Сказання про дітей Гуріна - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 22

Але Мîм швидко переговорив із тим іншим їхньою

різкою мовою і, наче стривожившись або розлютившись од почутого, кинувся у прохід і зник. Тоді Андроґ став щодуху пориватись іти вперед.

— Нападаймо перші! — гукав він. — їх може бути тут цілий рій, але вони невеличкі.

— Гадаю, їх тільки троє, — сказав Турін і став на чолі ватаги, а позад нього розбійники просувалися навпомацки вздовж проходу, не відриваючи рук од шорстких стін. Багато разів прохід звертав то туди, то сюди під гострими кутами; та нарешті попереду замиготіло примарне світло і вони потрапили до невеликої, проте дуже високої зали, тьмаво освітленої лампами, які звисали з-під затемненої покрівлі на міцних ланцюгах. Мîма там не виявилося, та звідкілясь долинав його голос, отож, ідучи на нього, Турін надибав у кінці зали вхід до світлиці. Зазирнувши досередини, він побачив Мîма, який навколішки стояв долі. Поруч нього мовчки стояв гном зі смолоскипом; а на камінному ложі при дальшій стіні лежав іще один.

— Кгîме, Кгîме, Кгîме! — голосив старий гном, скубаючи на собі бороду.

— Не всі твої стріли обминули ціль, — мовив Турін Андроґові. — Та ця влучність не доведе до добра. Ти надто легко випускаєш стріли; проте можеш не прожити надто довго, щоби помудрішати.

Облишивши інших, Турін м'яко ввійшов, і став обіч Мîма, і заговорив до нього.

— Що за біда трапилася, господарю? — сказав. — Я трохи знаюся на цілительстві. Може, вдасться тобі допомогти?

Мîм повернув голову — очі його червоно палали.

— Хіба би ти міг повернути назад час і повідтинати жорстокі руки твоїм людям, — відповів він. — Це мій син. Стріла влучила йому в груди. Тепер він там, куди не долинають слова. Помер на заході сонця. А твої пута не дали мені зцілити його.

Знову довго стримуваний жаль заструменів у серці Туріна, мовби вода з гірської породи.

— Шкода! — сказав він. — Я би спинив ту стрілу, якби міг. Тепер і справді ця оселя називатиметься Бар-ен-Данвез, Дім Викупу. Бо, незалежно від того, будемо ми тут жити чи ні, я вважатиму себе твоїм боржником; якщо коли-небудь здобуду багатство, то на знак скорботи виплачу данвез за твого сина чистим золотом, навіть якщо воно вже не тішитиме твоє серце.

Тоді Мîм підвівся і довго дивився на Туріна.

— Я слухаю тебе, — сказав він. — І ти мовиш, як давній володар гномів; і це полонить мене. Тепер моє серце заспокоїлося, хоч і не радіє. Тож я сплачу власний викуп: можете тут жити, якщо бажаєте. Але додам і таке: той, хто випустив стрілу, повинен зламати лука та стріли і покласти їх у ногах мого сина; і віднині той чоловік ніколи не повинен брати до рук ані стріли, ні лука. Якщо візьме — від них і помре. Таке прокляття я насилаю на нього.

Андроґ, почувши прокляття, дуже злякався; і хоча неохоче, проте зламав і лук, і стріли та склав їх у ногах загиблого гнома. Та виходячи зі світлиці, люто зиркнув на Мîма і пробурмотів:

— Кажуть, прокляття гнома завжди справджується; але і прокляття людини також може досягнути мети. Нехай же він помре з дротиком у горлі!

Тієї ночі вони полягали в залі, та спали неспокійним сном через голосіння Мîма та Ібуна, його другого сина. Коли воно стихло, розбійники сказати не могли; та прокинувшись, не застали гномів, а вхід до світлиці був завалений каменем. День знову видався ясним, і в ранішньому сонячному світлі розбійники помились у ставку та приготували їжу, як змогли; і коли вони сіли снідати, перед ними з'явився Мîм.

Він уклонився Турінові.

— Мій син загинув, і годі з цим, — сказав. — Він лежить разом із праотцями. А живим годиться повертатися до життя, яке нам відпущено, хоча дні ці можуть бути недовгими. Чи оселя Мîма задовольняє тебе? Викуп заплачено і прийнято?

— Так, — сказав Турін.

— Тоді все в цій оселі — ваше, щоби ви могли належно облаштуватися, — все, крім єдиного: зачинений покій не повинен відчиняти ніхто, опріч мене.

