Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене - Страница 87

• Предыдущая
• 87/176
• Следующая

Ці збори на Травневому полі, так пишно розписані заздалегідь, що відбулися 1 червня, виявилися насправді звичайним військовим парадом, що увінчався роздачею прапорів перед ніким не шанованим вівтарем. В оточенні своїх братів, вищих посадових осіб, маршалів, цивільних і суддівських чиновників, Наполеон проголошує суверенітет народу, ніскільки в нього не вірячи. Громадяни уявили, що цього урочистого дня приймуть конституцію, власноруч написану; мирні буржуа сподівалися, що цього дня Наполеон зречеться престолу на користь сина, – про це зречення агенти Фуше торгувалися в Базелі з князем Меттерніхом – а насправді все звелося до сміхотворної політичної подачки. Утім, законна монархія могла визнати ухвалення Додаткового акта втішнимдля себе: не рахуючи кількох розбіжностей, перш за все відсутності статті про скасування конфіскацій, цей документ повторював Хартію.

Що ж до нас, емігрантів, ми проводили час у рідному місті Карла V як тамтешні кумасі, котрі сидять удома перед уміло поставленим люстерком і витріщаються на солдатів, що проходять вулицею. Про Людовіка XVIII ніхто і не згадував; лише зрідка він отримував записку від князя де Талейрана, який уже збирався додому з Відня, або декілька рядків од членів дипломатичного корпусу, що перебували при герцогу Веллінґтоні, – пана Поццо ді Борґо, пана де Венсана і т. ін., і т. ін. Та й кому ми були потрібні! Людина, далека від політики, ніколи б не повірила, що каліка, який сховався на березі річки Ліс, знов опиниться на французькому троні після того, як у смертельній битві зійдуться тисячі солдатів, які не бачать у ньому ні короля, ні полководця, не думають про нього, не знають ані його імені, ані його долі. Два містечка стоять на карті поряд: Гент і Ватерлоо; ніколи ще одне з них не здавалося таким невідомим, а інше – таким уславленим: законна монархія нагадувала стару, розбиту карету, що припадає порохом у сараї.

Ми знали, що війська Бонапарта наближаються; весь наш гарнізон складався з двох невеликих рот під командою герцога Беррійського, принца, який не міг пролити свою кров за нас, бо обставини кликали його до іншого місця. Досить було тисячі французьких кавалеристів, щоб за кілька годин захопити нас усіх. Гентські укріплення були зруйновані; залишки кріпосної стіни супротивник міг легко взяти приступом, тим паче що місцеві мешканці дивилися на нас кривим оком. Повторилися сцени, бачені мною в Тюїльрі: для Його Величності таємно почали готувати карету; найняли коней. Ми, вірні міністри, попленталися б слідом, сподіваючись на милість Господню. Граф д’Артуа відбув до Брюсселя, щоб бути ближче до театру воєнних дій.

Пан де Блакас засумував і стривожився, а я, простак, утішав його смуток. У Відні до нього не були ласкавими; пан де Талейран його зневажав; роялісти покладали на нього провину за повернення Наполеона. Тому, на що б не повернули справи, йому не доводилося чекати нічого доброго; він не міг розраховувати ні на почесне вигнання до Англії, ні на високу посаду у Франції: я був його єдиною підпорою. Ми часто зустрічалися на Кінній площі: він трюхикав там геть самотній; я складав йому компанію і ділив його смуток. Ця людина, за яку я заступався в Генті і в Англії, а потім у Франції після закінчення Ста днів, людина, яку я пом’янув добрим словом навіть у передмові до «Монархії згідно із Хартією», – людина ця завжди шкодила мені; це ще півлиха; гірше інше: він занапащав монархію. Я не каюся в минулій дурості, але зобов’язаний виправити в цих «Записках» помилки, жертвою яких стали мій розум і добре серце.

