Втрата - Барклей Лінвуд - Страница 55

• Предыдущая
• 55/86
• Следующая

Я усвідомив, що двоє хлопців, які сиділи за прилавком, більше не розмовляють.

— А в якій справі ви хочете його бачити? — запитав бармен.

Я усміхнувся, намагаючись бути чемним.

— Це справа особистого порядку, — сказав я. — Але я був би вам дуже вдячний, якби ви підказали мені, де я можу його знайти. Стривайте-но. — Я дістав свого гамана, згаявши кілька секунд на те, щоб витягти його із задньої кишені джинсів. Це був грубий і досить таки незграбний маневр. Супроти мене Коломбо[28] здався б чоловіком спритним і винахідливим. Я поклав десятку на прилавок.

— Для мене трохи рано, щоб замовити пиво, але я буду радий заплатити вам за ваш клопіт.

Один із хлопців, які сиділи перед стійкою, кудись пішов. Мабуть, відлити.

— Заберіть свої гроші, — сказав бармен. — Якщо ви залишите своє ім’я, то коли він наступного разу прийде, я йому передам.

— А може, ви скажете мені, де він працює? Зрозумійте, я не зичу йому ніякого лиха. Лише хочу довідатися, чи людина, яку я розшукую, бува, не зустрічалася з ним.

Бармен зважив можливості свого вибору, певно, подумав, що місце бізнесової діяльності Флемінґа не становить ніякої таємниці, тож він сказав:

— Гараж Дірксена. Ви знаєте, де це?

Я похитав головою.

— За мостом у Стретфорді, — сказав він.

Він намалював мені маленьку мапу на серветці для коктейлю.

Я вийшов із бару, зупинився на секунду, щоб мої очі звикли до сонячного світла й сів у свою машину. Гараж Дірксена був звідси за якихось дві милі, й менше як через п’ять хвилин я вже був там. Я раз у раз дивився у своє дзеркальце заднього виду, чи Рона Ведмор, бува, не їде за мною, але не помітив жодного автомобіля без номерних знаків.

Гараж Дірксена був одноповерховою будівлею зі шлакоблоків із вимощеним плитами переднім подвір’ям, на якому стояв чорний тягач. Я припаркував свою машину, пройшов повз маленький фольксваген із зім’ятим носом та повз форд-експлорер, у якого дверцята водія були вдавлені в середину, й увійшов до гаража через головний вхід.

Я опинився в маленькому офісі, вікна якого виходили у велике приміщення, де було з півдюжини автомобілів на різних стадіях ремонту. Деякі були коричневі від ґрунтовки, інші накриті папером у процесі підготовки до фарбування, двоє були зі знятими крилами. Сильний хімічний запах ударив мені в ніздрі й проник просто в мозок.

Молода жінка, яка сиділа прямо переді мною за столом, запитала, чого мені треба.

— Я прийшов побачитися з Вінсом.

— Його немає, — повідомила вона.

— Це дуже важливо, — сказав я. — Мене звуть Тері Арчер.

— Про що саме йдеться?

Я міг би сказати, що йдеться про мою дружину, але тоді переді мною відразу б підняли цілий букет червоних прапорців. Коли один чоловік шукає іншого чоловіка й каже, що йдеться про його дружину, то це, як правило, не призводить ні до чого доброго.

Тож я сказав:

— Мені треба поговорити з ним.

А про що я, власне, хотів із ним поговорити? Чи я вже обміркував цю частину мого візиту? Я міг би почати з: «Ви не бачили моєї дружини? Ви її пам’ятаєте? Ви знали її як Синтію Бідж. Ви мали з нею побачення тієї ночі, коли зникла її родина».

Ну, а зламавши кригу, я міг би спробувати поставити й такі запитання: «До речі, а чи не брали ви в цьому якоїсь участі? Чи не спало вам тоді на думку посадити її матір і брата в автомобіль і скинути їх зі скелі в затоплену каменоломню?»

Було б, звичайно, ліпше, якби я наперед обміркував якийсь план. Але мене зараз штовхав лише той факт, що моя дружина мене покинула, і це був мій перший пункт у моєму ходінні околяса.

— Як я вже вам сказала, містера Флемінґа зараз тут немає, — сказала жінка. — Але ви можете залишити для нього повідомлення.

— Мене звуть Тері Арчер, — повторив я. Я дав їй номери свого домашнього та мобільного телефонів. — Мені справді треба поговорити з ним.

