Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене - Страница 69

• Предыдущая
• 69/176
• Следующая

Звертаючись до спадкоємців Анакреонта, я почав би говорити про того милого творця, який, подібно до теосського старця, на восьмому десятку, як і раніше, складає любовні пісні, як у п’ятнадцять літ. Разом з вами, панове, я перетнув би бурхливий океан, що його колись охороняв велетень Адамастор, а тепер він змирився перед лицем милої Елеонори і чарівної Віргінії, щоб упевнитися, що слава ваша гримить і там. Tibi rideant aequora [55]…

На жаль! як багато талантів приречені були за наших днів на поневіряння і вигнання! Хіба поезія не оспівала в гармонійних віршах мистецтво Нептуна – згубне мистецтво, що віднесло її до далеких берегів? А французьке красномовство, що стало на захист держави й вівтаря, – хіба не відійшло воно нині в ті краї, де народилося, у вітчизну святого Амвросія? Чому не до снаги мені зобразити перед вами всіх членів цього зібрання на одному полотні, написаному без єдиної краплі лестощів? Бо, якщо правда, що навіть найдостойніші літератори бувають не позбавлені заздрості, правда й інше: стан літераторів визначають піднесені почуття, безкорисливі чесноти, ненависть до пригноблення, відданість дружбі і вірність у нещасті. Ось, панове, яким чином треба, я вважаю, висвітлити всі сторони предмета, про який я взявся говорити; ось яким чином треба повернути словесності серйозність, обравши її предметом високі моральні, філософські та історичні матерії. Ця незалежність мого розуму й велить мені промовчати про твори, які я не зможу дослідити, нікого не зачепивши і не образивши. Якби я торкнувся трагедії «Карл IX», хіба зміг би я не заступитися за кардинала Лотаринзького і не заперечити цей дивний урок, даний королям? У п’єсах про Гая Гракха, Каласа, Генріха VIII, Фенелона я також виявив би чимало відступів від історії, зроблених в ім’я тих самих доктрин. Якби я відкрив сатири, я знайшов би в них глузування з людей, що становлять цвіт цього зібрання; утім, стиль їх чистий, вишуканий і легкий, вони належать до кращих зразків вольтерівської школи, і я з тим більшим задоволенням хвалю їх, що сам став для їхнього автора мішенню. Але облишмо твори, що можуть дати привід для суворих докорів; я не турбуватиму пам’ять вашого побратима, шанувальниками і друзями якого залишаються досі багато хто з вас; та релігія, що здавалася йому такою ганебною, коли він читав твори її захисників, дарує його душі спокій, якого я йому щиро бажаю. Одначе і тут, панове, на мене, на жаль, чатує небезпека. Бо, віддаючи панові Шеньє ту данину поваги, яку ми зобов’язані віддавати померлим, я боюся зневажити прах набагато славніший. Якщо ж невеликодушні тлумачі дорікнуть мені цим мимовільним страхом, я знайду захист під охороною спокутних вівтарів, які могутній монарх зводить на згадку про скинуті династії. О! наскільки щасливіший був би пан Шеньє, якби на ньому не лежала провина за ті суспільні лиха, жертвою яких став урешті-решт і він сам! Подібно до мене, у похмуру годину він утратив брата, якого ніжно любив. Що сказали б наші нещасні брати, якби Господь одного й того самого дня покликав їх на суд? Якби вони зустрілися в свій смертний час, то, перш ніж позбутися життя, безперечно, почали б нас благати: «Припиніть братовбивчі війни, згадайте про любов і мир; смерть не жаліє жодної партії, і ми розплачуємося за ваші згубні чвари юністю і життям». Ось про що благали б нас обидва брати.

Якби мій попередник міг почути мої слова, які нині втішають лише його тінь, данина поваги, яку я віддав його братові, розчулила б його серце, великодушне зроду; ця великодушність і викликала в нього пристрасть до нововведень безперечно спокусливих, бо вони обіцяли нам усім можливість стати новими Фабриціями. Але надії не справдились, і незабаром характер пана Шеньє зробився жорстоким, талант його спотворився. Хіба, промінявши поетичну самотність на політичні чвари, міг він віддаватися почуттям, що становлять красу життя? Який щасливий був би він, якби ніколи не бачив іншого неба, окрім неба Греції, під яким народився! ніколи не споглядав інших руїн, окрім руїн Спарти й Афін! Можливо, ми зустрілися б з ним у прекрасній вітчизні його матері і присяглися у вічній дружбі на берегах Пермесса, а коли вже йому судилося повернутися на батьківщину його батька, чому не пішов він за мною в пустелю, куди закинули мене наші бурі? Тиша лісів заспокоїла б його збентежену душу, а хатини дикунів, можливо, примирили б її з королівськими палацами. Марні мрії! Пан Шеньє залишився у владі наших тривог і страждань. Уражений у квітучому віці смертельною хворобою, він повільно хилився до могили на ваших очах, панове, і покинув вас назавжди… Мені нічого не відомо про його останні хвилини.

