Втрата - Барклей Лінвуд - Страница 51

• Предыдущая
• 51/86
• Следующая

— О, справді?

— Вони показали, як його витягують із каменоломні. І сьогодні в газетах також написали про тести з ДНК.

— О, як цікаво, — сказала вона. — Яб хотіла бути там, із тобою. Що ж там кажуть?

— Дещо їм таки вдалося з'ясувати, але, звісно, далеко не все. Я маю газету тут, перед собою. У ній сказано: «Тести ДНК дозволяють припустити наявність генетичної спорідненості між двома тілами в машині, вказують на те, що це мати й син».

— Цікаво.

— Судова експертиза ще має визначити, чи ці два тіла генетично споріднені із Синтією Арчер. Проте поліція працює на основі припущення, що два знайдені тіла — це Патрисія Бідж і Тод Бідж, які зникли двадцять п’ять років тому.

— Отже, у цій статті не сказано напевне, хто був у знайденому автомобілі? — запитала вона.

— Напевне не сказано.

— Ти ж знаєш, що вони мають на увазі під словом «припущення». Воно розраховане на дурнів, які можуть у нього повірити.

— Я знаю, але…

— А проте вражає, на що здатні вони сьогодні, чи не так?

Її голос прозвучав майже весело.

— Авжеж.

— Я хочу сказати, що тоді, коли твій батько і я позбулися цього автомобіля, хтось коли-небудь чув про тести ДНК? Можна тільки дивом дивуватися, чого вони досягли! Ти досі нервуєшся?

— Трохи, можливо.

Його голос звучав покірливо.

— Навіть будучи малим хлопцем, ти всього боявся, ти знаєш? Я обміркую ситуацію і впораюся з нею.

— Ти сильна, я знаю.

— Думаю, ти зробив чудову роботу й можеш нею пишатися. Незабаром будеш удома і зможеш забрати звідси й мене. Я нізащо б не хотіла цього пропустити. Не можу дочекатися, коли настане той момент, і я побачу вираз їі обличчя.

Отже, тепер у вас нова проблема? — запитала доктор Кінцлер, звертаючись до Синтії. — Імовірне знайдення вашої матері й вашого брата?

— Це не принесло мені полегкості, — сказала Синтія.

— Так, я розумію, чому це може бути.

— І той факт, що мого батька з ними не було. Ця жінка-детектив, Ведмор, думає, що він міг їх убити.

— А якщо це виявиться правдою, — запитала доктор Кінцлер, — ви готові подивитися їй у вічі?

Синтія прикусила губу й подивилася на зашторені вікна, так ніби вона мала рентгенівський зір і могла побачити шосе. Це був наш регулярний візит, і я умовив Синтію не пропускати його, хоч вона й говорила про те, щоб його скасувати. Але тепер я запитував себе, чи ті пробні запитання, які ставить доктор Кінцлер, радше не відкривали рани замість загоювати їх.

— Я вже починаю звикати до думки, що мій батько міг бути кимось зовсім іншим, аніж той чоловік, якого я знала, — сказала Синтія. — Адже про нього ніде не залишилося жодних записів, не залишилося номера соціальної безпеки, не залишилося посвідчення водія. Вона помовчала. — Але я не можу повірити в те, що він міг їх убити, що він міг убити мою матір і Тода.

— Ви думаєте, це він залишив свій капелюх у вашому домі?

— Не виключаю цієї можливості, — сказала Синтія.

— Навіщо було вашому батькові проникати у ваш дім, залишати вам таке послання, писати вам листа на вашій власній друкарській машинці, де він намалював також мапу, яка вказує шлях до інших?

— Можливо, він… можливо, він намагається залагодити якусь свою провину?

Доктор Кінцлер стенула плечима.

— Я вас запитую, що ви про це думаєте.

Стандартна процедура психіатричного сеансу, подумав я.

— Не знаю, що й думати, — сказала Синтія. — Якби й справді це зробив він, тоді гроші в конвертах, лист, усе інше було його намаганнями якось спокутувати свою провину. Та, власне, хоч би хто підкинув мені цього листа, він мусив бути якось причетний до їхньої смерті. Якщо він знає такі подробиці.

— Це слушно, — сказала доктор Кінцлер.

— А детектив Ведмор, хоч і вважає, що це мій батько вбив їх багато років тому, проте думає, що я написала того листа, — сказала Синтія.

