Втрата - Барклей Лінвуд - Страница 25

• Предыдущая
• 25/86
• Следующая

Після цього вони наклали трохи макіяжу на Синтію й Кейшу й обидві вмостилися на кушетці, поставивши коробку для взуття між собою. Пола сіла на стілець навпроти них, і водночас до кабінету нечутно в’їхали дві телекамери. Я відступив у темний куток студії, стоячи достатньо далеко, щоб нікому не заважати, і достатньо близько, щоб усе бачити.

Пола коротко розповіла про ту історію, яку вони знімали кілька тижнів тому. Потім вони зможуть розширити цей сегмент, додавши в нього новий матеріал. Далі вона повідомила свою публіку про дивовижний поступ у цій справі. На сцені подій з’явилася ясновидиця, жінка, яка вважає, що зможе якоюсь мірою прояснити зникнення родини Біджів у 1983 році.

— Я дивилася ваше шоу, — почала Кейша Сейлон своїм низьким і приємним голосом. — І, звичайно ж, воно мене зацікавило. Але потім я не думала багато про нього. Але десь через два тижні я допомагала одному зі своїх клієнтів налагодити контакт зі зниклим родичем, і мені не вдалося досягти успіху, якого я зазвичай досягаю. Я мала таке враження, ніби хтось мені заважає, як ото було на старих телефонних лініях, коли ти намагаєшся зателефонувати комусь, а хтось інший підіймає слухавку.

— Надзвичайно цікаво, — видихнула Пола.

Синтія залишилася незворушною.

— І я почула жіночий голос, який мені сказав: «Передайте, будь ласка, послання моїй дочці».

— Справді? І та жінка сказала, хто вона така?

— Вона сказала, її звуть Патрисія.

Синтія закліпала очима.

— І що вона ще сказала?

— Вона сказала, що просить мене знайти її дочку Синтію.

— А навіщо?

— Я не зовсім зрозуміла навіщо. Думаю, вона хотіла, щоб я з нею зустрілася і від неї довідалася більше. Ось чому я попросила вас, — усміхнулася вона до Синтії, — принести якісь пам’ятні речі, щоб я могла взяти їх у руки й, можливо, зрозуміти краще, що тоді сталося.

Пола нахилилася до Синтії:

— Ви принесли якісь речі, чи не так?

— Так, — сказала Синтія. — Ось одна з тих коробок із-під черевиків, які я вам показувала раніше. Тут складено фотографії, вирізки зі старих газет і багато всіляких інших дрібничок. Я можу показати вам, що тут усередині й…

— Hi, — сказала Кейша. — У цьому немає потреби. Якщо ви дасте мені всю коробку…

Синтія віддала їй коробку, і Кейша поставила її собі на коліна. Вона поклала долоні на обидві стінки коробки й заплющила очі.

— Я відчуваю, що звідси надходить дуже багато енергії, — сказала вона.

«Цікаво, чи ти заткнешся бодай на мить?» — подумав я.

— Я відчуваю… смуток. Багато смутку.

— А що ви ще відчуваєте? — запитала Пола.

Кейша зсунула брови.

— Я відчуваю… що ви незабаром одержите знак.

— Знак? — перепитала Синтія. — Який знак?

— Знак… який допоможе відповісти на ваші запитання. Я не певна, що можу сказати вам більше.

— Чому? — запитала Синтія.

— Чому? — запитала Пола.

Кейша розплющила очі.

— Мені… мені треба, щоб ви прибрали камери на якусь мить.

— Хлопці, — сказала Пола, — ви можете урвати зйомку на секунду?

— Окей, — мовив один із чоловіків, що працювали з камерами.

— У чому ваша проблема, Кейшо? — запитала Пола.

— Про що ви? — стривожено запитала Синтія. — Про що ви не хочете сказати перед камерами? Щось про мою матір? Про те, що вона хотіла через вас переказати мені?

— Приблизно, — сказала Кейша. — Але спочатку я хотіла точно з’ясувати, перш ніж ми підемо далі, скільки мені за це заплатять.

От ми й дійшли до суті.

— Даруйте, Кейшо, — сказала Пола. — Здається, ми з вами домовилися, що ми оплачуємо всі ваші видатки, поселяємо вас на ніч у готелі, якщо в цьому буде потреба, я знаю, вам довелося приїхати сюди з Гартфорда, проте не оплачуємо ваших послуг у будь-якому професійному розумінні.

— Я це розумію дещо інакше, — сказала Кейша, і тепер у її голосі прозвучали нотки роздратування. — Я маю сказати цій пані щось дуже важливе, і, якщо ви хочете це почути, ви повинні фінансово компенсувати мої зусилля.

