Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене - Страница 52

• Предыдущая
• 52/176
• Следующая

Пан де Бональд мав розум тонкий і проникливий; його винахідливість оточення вважало за геніальність; свою метафізичну політику він вигадав в армії Конде, в Шварцвальді, подібно до професорів з Єни та Ґеттінґена, які незабаром очолили загони своїх учнів і наклали головою за свободу Німеччини. Новатор, який хоча й служив за Людовіка XVI в мушкетерах, вважав античних людей у політиці та літературі дітьми і стверджував, першим удавшись до самовдоволеної сучасної мови, що ректор університету поки що не здатний це зрозуміти.

Шендолле, у якого знання і талант були не природним даром, а його власним набутком, мав таку похмуру вдачу, що заслужив прізвисько Ворон: він викрадав oбрази з моїх творів. Ми уклали угоду: я віддав йому мої небеса, тумани, хмари: він зобов’язався не чіпати моїх вітрів, хвиль, лісів.

Я розповідаю зараз про моїх літературних друзів; що ж до друзів політичних, не знаю, чи буду я говорити про них: погляди і думки розвели нас, і між нами пролягли провалля!

У сходинах на вулиці Нев-де-Люксембурґ брали участь пані Окар і пані де Вентіміль. Пані де Вентіміль, пані минулих часів, яких нині майже не зустрінеш, бувала у вищому світі і доповідала нам про те, що там відбувається: я запитував її, чи будують ще, як і раніше, міста. Описи дрібних інтриг, дотепні, втім, не образливі, допомагали нам краще оцінити безпеку нашого існування. Пані де Вентіміль, яку разом з її сестрою оспівав пан де Лагарп, вирізняли обачність розмов, стримана вдача, розумна досвідченість – спадок пані де Шеврез, пані де Лонґвіль, пані де Лавальєр, пані де Ментенон, пані Жоффрен та пані дю Деффан. У товаристві, вельми приємному завдяки різноманіттю умів та поєднанню несхожих достоїнств, вона займала гідне місце.

У пані Окар був пристрасно закоханий брат пані де Бомон, який мріяв про даму свого серця, навіть сходячи на ешафот, так само як Обіак ішов на страту, цілуючи оксамитову синю манжету – все, що залишилося в нього від милостей Маргарити де Валуа. Ніколи і ніде вже не зберуться під одним дахом стільки видатних особистостей, які, маючи приналежність до різних станів і різні долі, уміли б вести розмови на найрізноманітніші теми, не важливо, буденні чи високі: їхні невелемовні промови були простими, та це свідчило лише про добірність. Можливо, то було останнє товариство, в якому воскрес французький дух минулих часів. Серед нових французів вже не зустрінеш цієї чемності, народженої вихованням, але яка за довгі роки стала властивістю характеру. Що трапилося з цим товариством? Який сенс будувати плани і збирати друзів, якщо попереду нас чекає вічна жалоба! Пані де Бомон уже немає, Жубера вже немає, Шендолле вже немає, пані де Вентіміль уже немає. Давно, у той час, коли достигає виноград, я відвідував у Вільневі пана Жубера; я прогулювався з ним берегами Іонни; він збирав маслюки на вирубках, а я – дикий шафран на луках. Ми розмовляли про все на світі, зокрема про пані де Бомон, що пішла від нас назавжди: ми згадували наші минулі надії. Увечері ми поверталися до Вільнева – міста, оточеного старими стінами часів Філіпа Августа і напівзруйнованими вежами. Над ними здіймався дим від вогнищ, які розкладали виноградарі. Жубер показував мені вдалині на пагорбі піщану стежину, що вела через ліс до замку Пассі, куди він під час Терору ходив відвідувати хвору сусідку.

Після смерті мого дорогого господаря я чотири чи п’ять разів проїздив через Санську область. З дороги я бачив пагорби, але Жубер уже не прогулювався ними; я впізнавав дерева, поля, виноградники, камені, на яких ми зазвичай відпочивали. Проминувши Вільнев, я кидав погляд на безлюдну вулицю і забитий дошками дім мого друга. Востаннє я побував у тих краях на шляху до Рима: ах! якби Жубер, як і раніше, жив у рідних пенатах, я взяв би його з собою на могилу пані де Бомон! Але такою була воля Божа: відкрити панові Жуберу брами Рима небесного, ще більш відповідного для його душі – душі платонічної, але такої, що прийняла християнство. Мені вже не зустріти його тут, на землі: «Я піду до нього, а він не повернеться до мене».