18 червня 1815 року близько полудня я вийшов з Гента через Брюссельську заставу; мені хотілося прогулятися на самоті. У мене були з собою «Коментарі» Цезаря, і я не поспішаючи йшов дорогою, поринувши у читання. Я відійшов од міста вже майже на льє, коли до слуху мого раптом долинув глухий гуркіт: я зупинився і поглянув на небо, затягнуте хмарами, роздумуючи, як учинити, – продовжити прогулянку чи до дощу повернутися у Гент! Я прислухався, але не почув нічого, окрім крику кулика в очеретах та биття годинника на сільській дзвіниці. Я пішов далі: не встиг я ступити і тридцяти кроків, як шум почувся знову; то уривчастий, то тривалий, він повторювався через нерівні проміжки часу; звук линув здалеку, і часом я майже нічого не чув і розрізняв лише легке коливання повітря над безкрайньою рівниною. Звуки ці, більш уривчасті, дрібні та різкі, ніж у грозу, навели мене на думку про те, що вдалині йде бій. Я стояв край поля, засадженого хмелем, поряд з високою тополею. Я перетнув дорогу і, прихилившись до стовбура дерева, почав дивитися у бік Брюсселя. Піднявся південний вітер, і я виразно розчув артилерійські постріли. Ця велика битва, тоді ще невідома, до шуму якої я дослухався, прихилившись до тополі, битва, незнану смертну годину якої пробив щойно годинник на сільській дзвіниці, була битвою при Ватерлоо!

У безмовній самотині слухав я вирок долі і хвилювався дужче, ніж коли був би на полі бою: небезпека, стрілянина, двобій зі смертю не залишили б мені часу на роздуми; але я перебував на самоті серед гентських полів, немов моєму піклуванню були доручені тутешні череди, і мозок мій пекло запитання: «Що це за битва? Чи покладе вона кінець війні? Чи бере участь у ній сам Наполеон? Чи розігрують тут долю світу, як розігрували колись одіж Христову? Хто переможе і що дасть ця перемога народам: свободу чи рабство? І чия кров ллється там? Чи не обриває кожен постріл, який я чую, життя французького воїна? Невже знову, як при Кресі, Пуатьє і Азенкурі, зайняті вороги Франції святкують перемогу?» Якщо вони виграють, що станеться з нашою славою? Якщо виграє Наполеон, що станеться з нашою свободою? Хоча перемога Наполеона засудила б мене на вічне вигнання, ту мить любов до вітчизни взяла гору в моїй душі над іншими почуттями; я бажав успіху гнобителю Франції, бо він міг врятувати нашу честь і позбавити нас чужоземного панування.

А якщо переможе Веллінґтон? Тоді законна монархія повернеться у Париж позаду солдатів у червоних мундирах, підфарбованих французькою кров’ю! Король вирушить вінчатися на царство, а за ним потягнеться низка санітарних возів, набитих покаліченими французькими гренадерами! Що за правління обіцяють Франції такі зловісні прикмети?… Ось лише мала частина тривог, що мучили мене. Від кожного гарматного пострілу я здригався, серце моє билося удвічі сильніше. Всього кілька льє відділяли мене від місця, де діялась грандіозна подія, але я не бачив її; я не міг торкнутися великого надгробного пам’ятника, що з кожною хвилиною піднімався все вище на рівнині поблизу Ватерлоо, – так у Булаку, на березі Нілу, я марно простягав руки у бік пірамід.

Дорога була порожня; кілька жінок, що працювали в полі, мирно пололи овочі, немов не чуючи того гуркоту, який ловив я. Та ось вдалині показався гонець: я кинувся з-під дерева на дорогу, зупинив вершника і закидав його запитаннями. Він перебував при герцогу Беррійському і скакав з Алста. Він мовив: «Учора (17 червня) Бонапарт після кривавого бою зайняв Брюссель. Сьогодні (18 червня) битва мала початися знову. Очевидно, союзники будуть остаточно розбиті; вже дано наказ про відступ». Він поїхав далі.

Я щодуху поспішив за ним: мене обігнала поштова карета, в якій рятувався втечею торговець з родиною; він потвердив розповідь кур’єра.

Діставшись до Гента, я переконався, що тут панує цілковите сум’яття: всі ворота в місто були вже зачинені, напіввідчиненими залишилися лише зроблені в них маленькі дверцята; біля воріт вартували погано озброєні буржуа і солдати-тиловики. Я пішов до короля.

• Предыдущая
• 87/176
• Следующая