Втрата - Барклей Лінвуд - Страница 32

• Предыдущая
• 32/86
• Следующая

— Знаю, — сказав я. — Я також.

— Коли ти був такий щасливий, це не було пов’язано з…

— Ні, — сказав я. — Звичайно, ні.

Мабуть, я міг би сказати їй правду. Я міг би дозволити собі бути чесним у цю мить, але вирішив, що ліпше не треба.

— Ой, геть забула, — пригадала вона. — Вона попросила мене сказати тобі, аби ти їй зателефонував. Мабуть, хоче сказати тобі про це сама. Не кажи їй, що я тобі вже сказала, гаразд? Будь ласка. Я просто не могла тримати це при собі, розумієш?

— Авжеж, — сказав я.

Я спустився вниз і зателефонував Тес.

— Я сказала їй, — повідомила мене Тес.

— Знаю, — сказав я. — Дякую тобі.

— Він тут був.

— Хто?

— Детектив. Отой містер Ейбеґнел.

— Він дуже милий чоловік.

— Авжеж, милий.

— Його дружина зателефонувала, коли він був тут. Щоб повідомити, що вона готує йому на вечерю.

— А що саме? Я хотів би знати.

— Щось смажене, здається. Ростбіф і йоркширський пудинг.

— Звучить дуже смачно.

— Хай там як, а я розповіла йому все. Про гроші, про листа. Я йому все виклала. Це його дуже зацікавило.

Я кивнув сам собі.

— Воно й не дивно.

— Містер Ейбеґнел був не дуже оптимістичний щодо можливості зняти відбитки пальців на конвертах після стількох років.

— Це було так давно, Тес, і ти надто часто доторкалася до них. Але, думаю, це добре, що ти розповіла йому геть усе. Якщо згадаєш щось іще, ти повинна зателефонувати йому.

— Саме про це він мене й попросив. Він дав мені свою візитівку. Я дивлюся на неї саме тепер, вона приколота тут, на моїй дошці, біля телефону, поруч із фотографією, на якій Ґрейс стоїть біля Ґуфі.[22] Вони там такі схожі одне на одного.

— Авжеж, — сказав я.

— Обійми Синтію за мене, — сказала вона.

— Неодмінно. Я люблю тебе, Тес, — сказав я й повісив слухавку.

— Вона сказала тобі? — запитала мене Синтія, коли я увійшов до нашої кімнати.

— Сказала.

Синтія, уже в нічній сорочці, лежала на ліжку на ковдрах.

— Я весь вечір думала про те, що дуже палко кохатимуся з тобою вночі, але така смертельно стомлена, що навряд чи зможу піднятися до будь-якого прийнятного стандарту.

— Я не вередливий, — сказав я.

— То, може, відкладемо на потім?

— Згода. Може, на вікенді ми завеземо Ґрейс до Тес, а самі поїдемо в порт Містик.[23] Замовимо там собі кімнату й сніданок.

Синтія не стала заперечувати.

— Можливо, мені спатиметься там краще, — сказала вона. — Останнім часом мої сни стали дуже тривожними.

Я сів на краєчок ліжка.

— Що ти маєш на увазі?

— Це приблизно те, про що я розповідала докторові Кінцлер. Я чую, як вони розмовляють. Чи то вони звертаються до мене з якимись запитаннями, чи то я звертаюся до них, чи то ми просто розмовляємо, й враження таке, ніби я з ними, але без них, і я майже можу простягти руку й доторкнутися до них. Та коли я це роблю, вони перетворюються на дим. Перетворюються на дим і відлітають, ніби їх здмухує вітер.

Я нахилився й поцілував її в лоб.

— Ти вже сказала Ґрейс «на добраніч»?

— Коли ти розмовляв із Тес.

— Спробуй заснути. Тепер я піду сказати їй «на добраніч».

Як завжди, кімната Ґрейс була в цілковитій темряві, щоб їй було краще бачити свої зірки крізь телескоп.

— Ми в безпеці сьогодні? — запитав я, коли увійшов і зачинив за собою двері, щоб не впустити світло з коридору.

— Та начебто, — сказала Ґрейс.

— Це добре.

— Хочеш подивитися?

Ґрейс приладнала телескоп на рівень своїх очей, але мені не хотілося нахилятись так низько. Я схопив комп’ютерний стілець марки ІКЕА, який стояв біля її письмового столу, поставив його перед телескопом і сів на нього. Я притулив око до скельця й не побачив нічого, лише чорноту з кількома краплинами світла.

