Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене - Страница 83

• Предыдущая
• 83/176
• Следующая

Таким чином, у своїй гентській доповіді я запропонував доповнити Хартію тим, чого їй бракувало, і висловив свій відчай у зв’язку з чужоземною навалою, що загрожує Франції: а тим часом я був усього лише вигнанцем, і здійснення моїх бажань зовсім не наблизило б моє повернення додому. Я писав свою доповідь у володіннях союзних монархів, в оточенні королів та емігрантів, що ненавидять свободу друку, під гупання солдатів, що йдуть підкорювати мою вітчизну, писав, будучи, можна сказати, в полоні: ці обставини, мабуть, надають більшою ваги висловленим мною почуттям.

Дійшовши до Парижа, доповідь моя викликала великий галас; вона була передрукована паном Ленорманом-молодшим, який ризикував життям, зважившись на цей вчинок, і якому я з великою бідою виклопотав нікчемне звання королівського друкаря. Бонапарт чи його оточення повелися негідно імператора: з моєю доповіддю обійшлися так само, як із «Записками» Клері, – оприлюднили вирвані з різних місць шматки, та й ті спотворили; виходило, ніби я пропоную Людовіку XVIII справжні дурниці, на кшталт відновлення феодальних прав, десятини і повернення державного майна; зрозуміло, справжній текст, надрукований у «Гентському монітері», номер і дата якого ні для кого не були таємницею, спростовував усі наклепи, але супротивники мої не гребували навіть такою недовговічною брехнею. Ганебний памфлет було підписано псевдонімом, під яким сховався військовий досить високого звання: після Ста днів його розжалували, і він приписав це своєму поводженню зі мною; він підіслав до мене друзів з проханням заступитися за гідну людину, що ризикує залишитися без засобів для існування: я написав до військового міністра і виклопотав цьому офіцерові пенсію. Він помер: дружина його досі прихильна до пані де Шатобріан і сповнена вдячності, якої я зовсім не заслужив. Деякі вчинки викликають занадто палкі похвали; на подібну великодушність здатні особи найзвичайнісінькі. Придбати репутацію добродійної людини можна дуже недорогою ціною: великий не той, хто прощає, але той, хто не потребує прощення.

Не знаю, з чого Бонапарт на острові Святої Єлени виснував, що в Генті я «зробив королю важливі послуги»: мабуть, він оцінив мою роль занадто високо, але, хоч би як там було, з його слів випливає, що він визнавав мене за неабиякого політика.

Юрби чужоземців набігли у Гент і ненадовго порушили спокій, що здавна панував у цьому місті. На площах та бульварах марширували бельгійські й англійські рекрути; каноніри, постачальники, драгуни приймали артилерійські обози; бики і коні тріпалися в повітрі, поки їх, обв’язаних попругами, спускали на землю; у місто прибували маркітантки з вузлами, дітьми і рушницями, що дісталися їм від чоловіків; усі ці юрби, самі не знаючи, чому й навіщо, поспішали на велике і згубливе побачення, що його призначив їм Бонапарт. Політики, розмахуючи руками, перемовляли на берегах каналу, поблизу нерухомо завмерлих рибалок, емігранти снували від короля до Monsieur і від Monsieur до короля. Канцлер Франції пан Дамбре, в зеленому камзолі і круглому капелюсі, із старовинним романом під пахвою простував на засідання Королівської ради вносити поправки до Хартії, герцог де Леві був при дворі у стоптаних пантофлях величезного розміру, бо, відважно б’ючись, цей новий Ахілл був поранений у п’яту. Він відзначався гострим розумом, свідченням чому – збірник його думок.

Час від часу герцог Веллінґтон влаштовував військам огляд. Людовік XVIII щодня по обіді виїжджав у запряженій шестериком кареті і катався вулицями Гента, як робив це і в Парижі; при ньому були камер-юнкер та охорона. Якщо йому траплялося зустріти герцога Веллінґтона, він легенько кивав йому з поблажливим виглядом.

Людовік XVIII ніколи не забував про свою спадкову вищість; він скрізь був королем, як Господь скрізь Господь, у яслах чи в храмі, на золотому вівтарі чи на вівтарі з глини. Знегоди не змусили його піти на жодну, навіть найменшу поступку; що більше принижувала його доля, то вище він підносив голову; за царський вінець правило йому його ім’я; здавалося, він говорив: «Ви можете вбити мене, але вам не під силу вбити сторіччя, що стоять за мною». Його не бентежило те, що герб Бурбонів більше не прикрашає дверей Лувру – адже герб цей, як і раніше, залишався славний у всьому світі. Хіба посилав хто-небудь комісарів у різні кінці землі, щоб знищити його? Хіба забули про нього Пондішері в Індії, Ліма і Мехіко в Америці, хіба не зберігають його Схід – Антіохія, Єрусалим, Сен-Жан д’Акр, Каїр, Константинополь, Родос і Морея – і Захід – міські стіни Рима, стелі палаців Казерти і Ескоріала, регенсбурзькі і вестмінстерські склепіння, гербові щити всіх королів? Хіба не вінчає він навіть стрілку компаса, знаменуючи близьке торжество лілій у всіх куточках земної кулі?

Переконаність у величі, стародавності, шляхетності й гідності свого роду надавала Людовіку XVIII справжньої могутності. Важко було заперечувати його верховенство: навіть генерали Бонапарта зізнавалися, що цей немічний старець викликав у них більшу боязкість, ніж страшний володар, що був попереду в сотні битв. Коли в Парижі Людовік XVIII удостоював монархів-переможців честі пообідати за його столом, йому й на думку не спадало пропустити поперед себе королів, чиї солдати розбили табір у дворі Лувру; він поводився з ними як з васалами, які просто виконали свій обов’язок, давши своєму сюзерену людей при зброї. У Європі є тільки одна королівська династія – французька, доля всіх інших нерозривно пов’язана з її долею. Всі монархії – одноденки в порівнянні з родом Гуго Капета, майже всі – його молодші паростки. Наші стародавні правителі були найстарішими королями світу: повалення Капетів відкриває еру вигнання королів.

Що менш доречнішою була ця зарозумілість нащадка Святого Людовіка (що занапастила його спадкоємців) у політичному відношенні, то дужче лестила вона національній гордості: французи з утіхою стежили за тим, як монархи, які, програвши війну, підкорялися одній-єдиній людині, вигравши її, підкоряються стародавності роду.

• Предыдущая
• 83/176
• Следующая