Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене - Страница 60

• Предыдущая
• 60/176
• Следующая

Повернувшись у «Французький готель», я сказав друзям: «Певно, сталося щось незвичайне, чого ми не знаємо, адже Бонапарт, якщо тільки він не хворий, не міг аж так змінитися». Пан Бурьєн оцінив мою надзвичайну догадливість, він лише переплутав дати; ось його слова: «Повернувшись від першого консула, пан де Шатобріан заявив своїм друзям, що помітив, як дуже змінився перший консул і який зловісний вогонь горить у його очах».

Так, я помітив це: зло дається вищому розуму не без болю, бо це чужорідний плід, який йому не личить виношувати.

Два дні по тому, 20 березня, сумний і дорогий серцю спогад підняв мене з самого ранку. Пан де Монморен колись вибудував собі будинок на бульварі Інвалідів, у тому місці, де його перетинає вулиця Плюме. У саду цього будинку, проданого під час Революції, пані де Бомон, тоді ще зовсім дівчинка, посадила кипарис і не раз, коли нам доводилося проходити повз, показувала мені його: з цим кипарисом, походження та історію якого знав лише я, я і хотів попрощатися. Він існує ще й досі, але сохне й ледве дістає до вікна, під яким викохувала і леліяла його рука жінки, що пішла назавжди. Я відрізняю це нещасне деревце від трьох чи чотирьох дерев тієї ж породи; здається, воно теж знає мене і радіє, коли я приходжу; меланхолійні пориви вітерцю схиляють до мене його пожовтілу голову, і воно щось шепоче у вікно спорожнілої кімнати: таємничий зв’язок між нами урветься лише зі смертю одного з нас.

Віддавши благоговійну данину пам’яті, я спустився бульваром і перетнув площу Інвалідів, потім мостом Людовіка XVI пройшов у сад Тюїльрі і вийшов з нього біля флігеля Марсана туди, де нині проходить вулиця Ріволі. На початку дванадцятої до мене долинули голоси: чоловік і жінка вигукували офіційне повідомлення; почувши його, перехожі зупинялися як укопані. «Особлива військова комісія, скликана у Венсенні, – гукали оповісники, – засудила до страти Луї Антуана Анрі де Бурбона, що народився 2 серпня 1772 року в Шантії».

Ці вигуки приголомшили мене як грім з ясного неба; вони змінили моє життя так само, як змінили життя Наполеона. Повернувшись додому, я сказав пані де Шатобріан: «Герцога Енгієнського розстріляно». Я сів за стіл і почав писати прохання про відставку. Пані де Шатобріан цьому нітрохи не перечила і з великою мужністю дивилася, як я пишу. Вона чудово усвідомлювала небезпеку, що загрожувала мені: йшло слідство у справі генерала Моро і Жоржа Кадудаля; лев лизнув крові; було не час його розлючувати.

Тим часом до нас прийшов пан Клозель де Куссерґ; він також чув повідомлення про вирок. Він застав мене з пером у руці: листа мого, звідки він умовив мене вилучити, з жалю до пані де Шатобріан, фрази, сповнені гніву, було відправлено на ім’я міністра закордонних справ. Вислови, у яких я його написав, значення не мали; думка моя і злочин полягали в самому факті моєї відставки: Бонапарт це чудово зрозумів. Пані Баччокі розсердилася, дізнавшись про те, що вона назвала «моїм відступництвом»; вона послала за мною і обкидала мене найпалкішими докорами. Пан де Фонтан, який пізніше захищав мене з усією безстрашністю дружби, першої миті трохи втратив розум від страху: він уже бачив мене розстріляним, а разом зі мною і всіх, хто зі мною знався. Декілька днів мої друзі провели у страху, чекаючи, що мене ось-ось схопить поліція; вони весь час відвідували мене, щоразу я наближався до комірки воротаря з великим тремтінням. Наступного дня після моєї відставки до мене завітав пан Пак’є; він обійняв мене і сказав, що гордиться моєю дружбою. Сам він досить довго з хвали гідною скромністю тримався в тіні, не бігаючи за посадами і не прагнучи влади.

Проте ці пориви участі, які спонукають нас схвалювати шляхетний вчинок, невдовзі вичерпалися. З поваги до релігії я погодився на місце за межами Франції, місце, яке подарував мені могутній геній, переможець анархії, вождь, вірний народу, консул Республіки, а не король, що узурпував монархію; при цьому я був самотній у своєму почутті, бо послідовний у своїй поведінці; я виїхав, коли умови, під якими я міг підписатися, змінилися; але, як тільки герой перетворився на вбивцю, всі кинулися оббивати його пороги. Через півроку після 20 березня весь вищий світ, здавалося, прийшов до єдиної думки, якщо не брати до уваги лихих жартів, якими аристократи перекидалися у вузькому колі. Люди пропащі стверджували, що їх примусили, але примушували, з чуток, лише тих, хто має славне ім’я, або має славну репутацію, тож кожен, хто хотів довести свою іменитість і популярність, благав про те, щоб його примусили.

