Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене - Страница 49

• Предыдущая
• 49/176
• Следующая

Була неділя: близько третьої години пополудні ми пішки увійшли в Париж через заставу Зірки. Сьогодні неможливо собі уявити, яке враження справляли безчинства Революції на європейський розум, особливо на тих людей, які не бували у Франції за часів Терору: мені насправді здавалося, що я спускаюся в пекло. Щоправда, Революція починалася на моїх очах, але найстрашніші злочини в ту пору ще не відбулися, а про наступні події я знав тільки з розповідей мирних та педантичних англійців.

Крокуючи паризькими вулицями під чужим ім’ям і маючи певність у тому, що наражаю на небезпеку мого друга Фонтана, я вельми здивувався, коли, підходячи до Єлисейських Полів, почув звуки скрипки, ріжка, кларнета і барабана. Я помітив пивнички, де танцювали чоловіки і жінки; далі між двох каштанових гаїв перед моїми очима постав палац Тюїльрі. Що до площі Людовіка XV, вона була порожня; вигляд у неї був покинутий, меланхолійний і запустілий, як у стародавнього амфітеатру; проходячи по ній, люди прискорювали крок; мені дивно було, що я не чую стогонів; я боявся ступити в калюжу крові, хоча кров давно висохла; я не міг відірвати очей від тієї точки небесного склепіння, до якої спрямовувалося знаряддя страти; мені здавалося, ніби я бачу брата і його дружину, одягнених у дрантя, під ножем кривавої машини, на цій площі, де склав голову Людовік XVI. На вулицях панували жарти, веселощі, але церковні вежі мовчали; мені здавалося, що нині день великої скорботи, Страсна п’ятниця.

Пан де Фонтан мешкав на вулиці Сент-Оноре, недалеко церкви Святого Роха. Він привів мене до себе, познайомив зі своєю дружиною, після чого провів до свого друга пана Жубера, де я знайшов собі тимчасовий притулок: мене прийняли як мандрівця, про якого багато чули.

Назавтра я з’явився до поліції, де здав свій іноземний паспорт на ім’я Лассаня і отримав замість того дозвіл залишитися в Парижі, який належало поновлювати щомісяця. За кілька днів я винайняв антресоль на вулиці Лілльській, з боку вулиці Святих Отців.

Я привіз із собою рукопис «Генія християнства» і перші аркуші цього твору, віддруковані в Лондоні. Мене направили до пана Міньєре, гідної людини; він погодився продовжити друкування і заплатити мені наперед певну суму, на яку я міг би існувати. Всупереч запевненням пана Лем’єра та пана де Се, жодна душа не чула про мій «Досвід про революції». Я відшукав забутого старого філософа Деліля де Саля, який щойно видав свою «Записку на захист Бога», і вирушив до Женґене. Той жив на вулиці Гренель-Сен-Жермен, біля будинку добряги Лафонтена. При вході в комірку консьєржа вцілів напис: «Тут пишаються званням громадянина і звуть один одного на «ти». Зачини, будь ласка, за собою двері». Я піднявся нагору: пан Женґене, який заледве впізнав мене, заговорив зі мною з висоти величі того, чим він був і чим став. Я смиренно пішов собі геть, відтоді не намагаючись поновлювати такі нерівні знайомства.

У глибині душі я не переставав з тугою згадувати Англію; я так довго жив у цій країні, що перейняв її звички; я не міг звикнути до бруду наших будинків, сходів, столів, до нашої неохайності, галасливості, розбещеності, до нескромності наших теревенів: у манерах, смаках і, до деякої міри, в думках я був англійцем, бо якщо правда, ніби лорд Байрон у своєму «Чайльд Гарольді» іноді надихався «Рене», то правда й те, що восьмилітнє перебування у Великій Британії, якому передували мандри Америкою, тривала необхідність розмовляти, писати і навіть думати по-англійськи не могли не вплинути на спосіб і навіть на вираз моїх думок. Але поволі я почав віднаходити смак у французькій товариськості, цьому чарівному, легкому і швидкому обміні думками, цій відсутності будь-якого чванства і всіляких забобонів, цій неповазі до багатства та імен, цій природженій байдужості до титулів і чинів, цій рівності умів, яка робить французьке суспільство неповторним і покутує наші хиби: варто пробути в нашому товаристві кілька місяців, і ви відчуєте, що не можете жити ніде більше, крім Парижа.

