Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене - Страница 14

• Предыдущая
• 14/176
• Следующая

Я не знайшов у Сен-Мало ніяких інших слідів мого минулого: марно шукав я в порту кораблі, біля чиїх швартовів я колись грався; одні відпливли, інші пішли на дрова. Здається, я зовсім недавно лежав у колисці, а виходить, минула вже ціла вічність. Ніхто не пам’ятав мене в краю, де минуло моє дитинство; я змушений був пояснювати при зустрічах, хто я, тільки тому, що голова моя піднялася на декілька зайвих ліній од землі, до якої вона дуже скоро схилиться знову. Як швидко і як часто змінюються наше буття і наші мрії! Давні друзі відходять, на зміну їм приходять нові; зв’язки наші змінюються; час, коли у нас не було нічого з того, що є тепер, завжди рано чи пізно змінюється часом, коли у нас не залишається нічого з того, що було раніше. Людина не живе одним і тим самим життям; у неї їх декілька, вона переходить з одного до іншого, – така її жалюгідна доля.

На самоті ходив я по обмілині, де колись грався з товаришами, по обмілині, що пам’ятала мої піщані замки: campos ubi Troja fuit [12]. Я ходив морським узбережжям, покинутим морем. Піщаний берег під час відпливу показував мені образ спорожнілої душі, покинутої ілюзіями. Вісімсот років тому мій земляк Абеляр дивився, як і я, на ці хвилі, згадуючи свою Елоїзу; він, як і я, бачив кораблі, що линули ad horizontis undas [13]; слух його, як і мій, колисав однозвучний рокіт хвиль. Занурений у похмурі фантазії – породження комбурзьких лісів, – я підставляв груди водяним валам. Прогулянки мої закінчувалися на мисі Лавард: сидячи на його краю, я з гіркотою згадував, як дитиною ховався у цих скелях у свята; там я ковтав сльози, поки товариші мої раділи. Нині я не відчував себе ні улюбленішим, ані щасливішим, ніж тоді. Незабаром я маю покинути батьківщину, щоб марнувати свої дні в чужих краях. Ці роздуми надривали мені душу, і я заледве стримував бажання кинутися в морську безодню. Несподівано я одержую листа, що кличе мене назад у Комбурґ: я приїжджаю, вечеряю в родинному колі; батько не каже мені ні слова, мати зітхає, Люсіль має пригнічений вигляд; о десятій годині всі розходяться. Я запитую сестру; вона нічого не знає. Назавтра о восьмій ранку по мене приходять. Я спускаюся: батько вже чекає на мене в кабінеті.

«Пане шевальє, – мовив він, – вам доведеться відмовитися від ваших божевільних планів. Брат добився для вас місця молодшого лейтенанта в Наваррському полку. Ви поїдете в Ренн, звідти в Камбре. Ось сто луїдорів; бережіть їх. Я старий і хворий; мені недовго лишилося жити. Поводьтеся, як годиться людині шляхетного походження, і ніколи не ганьбіть ваше ім’я».

Він обійняв мене. Його суворе зморшкувате обличчя притислося до моєї щоки, і я відчув, що він схвильований: то були останні батьківські обійми.

Переглянуто в липні 1846 року

Від Комбурґа до Берліна так само далеко, як від юного мрійника до старого посла. На одній з попередніх сторінок сказано: «Де тільки не працював я над моїми записками, де ж я їх закінчу?»

Востаннє я брався за них чотири роки тому. За цей час трапилося багато різних подій: у мені відкрилася нова людина – політичний діяч; я дуже мало ним дорожу. Я захищав свободу французів, бо вона – запорука довговічності законної монархії. За допомогою газети «Консерватер» я привів до влади пана де Віллеля; я став свідком смерті герцога Беррійського і пошанував його пам’ять. Щоб усім догодити, я поїхав; я погодився стати послом у Берліні.

Вчора я побував у Потсдамі, святково прибраній казармі, де сьогодні немає солдатів: я дослідив життя лже-Юліана в його лже-Афінах. У Сан-Сусі мені показали стіл, де великий німецький монарх перекладав звичайними французькими віршами заповіді енциклопедистів; кімнату Вольтера, оздоблену дерев’яними мавпочками і папугами, млин, який задля забави залишив законному власникові той, хто спустошував цілі провінції, могилу коня Цезаря і левреток Діани, Любоньки, Лані, Гордячки і Мирної. Вінценосний нечестивець оскверняв навіть святиню могил, зводячи мавзолеї своїм собакам; він заповідав поховати себе поряд з ними, бажаючи не так показати презирство до людей, як кинути виклик небуттю.