— І вам, і багатьом іншим, — сказала вона.

Тож я покинув гараж Дірксена, постояв трохи на сонці й сказав, звертаючись сам до себе:

— Ну й що тепер, йолопе?

Я знав напевне лише те, що зараз слід випити кави. І, можливо, коли я питиму каву, мені спаде на думку якийсь розумний план подальших дій. Приблизно за півкварталу звідси була забігайлівка, де продавали пончики, і я пішки пройшов до неї. Замовив каву середньої міцності з вершками й цукром і сів за стіл, завалений проолієним папером, у який загортали пончики. Я змів їх на підлогу, обережно, щоб не бризнути на себе гарячою кавою, й дістав свого мобільника.

Я знову спробував набрати номер Синтії, і знову мені довелося обмежитися посланням: «Моя люба, зателефонуй мені. Будь ласка».

Я уже вкладав телефон назад до кишені, коли він задзвонив:

— Це ти, Синтіє?

— Містер Арчер?

— Так.

— Це доктор Кінцлер.

— А, це ви. Я думав, що, може, це Синтія. Але дякую, що відповіли на мій дзвінок.

— Ви написали у своєму повідомленні, що ваша дружина зникла?

— Вона покинула дім опівночі, — сказав я. — Із Ґрейс. — Доктор Кінцлер не сказала нічого. Я думав, що зв’язок із нею урвався. — Алло?

— Я вас чую. Вона не телефонувала мені. Я думаю, ви повинні знайти її, містере Арчер.

— Дякую. Ви дали мені дуже корисну пораду. Саме це я й намагаюся тепер зробити.

— Я лише хочу сказати, що ваша дружина перебувала під колосальним стресом. Під неймовірним стресом. Не впевнена, що її стан… стабільний. Не думаю, що це добре середовище для вашої доньки.

— Що ви кажете?

— Я не кажу нічого. Лише думаю, що вам треба знайти її якнайшвидше. І якщо вона увійде в контакт зі мною, я пораджу їй повернутися додому.

— Не думаю, що вона почуває себе там у безпеці.

— Тоді ви повинні створити там атмосферу безпеки, — сказала доктор Кінцлер. — Перепрошую, я повинна відповісти на інший дзвінок.

І вона відімкнулася. Від неї стільки ж допомоги, як і завжди, подумав я.

Я випив уже половину своєї кави, перш ніж відчув, що вона неймовірно гірка і пити її зовсім не можна, тож вилив решту й покинув забігайлівку.

Червоний «СУВ»[29] вискочив на бровку й різко зупинився переді мною. Задні й передні дверці з боку пасажира відчинилися, і звідти вистрибнули двоє скуйовджених чоловіків із ледь округлими животами в заляпаних бензином джинсах, джинсових куртках і брудних футболках — один був лисий, а другий мав брудне біляве волосся.

— Сідай, — сказав Голомозий.

— Даруйте? — перепитав я.

— Ти чув, що тобі сказано, — промовив Білявчик. — Сідай у довбаний автомобіль.

— Не маю такого бажання, — відповів я, відступивши на крок до забігайлівки з пончиками.

Вони накинулися на мене вдвох, і кожен схопив мене за руку.

— Стривайте! — вигукнув я, коли вони потягли мене до задніх дверцят автомобіля. — Не робіть цього! Нікому не дозволено отак хапати людей просто на вулиці!

Вони заштовхали мене в машину. Я впав животом на підлогу перед заднім сидінням. Білявчик сів попереду, голомозий позаду, придавивши мене своїм важким робочим черевиком, щоб не пручався. Коли я падав униз, то помітив третього за кермом.

— Ти знаєш, що він хотів сказати лише секунду тому? — запитав Голомозий у свого друзяки.

— Що?

— Я думаю, він хотів сказати: «Відпустіть мене!»

Обидва гучно зареготали.

Я й справді збирався це сказати, та не встиг.

Як учитель середньої англійської школи, я не мав особливого досвіду в тому, як треба поводитися у випадку, коли тебе схопили двоє розбишак перед забігайлівкою, в якій продають пончики, і запхали під заднє сидіння автомобіля «СУВ».

Я швидко зрозумів, що нікого особливо не цікавило те, що я хотів би сказати.

— Послухайте-но, — почав я зі своєї вкрай незручної пози, розпластаний долічерева перед заднім сидінням автомобіля. — Ви, хлопці, припустилися якоїсь помилки.

• Предыдущая
• 55/86
• Следующая