— Можливо, — припустила доктор Кінцлер, — вона думає, що ви й ваш батько обоє причетні до їхньої смерті. Тому що його тіло не було знайдене. Тому що вас не було в машині з вашою матір’ю та братом.

Синтія подумала, перш ніж кивнути.

— Я знаю, що багато років тому поліція мала певні сумніви щодо мене. Тобто коли вони не могли нічого з’ясувати, то, гадаю, їм мимоволі довелося припускати будь-які варіанти. Вони, певно, думали, чи не могла я цього зробити разом із Вінсом. Чи не допомагала я йому вбивати. Через ту сварку, яку мала того вечора з батьками.

— Ви розповідали мені, що не так багато пам’ятаєте про ту ніч, — сказала доктор Кінцлер. — Чи не припускаєте ймовірність того, що деякі спогади ви заблокували? Іноді я посилаю таких людей до того, кому дуже довіряю, і хто спеціалізується на терапії гіпнозу.

— Я жодних спогадів не блокую. Я тоді просто виключилася. Прийшла додому п’яна. Я була дитиною. Я була дурна. Прийшла додому й вимкнулася. Отямилася лише наступного ранку. — Вона підняла руки й опустила їх собі на коліна. — Я не могла б учинити злочин, навіть якби хотіла. Я була поза всім цим. — Вона зітхнула. — Ви мені вірите?

— Звичайно, вірю, — сказала доктор Кінцлер. Вона лагідно запитала: — Розкажіть мені більше про ваші стосунки з батьком.

— Вони були нормальними, я думаю. Тобто ми нерідко сварилися, але загалом уживалися. Я думаю… — Вона знову зробила паузу. — Думаю, він дуже мене любив.

— Більше, аніж інших членів вашої родини?

— Що ви маєте на увазі?

— Якщо він був у такому стані, який штовхнув його на те, щоб убити вашу матір і вашого брата, то чому він не вбив і вас?

— Я не знаю. І вже казала вам, що не вірю в те, що він це зробив. Я… я нічого не здатна пояснити з усього цього. Але мій батько не вчинив би чогось такого. Він не міг убити мою матір. Він ніколи не вбив би свого власного сина, мого брата. І знаєте чому? Бо він любив нас. Не зміг би вчинити нічого такого, він був надто слабкий.

Ці слова привернули мою увагу.

— Він був лагідний чоловік, але — хоч дитині й важко говорити про свого батька — але в ньому не було нічого такого, що могло б штовхнути його на це.

Я сказав:

— Не бачу, в чому ця проблема стосується нас.

— Ми знаємо, що ваша дружина глибоко стурбована питаннями, які порушує це відкриття, — сказала психіатр. — Я намагаюся допомогти їй у цьому.

— А що, як вони мене заарештують? — запитала Синтія.

— Пробачте? — перепитала доктор Кінцлер.

— Ти про що? — мовив я.

— А що, як детектив Ведмор заарештує мене? — повторила своє запитання Синтія. — Що, як вона переконає себе в тому, ніби я причетна до цього вбивства? Що, як вона думає, начебто я єдина людина, яка могла знати про те, що було в тій каменоломні? Якщо вона мене заарештує, як я це поясню Ґрейс? Хто доглядатиме її, якщо вони мене заберуть? Їй потрібна її мати.

— Люба моя… — почав я.

Ледь не бовкнув, що я піклуватимуся про Ґрейс, але це означало б, що я вірю в реальність того сценарію, який вона намалювала для нас, вірю в те, що він буде втілений у реальність дуже швидко.

— Якщо вона заарештує мене, то перестане шукати істину, — мовила Синтія.

— Цього не станеться, — сказав я. — Якби вона заарештувала тебе, їй би довелося також припустити, що ти причетна й до всього іншого, до смерті Тес, можливо навіть, до смерті Ейбеґнела. Бо всі ці події мають бути якось пов’язані між собою. Усі вони — частина однієї головоломки. Усі вони споріднені. Ми лише не знаємо, як саме.

— Я думаю, а чи не знає цього Вінс, — сказала Синтія. — Не знаю, чи говорив хтось із ним останнім часом.

— Ейбеґнел сказав, що він шукає його, — нагадав я. — Хіба він не повідомив нам, коли ми бачили його востаннє, що хоче більше довідатися про його життя та вчинки?

Доктор Кінцлер, намагаючись повернути нас до первісної теми, сказала:

• Предыдущая
• 51/86
• Следующая