Мор - Шевчук Валерий Александрович - Страница 26

• Предыдущая
• 26/47
• Следующая

У бенкетному залі порозчиняли всі вікна. Біля одного з них виріс провідця, і його дзвінкий голос стало чутно й на майдані.

— Ми покажемо цьому гнилому панству, — гукав він, — що наша кістка міцна, а кров молода, як вино. Вони не подарують нам цієї зухвалості, але прийде час, і ми заберемо в них замки та зброю. Поставимо своїх бурмистрів та радців. Закінчилися часи, коли ми й ногою не сміли ступити у цей квартал!

— Славно! — ревнула юрба, а ті, що були в бенкетовій залі, заблищали срібними келихами. Дівчата підносили на тацях їжу, яку бенкетники уже десь роздобули, і роздобрені чоловіки вдоволено плескали їх по гузицях. Дівчата відбивалися порожніми тацями і весело покрикували.

Бурмистровий дзьоб опустився.

— Я зробив все, що міг, — сказав Алембек. — Але тут, здається, мор пише свої закони. Дивне все це! Тисячі смертей пройшли перед моїми очима, я вже огрубів і збайдужів до людських нещасть, часом мені здається, що й життя нінащо. Часом здається, що в житті панує тільки один закон — шал і безрозум.

Странній згірдливо всміхнувся, був спокійний. Не відчував навіть звичного болю в грудях, йому подумалося, що не такий він уже й порожній, як на початку цієї мандрівки. Йому раптом захотілося розважити цього ворона, що стояв біля нього з опущеним дзьобом.

— Чи вам упадати у зневіру? — глухо сказав він. — Адже чудово знаєте й інше. Мине нещастя, і місто заживе так, як раніше. Через десять років мало хто про це й згадуватиме.

— Маєте рацію, — погодився моровий бурмистер. — Я й справді пережив кілька моровиць. Але це не значить, що після такого людина чогось у собі не губить. Людина дивно безпомічна перед нещастями, але вони мало чому її учать.

— Страшніший не той мор, — так само глухо сказав странній, все ще не відриваючи очей од бенкетників, — Страшніше, коли людина стає порожня, як випита кухва.

Довкола стрибала юрба танцюристів. Молодь розважалася. Шпарко витупували по камінні патинками й босими ногами. В повітрі стояв сухий, солом'яний шурхіт, і його не могли заглушити ні музики, ні покрики. Так само вони не могли заглушити безнастанного зудіння мух. Стало зовсім гаряче, сонце викотилося над місто, спинилося і аж поменшало, стільки висіювало проміння на майдан. Старий, котрий турнув страннього, сидів під однією з кухв, обпершись об неї спиною, і щось мурмотів, здається, співав. Інший старий стояв біля кухви, черпав вино горням і подавав спраглому, дивлячись із радісним захопленням, як воно зникає в горлянках. Коли ж питваки струшували краплі з порожнього дзбанка, дід сміявся, показуючи вищерблені зуби.

— Може, наше життя, — глухо казав странній, — потребує влиття свіжої крові? А може, ми живемо на якомусь зламі, пане бурмистре! Наш час — час утомлених людей, які весь час чогось очі-, -кують.

Те, що він сказав, здивувало навіть його самого — ніби хто вкладав йому в уста чужі слова. Але в ньому щось зрушилося: зламав у собі якусь давню перепону: хотілося говорити.

— Ми всі потомлені й пригноблені. Зупиняємося на середохрестях і розгублено озираємося. Дорога наша дійшла до пересічного каменя, і ми не знаємо дальшого шляху. Єдине, що знаємо: назад не підеш. Є, крім того, ще одна правда: всі, хто йде назад, і всі, хто йде вперед, ідуть назустріч одне одному.

Бурмистер звів до нього дзьоба й дивився здивовано. Здалося странньому, що він аж рота розтулив, такий був зацікавлений. Але ні, стріпнув раптом головою, увінчаною дивним дзьобом, і рішуче махнув рукою.

— Це, що ви сказали, цікаве, — мовив він. — Але ще є, здається, час їх переконати. Бо, наслухавшись вас, можна й віру втратити.

Він знову струснув головою й подався через юрбу до бенкетової зали. Його миттю оточила танцівлива юрба, хлопці й дівчата, які завзято тупали й прокручувалися, корчили гримаси, реготалися і щедро спливали потом. Хапали бурмистра за чорну одежу, примушуючи прокрутитися разом з собою, — він відбивався і рвався вперед…

Странній заплющився: йому захотілося зникнути звідси, тим більше що він ще не висловив усіх слів, які накотом наринули на нього. Йому хотілося говорити, хай і не має він співрозмовника, щоб вилити нарешті з серця те, що так довго в ньому пеклося. Схотілося схопити голову в руки і піти у міжряддя вулиць, бурмочучи свої невиказані слова, — інакше та голова може не витримати. Розірветься тут, серед цього танцівливого виру, як бомба, розметавши дрібні часточки…

Ішов по вузькій, одягненій у камінь, вуличці, в ущелині, Що мала тверде ложе і була розпечена, як казан. Тримався руками за голову: роями проносилися мухи, часом кидаючись на нього — ніби обсипав його сухий дощ; ішов наскільки міг швидко і бурмотів щось про ченця Григорія та сіроносого. Майже приплющив очі: було йому байдуже куди йти, хай ведуть його ноги, куди хочуть. Здригнувся раптом: де він? Так, вдруге він на цьому місці: перед ним був шинок, де зустрілися чернець Григорій та сіроносий. Знову щось потягло його досередини, а водночас і невідомий острах почав оживати.

Він позадкував од цього чудного місця: ні, йому сьогодні не хотілося туди заходити. Озирнувся вражено: здається, вже й вечір заходив, коли це він проминув, день? Вечір спускався з розпеченого неба, а може, йому так в очах потемніло. Повітря ставало рідке і тремтливе: від того дивно зломлювалися лінії стін. Дзвіниці тяглися, здавалося, не вгору, а кудись убік; будинки вже не творили з вулиць ущелини, а розходилися широко, сама вулиця тягла синє полотно бруківки і десь угорі перегиналася: саме там, на тому горбі, й виросло раптом сонне й величезне сонце. Було боляче дивитися на нього, але й вабило до себе, притягувало, ніби величезний магніт. Странній не міг не піти назустріч тому сонцю, бо відчув, що в нього таки з'явився співрозмовник, якому він може висловити свої сумніві: — те, чого не доказав моровому бурмистру. Йому потемніло в очах, і відчував він вечір у себе на карку: скоро доведеться поволочити за собою і ніч. Отак ступатиме назустріч вічному світилу й тягтиме за собою чорний плащ, і біль горітиме в його грудях, великий біль!

— Свіжа кров, — сказав він тому світилу, що так немилосердно сліпило його, сказав крізь зуби, глухо і з притиском, — свіжа кров уливається у витрухлий світ, щоб замістити стару. Вона оновить життя, але прийде час і постаріє й вона. Тоді знову світле стане чорним, а чорне світлим. Тоді важке стане легким, а легке важким, смачне несмачним, а несмачне смачним. Тоді хворе називатимуть здоровим, а здорове хворим, гарне потворним, а потворне гарним. Тоді прийде біль і назоветься радістю, а радість заболить. Тоді убогий забагатіє, але чи збільшиться в тобі, людино, любові?

• Предыдущая
• 26/47
• Следующая