— Окей, то на що я дивлюся?

— На зорі, — сказала Ґрейс.

Я обернувся й подивився на неї, пустотливо посміхаючись у густих сутінках.

— Дякую вам, Карле Саган, — сказав я.

Я знову притулив око до скельця, спробував трохи поправити трубу, й вона почасти зісковзнула зі свого штатива. Стрічка, якою намагалася укріпити її Ґрейс, ослабла й тримала її тепер погано.

— Я ж тебе попереджала, — сказала вона. — Це гнилий штатив.

— Гаразд, гаразд, — сказав я і знову зазирнув у трубу, але поле видимості змістилося, і тепер я дивився на збільшене до неймовірних розмірів коло на хіднику перед нашим будинком.

І на чоловіка, який на нього дивився. Його обличчя, нечітке й розмазане, заповнювало лінзу.

Я відірвав погляд від телескопа, підхопився зі стільця й підійшов до вікна.

— Хто це, в біса? — запитав я радше в себе самого, аніж у Ґрейс.

— Ти про кого? — запитала вона.

Вона підійшла до вікна саме в ту мить, коли незнайомець кинувся навтіки.

— Хто це, тату? — запитала вона.

— Залишайся тут, — сказав я й вибіг із її кімнати, кинувся сходами вниз, перестрибуючи через дві приступки, й майже вилетів із передніх дверей. Я добіг до кінця під’їзної алеї й подивився вгору по вулиці, в тому напрямку, в якому побіг чоловік За сто футів попереду загорілися червоні вогні на автомобілі, припаркованому біля бровки, коли хтось увімкнув запалювання, виїхав на середину вулиці й помчав геть.

Я був надто далеко, й було надто поночі, щоб роздивитися номерні знаки машини або її марку, перш ніж вона зникла за поворотом. Судячи зі звуків, то була якась стара модель темного кольору. Синя, коричнева чи сіра — визначити було неможливо. У мене була спокуса стрибнути у свою машину, але ключі були в домі і поки я за ними бігав би, незнайомець устиг би доїхати до Бриджпорта.

Коли я повернувся до дверей парадного входу, Ґрейс стояла вже там.

— Я ж тобі сказав, щоб ти залишалася у своїй кімнаті! — сердито кинув я.

— Я лише хотіла подивитися…

— Негайно вертайся в ліжко.

З мого тону вона зрозуміла, що я не налаштований сперечатися, і стрімголов побігла нагору сходами.

Серце в мене калатало, і мені потрібно було кілька хвилин, щоб заспокоїтися, перш ніж я пішов нагору. Коли я нарешті увійшов до нашої спальні, я побачив, що Синтія вже лежить під ковдрами й міцно спить. Я подивився на неї й запитав себе, про що вона тепер розмовляє з відсутніми або мертвими і що вони розповідають їй.

Запитай у них дещо від мого імені, хотів би я їй сказати! Запитай у них, хто стежить за нашим будинком. Запитай, чого він від нас хоче.

Синтія зателефонувала Памелі й домовилася, що прийде на роботу трохи пізніше наступного дня. Ми викликали слюсаря на дев’яту ранку, і якби він трохи затримався, ставлячи нам надійні замки, то Синтію хтось би підмінив у крамниці.

Я розповів їй за сніданком, перш ніж Ґрейс пішла до школи, про чоловіка на хіднику. Спочатку я думав нічого їй не казати, але швидко змінив свою думку. По-перше, Ґрейс, поза всяким сумнівом, не стала б зберігати це в таємниці, а по-друге, якщо й справді хтось стежив за домом, то хоч би хто він був і хоч би з якої причини це робив, усім нам треба було дуже й дуже пильнувати. Наскільки ми могли зрозуміти, це не мало нічого спільного з особливою ситуацією Синтії, а радше йшлося про збоченця, який вештався поблизу і проти якого треба було попередити цілу вулицю.

— А ти добре його роздивився? — запитала Синтія.

— Ні. Я вибіг за ним на вулицю, але він сів у машину й поїхав геть.

— А машину роздивився?

— Ні, не встиг.

— То міг бути коричневий автомобіль?

— Я не знаю, Синтіє. Він був темний, автомобіль був темний.

— Отже, він міг бути й коричневим.

— Так, він міг бути коричневим. Але міг бути й темно-синім або чорним. Я не знаю.

— Я ладна об заклад побитися, це одна й та сама особа. Це той, хто проїздив повз мене й Ґрейс, коли ми йшли до школи.

• Предыдущая
• 32/86
• Следующая