Коли успіх «Атала» спонукав мене повернутися до «Генія християнства», два томи якого були вже надруковані, пані де Бомон запропонувала мені кімнату в сільському будинку, який вона щойно винайняла в Савіньї. Півроку я пробув у цьому безлюдному куточку разом з паном Жубером та іншими нашими друзями.

Будинок стояв при в’їзді до села з боку Парижа, біля старої дороги, яку в окрузі називають «дорогою Генріха IV»; за будинком височів порослий виноградниками пагорб, перед ним розкинувся парк Савіньї, який на горизонті облямовувала гряда, поросла лісом, і перетинала річечка Орж. Зліва до самих ставків Жювізі простяглася рівнина Вірі. Вечорами ми блукали навколишніми долинами, відшукуючи нові маршрути.

Зранку ми разом снідали; після сніданку я йшов до своєї кімнати і брався до роботи; пані де Бомон люб’язно переписувала для мене цитати. Ця благородна жінка надала мені притулок, коли я його потребував: якби я не мав того спокою, що його подарувала вона мені, я, мабуть, ніколи не завершив би твір, який мені заважали закінчити мої біди.

Я ніколи не забуду вечорів, проведених у цій пристані дружби, особливо деяких із них: після прогулянки ми збиралися всі разом у тій частині саду, де з трави било джерело: пані Жубер, пані де Бомон і я сиділи на лаві; син пані Жубер бавився на траві коло наших ніг: цієї дитини вже немає на світі. Пан Жубер прогулювався віддалік піщаною алеєю; два сторожові пси і кішка бешкетували поряд з нами, а під дахом туркотіли голуби. Справжнє блаженство для людини, яка провела вісім років на чужині, в повній самоті, яка припинилася лише на кілька днів, що минули так швидко! Звичайно такими вечорами друзі просили мене розповісти про мої мандри; ніколи не вдавалося мені краще описати безлюдні простори Нового Світу. Ночами пані де Бомон учила мене розрізняти сузір’я, які виднілися крізь прочинені вікна нашої сільської вітальні. Вона говорила, що колись я пригадаю її уроки; відтоді, як я втратив її, я не раз бував у Римі поблизу її могили і завжди відшукував очима зорі на небозводі, імена яких назвала мені вона; я бачив, як вони виблискують над сабінськими горами, як черкають їхні довгі промені води Тибру. Ліс Савіньї, над яким я бачив їх уперше, і римська кампанія, над якою я побачив їх знову, мінливість моєї долі, пам’ятний знак, залишений мені жінкою на небесах, – усе це розбивало мені серце. Яким дивом погоджується людина робити все те, що вона робить на землі, – погоджується, знаючи, що приречена на смерть?

Одного разу ввечері ми побачили, як хтось крадькома вліз до нашого притулку через одне вікно і виліз через інше: це був пан Лаборі; він рятувався від кігтів Бонапарта. Потім нас відвідала одна з тих неприкаяних душ, що зовсім не схожі на інших, – тих душ, які мимоволі додають свою невідому недугу до звичайних страждань роду людського: то була моя сестра Люсіль.

Після приїзду до Франції я листом повідомив рідних про моє повернення. Пані графиня де Маріньї, моя старша сестра, першою вирушила побачити мене, помилилася вулицею і відшукала п’ять добродіїв із прізвищем Лассань, останній з яких, холодний чоботар, виліз на її заклик зі свого підвалу. Потім приїхала пані де Шатобріан: вона була чарівна і сповнена чеснот, здатних дати мені щастя, яким я й живу відтоді, як ми разом. Нарешті, настала черга пані графині де Ко, Люсіль. Пан Жубер і пані де Бомон перейнялися до неї пристрасною прихильністю і ніжною жалістю. Між ними зав’язалося листування, яке перервала лише смерть обох жінок, що схилялися одна до одної, мов дві квітки одного виду, готові зів’янути. 30 вересня 1802 року, зупинившись у Версалі, Люсіль надіслала мені записку такого змісту: «Я пишу тобі, щоб просити тебе подякувати від мого імені пані де Бомон за запрошення приїхати до Савіньї. Сподіваюся потішити себе цією радістю тижнів за два, якщо це зручно пані де Бомон». Як і збиралася, пані де Ко приїхала до Савіньї.

• Предыдущая
• 52/176
• Следующая