— Чому б вам не сказати те, що ви маєте їй сказати, і ми продовжимо наші переговори? — запропонувала Пола.

Я виступив наперед і перехопив погляд Синтії.

— Годі, — сказав я і зробив такий жест головою, який у всіх народів світу означає «ходімо звідси».

Синтія слухняно кивнула, відстебнула мікрофон від своєї блузки й підвелася на ноги.

— Ви куди? — запитала Пола.

— Ми йдемо звідси, — сказав я.

— Що ви хочете цим сказати? — вигукнула Кейша, сама не своя від люті. — Куди ви йдете? Пані, якщо це шоу не заплатить мені за те, що ви хочете почути від мене, то, може, ви заплатите?

Синтія сказала:

— Я більше не дозволю робити з себе ідіотку.

— Тисячу доларів, — сказала Кейша. — Я скажу те, що ваша мати просила переказати вам, за тисячу доларів.

Синтія обминала кушетку. Я подав їй руку.

— Ну, гаразд, сімсот, — поступилася Кейша, коли ми рушили шукати зелену кімнату.

— Ну, ви й добра штучка, — сказала Пола Кейші. — Ви мали нагоду виступити на телебаченні, здобути грандіозну й безкоштовну рекламу, а ви все зриваєте за кількасот баксів.

Кейша обдарувала Полу лютим поглядом, подивилася на її волосся.

— Ти навіть не вмієш фарбуватися, сучко.

— Ти мав рацію, — сказала Синтія, коли ми їхали додому.

Я схвально кивнув:

— Ото була картина, коли ти отак просто встала й пішла. Побачила б пику цієї так званої ясновидиці, коли ти відстебнула свій мікрофон. Вона дивилась на тебе так, ніби її талони на харчування підвелися й ідуть від неї.

Я побачив усмішку Синтії у світлі зустрічних фар. Ґрейс, засипавши нас запитаннями, на жодне з яких не одержала відповіді, тепер спала, згорнувшись у калачик на задньому сидінні.

— Даремно згаяли вечір, — сказала Синтія.

— Ні, — заперечив я. — Те, що ти мені казала, було слушним, і я прошу пробачення, що змусив тебе пережити тяжкі хвилини через це. Якщо існує бодай один із мільйона шансів, ми повинні його перевірити. Тож ми його й перевірили. І тепер можемо відкинути його й іти далі.

Ми повернули на під’їздну алею. Я відчинив задні дверці, відстебнув Ґрейс і поніс її в дім, увійшовши слідом за Синтією до вітальні. Вона йшла поперед мене й увімкнула світло на кухні, коли я попрямував до сходів, щоб віднести Ґрейс до її ліжка.

— Тері, — покликала Синтія.

Зазвичай я мав би їй відповісти: «Я буду через секунду» й спочатку віднести Ґрейс нагору, але було щось у голосі моєї дружини таке, що примусило мене увійти до кухні негайно.

І я туди увійшов.

Посеред кухонного столу лежав чорний чоловічий капелюх. Старий, зношений, вилинялий фетровий капелюх.

Вона спробувала нахилитися до нього так близько, як тільки могла, і прошепотіла:

— Заради неба, ти хоч слухаєш мене? Я подолала таку дорогу, а ти навіть не хочеш розплющити очі. Ти думаєш, мені легко сюди дістатися? Ти наразив мене на великі випробування. Я доклала стількох зусиль, а все, що треба зробити тобі, — це прокинутися на кілька хвилин. Ти можеш спати протягом цілого дня. Я тут перебуватиму зовсім трохи.

Дозволь-но мені сказати тобі дещо. Поки що ти не покинеш нас. Ти побудеш із нами трохи довше, це напевне. Коли для тебе настане час піти, повір мені, ти знатимеш про це першим.

І тоді він, здавалося, зробив спробу прошепотіти щось.

— Що ти сказав? — запитала вона. Вона могла лише вгадати його запитання. — А, ти про нього. Він не зміг сьогодні прийти.

Я обережно поклав Ґрейс на кушетку у вітальні, підсунув подушку їй під голову й повернувся на кухню.

В очах Синтії був такий жах, ніби вона дивилася на дохлого пацюка, а не на старий фетровий капелюх. Вона відступила від стола так далеко, як тільки могла, й тепер стояла, прихилившись спиною до стіни.

Мене налякав не сам капелюх, налякало те, як він сюди потрапив.

• Предыдущая
• 25/86
• Следующая