— Ми вислухали тебе, — сказав Турін. — Щодо нашого життя тут, то воно безпечне або принаймні здається таким; однак нам усе одно будуть потрібні їжа й інші речі. Як же ми виходитимемо — точніше, як будемо повертатися?

Мîм зареготав на все горло і цим занепокоїв людей.

— Боїтеся, що прийшли за павуком у самісіньке осердя його павутини? — запитав він. — Ні, Мîм не їсть людей. Павукові стане зле від трьох ос одразу. Бачите, ви озброєні, а я стою тут голіруч. Ні, ми з вами мусимо ділитися: домівкою, харчем, вогнем та іншими зручностями, можливо. Оселю, думаю, ви охоронятимете і берегтимете в таємниці заради власного добра, навіть коли знатимете шляхи до виходу та входу. З часом ви їх таки вивчите. А до того, якщо кудись виходитимете, вас провадитиме Мîм або Ібун, його син; один із нас ходитиме за вами всюди і повертатиметься разом із вами — або чекатиме в певному місці, яке ви знатимете і зможете найти без провідника. Гадаю, те місце буде щоразу ближче і ближче біля дому.

Турін пристав на це і подякував Мîмові, а більшість його людей зраділа; бо у світлі вранішнього сонця, в розпал літа, ця оселя здавалася прегарним місцем для життя. Лише Андроґ був невдоволений.

— Що швидше ми навчимося самі виходити і повертатися, то краще для нас, — сказав він. — Ніколи ще ми не брали полоненого, котрий брався би верховодити нашими вилазками.

Того дня вони відпочивали, чистили зброю та латали одіж; бо мали їжі ще на добу чи дві, та й Мîм додав трохи своєї. А ще позичив їм три казани для приготування їжі, позичив і паливо; а ще приніс мішок.

— Сміття, — сказав він. — Не варте, щоби його красти. Саме лишень дике коріння.

Та коли ті корінці вимили, вони виявилися білими та з м'ясистою шкіркою, а звареними були цілком придатні для їжі та чимось нагадували хліб. Це потішило розбійників, адже вони рідко споживали хліб — тільки тоді, коли вдавалося його вкрасти.

— Лісові ельфи про ці корінці не знають; сірі ельфи не знайшли їх; а ті гордії, котрі прийшли з-за Моря, надто пихаті, щоби копати, — мовив Мîм.

— Як звуться ці корінці? — запитав Турін.

Мîм подивився на нього скоса.

— Вони мають назву тільки мовою гномів, якої ми не навчаємо, — сказав він. — А ще ми не вчимо людей шукати їх, бо люди жадібні та марнотратні й не зупиняться, доки не знищать усі рослини; тож добре, що зараз вони, блукаючи в нетрях, проходять повз них.

Більше ви від мене не дізнаєтесь. Але можете користати з моєї щедрості, поки говоритимете чесно та не будете шпигувати чи красти.

Тоді він знову розсміявся на все горло.

— Ті корінці дуже цінні, — сказав він. — Голодної зими навіть цінніші за золото, адже їх можна запасати — так, як білки запасають горіхи, — і ми вже почали робити припаси з першого врожаю. Та ви дурні, якщо думаєте, що я би не розлучився з одним невеликим клунком заради порятунку власного життя.

— Я зрозумів, — сказав Улрад, який і заглядав у мішок, коли спіймали Мîма. — Та все ж ти не розлучився, і твої слова змушують мене ще більше дивуватися.

Мîм повернувся і поглянув на нього похмуро.

— Ти один із тих дурнів, чиєї загибелі взимку весна не оплакує, — сказав він йому. — Я дав слово, тому мусив повернутися, бажав я цього чи ні, з мішком чи без нього, хай би що думала нестримана віроломна людина! Та я не терплю, коли у мене силоміць відбирають мою власність, хай це був би лише ремінець для взуття. Думаєш, я не пам'ятаю, що саме твої руки були серед тих, котрі зв'язали мене і тримали так довго, щоби я вже не зміг ані слова сказати синові? Кожного разу, коли розподілятиму земляний хліб із комори, тебе не враховуватиму, тож якщо їстимеш його, то лишень завдяки щедрості твоїх побратимів, а не моїй.

Тоді Мîм пішов геть; а Улрад, який виявив легкодухість перед його гнівом, промовив йому в спину:

— Високі слова! Та старий шахрай тримає в мішку і щось інше, подібної форми, однак твердіше та важче.

Напевно, в нетрях, окрім земляного хліба, є ще щось, чого не знайшли ельфи та про що не годиться знати людям!