Ті, хто найбільше мною захоплювалися, віддалилися; я був для них живим докором: люди обережні вбачають необережність у поведінці тих, хто слухається голосу честі. Бувають часи, коли піднесеність душі воістину обертається вадою; ніхто її не розуміє; її вважають обмеженістю розуму, забобоном, поганою звичкою, примхами, дуром, що заважає мати правильну думку про речі, дурістю, можливо гідною поваги, але яка видає тупоумство раба. Хіба багато мудрості в тому, щоб не бачити нічого навколо, залишатися чужим ходові часу, розвитку ідей, зміні звичаїв, прогресу суспільства? Хіба не сумна помилка – надавати подіям значення, якого вони не мають? Замкнувшись у ваших вузьких принципах, ви з вашим недалеким розумом і такими ж недалекими думками уподібнюєтеся людині, яка, живучи на задвірках, бачить тільки маленький садок і гадки не має ні про те, що відбувається на вулиці, ні про те, який галас там лунає. Ось до чого доводить вас дещиця незалежності: ви стаєте предметом жалю для людей посередніх, великі ж люди – ті, що спускаються до вас зі своїх висот і спрямовують на вас «очі пишні», oculos sublimes – з милосердною зневагою прощають вас, бо знають, що вам їх не зрозуміти. Відтак я смиренно віддався літературній діяльності – так бідолашний Піндар починає першу Олімпійську пісню із твердження, що найкраще на світі – це вода, залишаючивино блаженним.

Дружба вдихнула відвагу в пана де Фонтана; доброта пані Баччокі стала перешкодою між гнівом її брата і моїм рішенням; пан де Талейран з байдужості чи з розрахунку затримав моє прохання про відставку і доповів про нього лише через кілька днів, давши Бонапарту час на роздум. Почувши єдиний відкритий осуд із уст чесної людини, яка не побоялася виступити проти державця, він тільки й промовив: «Гаразд». Пізніше він сказав своїй сестрі: «Дуже ви злякалися за вашого друга». Багато років по тому в розмові з паном де Фонтаном він зізнався, що моя відставка – одна з речей, що вразили його найдужче. Пан де Талейран наказав відправити мені офіційного листа; у ньому він чемно покартав мене за те, що я позбавив його відомство моїх талантів та послуг. Я відшкодував витрати на забезпечення, і на тому справа, очевидячки, і закінчилась. Але, наважившись покинути Бонапарта, я поставив себе з ним на одну дошку, і він повстав проти мене всім своїм злодійством, як я повстав проти нього всією своєю відданістю. До самого свого падіння він тримав над моєю головою меч; кілька разів, спонукуваний природним поривом, він кликав мене і намагався втопити в своїх фатальних благодіяннях; іноді мене вабило до нього захоплення, яке він у мене викликав, думка про те, що завдяки йому я присутній не просто при зміні династії, але при оновленні суспільства; одначе багато в чому натури наші були протилежними, і це давалося взнаки; якщо він з великою охотою наказав би мене розстріляти, то я теж не надто мучився б, позбавивши його життя.

Смерть творить або розвінчує велику людину; вона зупиняє її на тій сходинці, до якої вона встигла спуститися чи піднятися: доля небіжчика – успіх або провал; у першому випадку говорять про те, ким вона була, у другому – гадають, ким вона могла стати.

Якби я виконував обов’язок, плекаючи далекосяжні честолюбні плани, я б прогадав. Карл X тільки у Празі дізнався про те, як я вчинив у 1804 році: він позбувся монархії. «Шатобріане, – запитав він мене у Градчанському замку, – ви служили Бонапартові?» – «Так, Ваша Величносте». – «Ви пішли у відставку після смерті герцога Енгієнського?» – «Так, Ваша Величносте». Нещастя вчить або повертає пам’ять. Я розповідав вам, як одного разу в Лондоні ми з паном Фонтаном сховалися від зливи в тій самій алеї, що й пан герцог де Бурбон: у Франції він і його доблесний батько, які так шанобливо дякували кожному, хто писав промови на смерть герцога Енгієнського, не згадали про мене жодним словом: мабуть, вони не знали про мій вчинок; а втім, я ніколи їм про нього не розповідав.

• Предыдущая
• 60/176
• Следующая