Мене провели до нового палацу – він уже розвалюється. У старому потсдамському замку дбайливо зберігають плями від тютюну, брудні, з роздертою оббивкою крісла, одне слово, всі сліди неохайності володаря-відступника. Тут увічнені разом неакуратність циніка, нахабство безбожника, тиранія деспота і слава солдата.

Одна-єдина річ привернула мою увагу: стрілка настінного годинника, що показує мить, коли Фрідріх спустив дух; нерухомість її обманула мене: проте час не сповільнив свого бігу: людина не зупиняє час – це час зупиняє людину. Причому неважливо, яку роль відігравали ми за життя: створили ми вчення прославлені чи невідомі, були багаті чи убогі, переживали радощі чи прикрощі – це не може ні подовжити, ані вкоротити відміряний нам відрізок часу. По золотому циферблату біжить стрілка чи по дерев’яному, великий цей циферблат чи малий, поміщається він у печатці персня чи в розетці храму – година триває все ті ж шістдесят хвилин.

У склепі протестантської церкви, просто під кафедрою схизматика-розстриги, я побачив гробницю вінценосного софіста. Гробниця ця з бронзи; коли по ній стукають, вона дзвенить. Жандарм, який спить на цьому бронзовому ложі, не прокинувся б навіть од грому власної слави: розбудити його може тільки трубний глас, що кличе на останній бій, перед очі Божого воїнства.

Мені конче потрібна була переміна вражень, і я вирішив скрасити їх відвідинами Мармурового палацу. Король, що побудував його, ушанував мене кількома словами, коли я, на той час бідний офіцер, проїздив повз його війська. Цей король, в усякому разі, був не чужий звичайним людським вадам; людина звичайна, він присвятив своє життя втіхам. Чи хвилює сьогодні два скелети відмінність, що існувала між ними раніше, коли один був Фрідріхом Великим, а другий Фрідріхом Вільгельмом? Нині і Сан-Сусі, і Мармуровий палац – безгосподарні руїни.

Кінець кінцем, хоча велич сучасних подій применшила події минулого, хоча битви під Росбахом, Лейтеном, Ліґніцем, Торґау та ін. – не більше ніж бійки поряд з битвами під Маренґо, Аустерліцем, Ієною і на березі Москви-ріки, – Фрідріх менше за інших страждає від порівняння з гігантом, що мучиться на о. Святої Єлени. Прусський король і Вольтер дивним чином пов’язані між собою; пам’ять нащадків об’єднає їх навіки: один заснував своє правління на філософії, за допомогою якої інший підривав підвалини суспільства.

Вечори в Берліні довгі. Я живу в особняку, що належить герцогині де Діно. З настанням ночі мої секретарі розходяться. Коли при дворі немає святкування з нагоди одруження великого князя Миколи з великою княгинею [14], я залишаюся вдома. Сидячи на самоті біля сумної грубки, я чую тільки покрик вартового біля Бранденбурзьких воріт та хрускіт снігу під ногами людини, що своїм свистом заступає бій годинника. Чим мені зайнятися? Читанням? у мене майже немає книжок; а що коли продовжити мої «Записки»?

Ми з вами розлучилися на шляху з Комбурґа в Ренн, де жив один мій родич. Він порадував мене: у його знайомої дами, яка від’їжджала до Парижа, якраз є в кареті вільне місце, і він ручається, що вмовить цю даму взяти мене з собою. Я погодився, проклинаючи ласкавість родича. Він про все домовився і незабаром рекомендував мене моїй супутниці, хазяйці модної крамниці, безтурботній і меткій; угледівши мене, вона розсміялась. Опівночі подали коней, і ми рушили в дорогу.

І ось я вночі в поштовій кареті наодинці з жінкою. Як мені, котрий у житті не поглянув на жінку не почервонівши, спуститися з надхмарної височини, де я ширяв у мріях, на цю страшну землю? Я не знав, де я і що зі мною: я забився в куток карети від страху торкнутися сукні пані Рози. Коли вона зверталася до мене, я був не в змозі відповісти й бурмотів щось невиразне. Їй довелося самій розплачуватися з форейтором, самій про все турбуватися, бо від мене не було ніякої користі. На світанку вона ще здивованіше поглянула на бовдура, що нав’язався на її голову.

• Предыдущая
• 14/176
• Следующая