Світла більшало й більшало. Пішов босоніж, м'яко ступаючи навшпиньках, і Марії, яка прокинулась у ту мить, здалося, що він пливе в сивуватих хвилях світанку. Не подала знаку, що не спить, а мовчки стежила, як крадьковито ступає він до дверей. Поклав руку на клямку й обережно натис на язичка. Клямка клацнула, двері тихо, але виразно зарипіли. Швидко повернувся в її бік, і вона змушена була заплющитися, щоб не стурбувати його.

Вийшов навшпиньки у сіни, лишивши двері прочиненими. Вона схопилася з ліжка й подалася за ним. Iван спускався по зарошених дошках ганку, перетнув безшумно подвір'я і ступив у залитий мерехким ранковим світлом сад. Роса густо пообсаджувала листки й плоди величезними блискучими краплями, і вони легко тремтіли, уражені навколишнім світлом.

Стояв босоніж серед саду в розхристаній сорочці і зарошених штанях, звів обличчя, і великі сльози покотилися йому з очей. Велика всезаймаюча гармонія захоплювала його, все сильніше запалюючи, колисаючи, втишуючи і розм'якшуючи. Здавалося, входив сам у себе, і тільки краєчком вільного мозку розумів і передчував, що світло це особливе, а радість вогнелитна. Знав, що було це відчуття таке саме, як тоді, коли він уперше запалився і хотів напитися цього світла аж до вичерпу. Марія також відчула, що повторюється те, майже забуте, спершу їй стало трохи й страшно — встигла увійти в багаторічний ритм життя простішого, в якому тільки й було, що дбання про шматок хліба і хороші книги, які вони читали разом спокійними вечорами. Всі ці роки, які минули й були переповнені такими турботами, адже для світу загального вони тільки й були: він — бухгалтер, а вона — вчителька. Війна й революція, голод і нестатки, страх перед утратою шматка хліба — це зачепило і їх, але не закрутило…

Стоячи отак у темних сінях і дивлячись на дивно зміненого і схвильованого чоловіка, Марія подумала, що на їхню долю випав теж не зовсім звичайний жереб. Була вона як вода, котра потребує твердої форми, щоб здобути свою, але чи міг такою формою стати для неї отой коханий, щасливий безумець? Знала: знову всі турботи за їхнє існування ляжуть на її плечі: за якийсь час вона призвичаїться до цього і знову буде задоволена. Здається, знову помре для них будень, і це по-своєму відживить їх обох. Дивилася смутно в той залитий світлом сад і вже твердо знала: відсьогодні Iван не піде на службу, а знову висиджуватиме на камінні й дивитиметься на воду. Принесе їй у нагороду напівзів'ялий букетик, і вона спробує вдруге знайти в ньому кілька найкращих квіток, щоб їх зберегти.

Сум заволодів нею у тих сутінних сінях, хоч друга половина її єства мимовільно вже засівалася тим світлом, що лилося і від саду, і від чоловіка. Два спокої змагались у ній — один буденний, узвичаєний, що велів тілу й духу вправлятись у русло всезагальне, і цей, який відривав її від світу і замикав в особливу капсулу. Саме тому й сумувала вона і саме тому раділа, була водночас кволою і захопленою, а що несила було їй так легко зрівноважити ці два начала, то не змогла стриматися і раптом заплакала.

Зрештою, цього разу Iван горів по-особливому: висидівши якийсь час за столом на веранді, він наче пригасав і ніяковів. Брав сака, прив'язував до боку торбину і йшов бовтатися на річці. Починав ловити від яру, неподалець Зарічанського висілка, і поволі простував угору. Ставив сака під зілля, а що утяжив його свинцевими грузилами, не потребував тримати. Обережно підіймався за течією, обходячи по піску, а тоді тупав шалено ногами, взутими в калоші, та палицею бушуючи, аж каламутніла, воду. Зводив сака: срібно билися там пічкурі, повзали, як маленькі гадючки, щипавки, в'юнилися слизи і яскраво мерехтіли черевасті, майже круглі бекаси [тетерівська риба, гірчак ]. Обережно вибирав у торбу пічкурів та слизів, щипавкам та бекасам давав волю, а тоді брів за течією вгору, високий та худий, з уже посивілим волоссям і гарний. Заганяв і знову зводив сака, з якого дзвінко стікала у річку вода, сак пах тванню й водяним зіллям; поступово він сам набирався того запаху — вітер дув йому просто в обличчя, звіюючи кучеряву чуприну, і двоє дядьків, які проходили в цей час по березі, мимовільно розвернули в його бік обличчя.

• Предыдущая
• 40/150
• Следующая