Щодо смут і тривог, вони були відомі всім нам: ніхто не сховається від поглядів історії. Хто може похвастати бездоганною репутацією в храмі безумства, де нікому не дозволено сповна володіти власним розумом? Будемо ж поблажливі до ближніх, пробачимо те, чого не можемо схвалити. Така слабкість людська, що таланту, генію, а часом і доброчесності трапляється знехтувати велінням обов’язку. Пан Шеньє обожнював свободу; хто може поставити йому це за провину? Навіть лицарі, якби вони повстали нині з могил, шанували б закони нашої освіченої доби. Тоді на наших очах постав би славний союз честі і свободи – так за царювання Валеа чудові готичні зубці вінчали будівлі, збудовані за грецькими зразками. Хіба свобода – не найбільше з благ і не найперша потреба людини? Вона запалює геній, прославляє серце, вона необхідна другові муз, як повітря. Красні мистецтва можуть терпіти деякий примус, бо говорять особливою мовою, не зрозумілою юрбі, але словесність, що висловлюється мовою спільною, у неволі хиріє й умирає. Як накреслити сторінки, гідні нащадків, якщо шляхетні почуття, величні і глибокі думки перебувають під забороною? Свобода споконвіку в такій дружбі з науками і словесністю, що, коли народи проганяють її, знаходить захист у письменників і вчених; саме ми, панове, зобов’язані написати її історію, відомстити її ворогам і заповідати прийдешнім вікам любов до неї. Аби не бути зрозумілим неправильно, наголошу, що я веду мову лише про свободу, народжену порядком і яка народжує закони, а не про ту, що є дочкою розпусти і матір’ю рабства. Помилка творця «Карла IX» полягала не в тому, що він курив фіміам першій з цих богинь, але в тому, що він вважав, ніби надані нею права несумісні з правлінням монархічним. Для інших народів джерело незалежності – закони, а француз черпає її у своїх переконаннях. Для нього свобода – не так принцип, як почуття, він громадянин за покликом душі й підданець з доброї волі. Якби задумався про це письменник, якого ви оплакуєте, любов його не забула б про відмінності між свободою творчою і свободою руйнівною.

Панове, я виконав обов’язок, продиктований мені академічними традиціями. Наближаючись до кінця своєї промови, я із сумом думаю про те, що незадовго до смерті пан Шеньє готувався опублікувати висновок про мої праці, а нині я виступаю суддею свого судді. Говорю це з усією щирістю: мені миліше жити в спокійній самотині, підставляючи груди стрілам супротивника, ніж нагадувати своєю появою в цих стінах про швидкоплинність людського життя і підступність смерті, яка руйнує всі наші плани й надії, викрадає нас негадано й іноді вкладає наше ім’я в уста людей, чиї почуття і переконання абсолютно протилежні нашим. Ця трибуна – свого роду поле бою, на якому таланти з’являються, щоб зблиснути й померти. Скільки геніїв бачила вона за своє життя! Корнель, Расін, Буало, Лабрюєр, Боссюе, Фенелон, Вольтер, Бюффон, Монтеск’є… Кого, панове, не охопив би страх від думки, що він має стати ланкою цього славного ланцюга? Тягар безсмертних імен тисне на мене, але якщо мені бракує таланту, щоб по праву вважатися законним спадкоємцем, моїми вірчими грамотами, сподіваюся, стануть мої почуття.

Коли настане моя смертна година, оратор, якому потрібно буде виголосити промову над моєю могилою, зможе обійтися з усією суворістю з моїми творами, але йому доведеться визнати, що я палко любив батьківщину, що я зазнав би тисячу лих, тільки б з очей моїх співвітчизників не пролилося з моєї вини жодної сльозинки, що я без вагань віддав би всю кров за ці шляхетні почуття, які надають життю цінності, а смерті гідності.

• Предыдущая
• 69/176
• Следующая