Втрата - Барклей Лінвуд - Страница 58

• Предыдущая
• 58/86
• Следующая

І жіночий голос, що відповів:

— Заткнися, довбаний йолопе.

Потім швидкі кроки на сходах.

Я дивився в обличчя Вінса й не міг бачити тонких дверей, але почув, як вони розсунулися, а потім пролунав голос, що здався мені знайомим:

— Гей, Вінсе, ти бачив мою матір, бо…

Але вона урвала мову, коли побачила, що Вінс Флемінґ стоїть, затиснувши в руці чуприну якогось чоловіка.

— Ти бачиш, я тут трохи зайнятий, — сказав він їй. — І не знаю, де твоя мати. Пошукай її в паскудному торговельному центрі.

— Господи, Вінсе, що ти, бляха, робиш із моїм учителем? — запитала дівчина.

Навіть при тому, що м’ясисті пальці Вінса міцно вчепилися в мою чуприну, я зміг повернути голову досить, щоб побачити Джейн Скейвуло.

— Твоїм учителем? — запитав Вінс, послабивши хватку на моєму чубі. — Яким учителем?

— Моїм довбаним учителем із письмової творчості, — сказала Джейн. — Якщо хочеш вибити дух із моїх учителів, то є інші, з яких ти міг би почати. Це містер Арчер. Він найменша дірка-в-дупі з них усіх. — Вона наблизилася до мене. — Привіт, містере Арчер.

— Привіт, Джейн, — сказав я.

— Коли ви повернетеся до школи? — запитала вона. — Той чувак, якого вони знайшли вам на заміну, — цілковитий бовдур. Ніхто не ходить на його уроки. Він гірший, аніж та жінка, що заїкається. Усім наплювати, чи він робить перекличку, чи ні. У нього завжди стримить у зубах якась скіпка, і він запихає пальця в рот, намагаючись її витягти, й робить це швидко, бо думає, що ніхто не помітить, але він нікого не одурить.

Я помітив, що Джейн поза школою анітрохи не соромиться розмовляти зі мною.

Потім, ніби мимохідь, вона запитала Вінса:

— А в чому, власне, річ?

— Іди-но у своїх справах, Джейн, гаразд? — сказав Вінс.

— Ти бачив мою маму?

— Я сказав тобі, пошукай її в торговельному центрі. А може, вона в гаражі. Навіщо вона тобі?

— Мені потрібні гроші.

— Навіщо?

— На те й на те.

— А саме?

— На те й на те, і на те.

— Скільки тобі треба?

Джейн Скейвуло стенула плечима.

— Баксів сорок абощо…

Вінс Флемінґ відпустив мого чуба, витяг іфз задньої кишені свій гаман, видобув із нього дві двадцятки й подав їх Джейн.

Він запитав:

— Це той самий чувак, про якого ти розповідала? Якому подобаються твої історії?

Джейн кивнула. Вона почувалася дуже невимушено, і я подумав, що, певно, їй доводилося не раз бачити, як Вінс обходиться з людьми так, як тепер обходився зі мною. Єдина різниця була в тому, що сьогодні йшлося про одного з її вчителів.

— Навіщо ти з ним так?

— Моя люба, я не можу обговорювати цю тему з тобою.

— Я шукаю свою дружину, — пояснив я. — Вона кудись поїхала з моєю донькою, і я дуже турбуюся про них. Я думав, твій бать… Я думав, він зможе допомогти мені в цих пошуках.

— Він не мій батько, — сказала Джейн. — Він і моя мама живуть разом не так довго. — Обернувшись до Вінса, вона сказала: — Я не хотіла тебе образити, сказавши, що ти не мій батько. Бо ти окей. — А звертаючись до мене, вона мовила: — Пам’ятаєте твір, який я написала для вас, про чоловіка, який смажить яєчню?

Мені довелося трохи подумати.

— Так, — сказав я. — Пам’ятаю.

Вона підійшла до Вінса, подивилася йому в обличчя.

— Ти поводься з ним добре, якщо не хочеш зробити мені велику прикрість. Лише на його уроках я можу здобути пристойні оцінки. Якщо він шукає свою дружину, чому б не допомогти йому знайти її, бо, якщо він не повернеться до школи доти, доки її не знайде, тоді мені доведеться щодня дивитися на того бовдура, який длубається у своїх зубах, і це недобре для моєї освіти. До того ж, коли я дивлюся на нього, мені хочеться блювати.

Вінс обійняв її за плечі й провів до дверей. Я не чув, що він їй каже, але перед тим, як вийти на сходи, вона гукнула мені:

— До зустрічі, містере Арчер!