Революція поділилася на три частини, між якими немає нічого спільного: Республіка, Імперія, Реставрація; здається, ніби між цими трьома різними світами, що безповоротно відійшли один по одному, пролягають сторіччя. Кожен із цих трьох світів мав тверде підґрунтя: Республіка ґрунтувалася на рівності, Імперія – на силі, Реставрація – на волі. Республіканська епоха – найбільш своєрідна, вона залишила найвиразніший слід, бо була свого роду єдиною: ніхто ніколи не бачив і більше не побачить фізичного порядку, породженого етичним безладом, єдності, створеної правлінням натовпу, ешафоту, що замінив закон і діє в ім’я людства.

У 1801 році я став свідком другого перетворення суспільства. Плутанина була неймовірна: завдяки умовленій зміні костюма багато людей почали грати цілком нові для себе ролі, кожен начіплював собі на шию кличку або прізвисько, подібно до того, як венеціанці на карнавалі тримають у руці маленьку машкару, сповіщаючи, що вони, мовляв, замашкаровані. Один виставляв себе за італійця або іспанця, інший – за пруссака чи голландця: я удавав швейцарця. Мати ставала тіткою власного сина, батько – дядьком власної доньки; власник маєтку прикидався його керуючим. Цей рух нагадував мені рух 1789 року, повернутий у протилежний бік: тоді ченці й священики покидали монастирі, і нове суспільство затоплювало старе: це нове суспільство, прийшовши на зміну старому, тепер застаріло своєю чергою.

Проте поступово все налагоджувалося; люди покидали вулиці і кафе, поверталися додому; возз’єднувалися з уцілілими родичами; збирали залишки свого розореного майна – так після битви грають збір і підраховують втрати. Ті з церков, що вціліли, відкривалися знову; мені випала щаслива доля сурмити на сурмах [48] перед храмом. Республіканські покоління, що відступали, мали різку відмінність від імперських, які йшли в наступ. Генерали з рекрутів, бідні, простакуваті, з суворими обличчями, що винесли з усіх своїх кампаній тільки рани та діряве лахміття, зустрічалися з офіцерами консульської армії, які виблискували золотим шиттям. Повернувшись на батьківщину, емігрант спокійно розмовляв з убивцями своїх близьких. Усі воротарі, великі прихильники покійного пана де Робесп’єра, сумували за видовищами на площі Людовіка XV, де відрубували голови жінкам, у яких, як розповідав мені консьєрж будинку на вулиці Лілльській, шия була біла, мов м’ясо курчати. Учасники вересневої різанини, змінивши ім’я і квартал, торгували печеними яблуками на перехрестях, але їм часто доводилося терміново залишати місце, бо народ, упізнаючи їх, перекидав лотки і загрожував їм смертю. Розбагатілі революціонери, споважнівши, купували собі розкішні особняки в Сен-Жерменському передмісті. Зачувши можливість стати баронами і графами, якобінці не припиняли тлумачити виключно про жахи 1793 року, про необхідність покарати пролетарів та приборкати безчинства черні. Узявши Брутів і Сцевол на свою поліцейську службу, Бонапарт готувався прикрасити їх стрічками, замазати титулами, примусити їх зрадити себе, свої думки і засудити свої злочини. Серед усього цього виростало сильне покоління, що було зачате в крові, і росло, щоб не проливати нічиєї крові, окрім крові чужоземців: день при дні відбувалося перетворення прихильників республіки на прихильників імперії, прибічників тиранії всіх на поборників деспотизму однієї людини.

Продовжуючи викреслювати, дописувати, замінювати аркуші в «Генії християнства», я змушений був братися до дещо інших робіт. Пан де Фонтан випускав на ту пору «Меркюр де Франс»: він запропонував мені писати для цієї газети. Журнальні баталії були небезпечні: шлях у політику пролягав тільки через літературу, а поліція Бонапарта розуміла все з півслова. Була одна дивовижна обставина, яка заважала мені спати, тим самим подовжуючи мій день і даючи мені більше часу для праць. Я купив двох горлиць; вони день і ніч туркотіли: даремно я замикав їх на ніч у свою дорожню скриньку: там вони туркотіли ще голосніше. Одного разу, марно намагаючись заснути, я намислив написати для «Меркюр» листа до пані де Сталь. Ця примха несподівано вивела мене з невідомості; те, чого не змогли зробити два грубі томи про революції, зробило кілька газетних сторінок. Риси мої почали поступово виступати з тіні.

• Предыдущая
• 49/176
• Следующая