— До побачення, Джейн, — сказав я, майже не чуючи, як вона спускається сходами, коли двері зачинилися.

Вінс повернувся до столу, його поза вже не була такою погрозливою, й опустився на стілець. Здавався трохи розгубленим і заговорив не відразу.

— Це добра дитина, — сказав я.

Вінс кивнув.

— Атож, вона така. Ми зійшлися з її матір’ю, і вона трохи психована, але Джейн — дівчина окей. Вона потребувала того, що ви називаєте стабільністю, у своєму житті. Мені не доводилося виховувати власних дітей, й іноді я справді дивлюся на неї як на дочку.

— Схоже, у вас із нею чудові стосунки, — сказав я.

— Ця бісова дитина завжди здатна обвести мене круг пальця, — сказав він і всміхнувся. — Вона згадувала про вас. Я просто не помітив зв’язку, коли ви сказали, хто ви такий. А від неї тільки й чуєш: містер Арчер тут, містер Арчер там.

— Справді? — запитав я.

— Вона каже, ви її підбадьорили, — мовив Вінс. — Похвалили її творчі здібності.

— Вона має талант.

Вінс показав на забиті книжками полиці.

— Я багато читав. Хоча й не належу до тих, кого ви називаєте людьми освіченими, але люблю читати книжки. Мені особливо подобаються книжки історичного й біографічного жанру. Пригодницькі — теж. Я, можна сказати, ставлюся з великою пошаною до людей, які здатні на це, які можуть сісти й написати книжку. Тому, коли Джейн сказала, що, на вашу думку, вона може стати письменницею, це мене дуже зацікавило.

— Вона має власний голос, — сказав я.

— Що?

— Знаєте, коли читаєш твори деяких письменників, то їх можна впізнати, навіть якщо їхнього імені немає на обкладинці.

— І справді, так буває.

— Оце і є власний голос. Я думаю, Джейн його має.

Вінс кивнув.

— Послухайте-но, — сказав він. — Я про те, що сталося…

— Нехай вас це не турбує, — мовив я, намагаючись проковтнути слину, що зібралася в моєму роті.

— Люди починають про тебе розпитувати, шукають, це може стривожити такого чоловіка, як я, — сказав він.

— Що означає «такого чоловіка, як ви»? — перепитав я, засунувши пальці у свою чуприну й намагаючись надати їй колишнього вигляду.

— Я це можу висловити ще такими словами, — сказав Вінс. — Я не вчитель писемної творчості. Не уявляю собі, щоб у вашій роботі вам доводилося зустрічатися з такими ситуаціями, з якими доводиться зустрічатися мені.

— Як, наприклад, посилати хлопців в автомобілі, щоб вони хапали людей на вулиці? — запитав я.

— Саме так, — сказав Вінс. — У такому дусі. — Він помовчав. — Ви мені дозволите запропонувати вам каву?

— Дякую, — сказав я. — Не відмовлюся.

Він підійшов до прилавка, наповнив мені чашку з кавоварки й повернувся до столу.

— Я все ще стурбований тим, що ви, і той детектив, і та жінка-коп розпитували повсюди про мене, — сказав він.

— Можу я говорити з вами відверто, не боячись, що ви вирвете мені чуприну або встромите ножа між пальцями?

Вінс повільно кивнув, не відриваючи від мене погляду.

— Ви були з Синтією в ту ніч. Її батько знайшов вас удвох і потяг її додому. Менш як через дванадцять годин Синтія прокидається і бачить, що з усієї своєї родини в домі залишилася лише вона. Як я вже спробував сказати вам раніше, ви, ймовірно, один із останніх людей, хто бачив когось із її родини, крім самої Синтії, живим. І я не знаю, чи сварилися ви з її батьком, Клейтоном Біджем, але щонайменше то була дуже прикра ситуація, коли батько знайшов її з вами й забрав додому. — Я зробив паузу. — Але я певен, що поліція вже допитувала вас про це у свій час.

— Авжеж, допитувала.

— І що ви їм сказали?

— Я не сказав їм нічого.

— Як це?

— А саме так, як я кажу. Я не сказав їм нічого. То була істина, якої я навчився від свого старого, нехай Бог упокоїть його душу. Ніколи не відповідай на ті запитання, які тобі ставлять копи. Навіть якщо ти на всі сто відсотків невинний. Ні в кого й ніколи ситуація не ставала кращою після розмови з копами.

— Проте ви могли б допомогти їм прояснити, що ж насправді сталося.

• Предыдущая
• 58/86
• Следующая