Втрата - Барклей Лінвуд - Страница 63

• Предыдущая
• 63/86
• Следующая

З її тону було очевидно, що вона дуже сердита на нього.

— Кажу ж тобі, нікому я не казав!

Він відчував себе шестирічним хлопчиком, коли вона говорила з ним таким тоном.

— Якщо не казав, то звідки йому це відомо?

— Не знаю. Ти побачила на телефоні, звідки був дзвінок? Там висвітився номер?

— Ні. Він сказав, що домовився зіграти з тобою в гольф.

— У гольф? Я не граю в гольф.

— Я йому про це сказала. Що ти не граєш у гольф.

— Знаєш що, мамо? То, мабуть, хтось помилився номером або щось таке.

— Він запитував тебе. Він сказав Джеремі. Ясно, як день. Можливо, ти комусь прохопився ненароком, що їдеш.

— Знаєш, мамо, навіть якби я справді прохопився, а цього не було, тобі не варто надавати цьому такої ваги.

— Це просто стривожило мене.

— Не тривожся. До того ж я повертаюся додому.

— Справді? — тон її голосу змінився.

— Так. Думаю, виїду вже сьогодні Я зробив усе, що міг тут зробити. Залишилася тільки одна справа… ти знаєш.

— Ми її неодмінно зробимо. Ти знаєш, як я довго на це чекала.

— Якщо я виїду звідси невдовзі, — сказав він, — то, думаю, пізно ввечері я вже буду вдома. Уже пообідня пора, й іноді я дуже стомлююся, тож, можливо, я зупинюся біля Ютики або десь там, але думаю, що одного дня мені вистачить.

— Тож я ще маю час приготувати для тебе морквяний торт, — сказала вона веселим голосом. — Я приготую його пополудні.

— Окей.

— Їдь спокійно. Я не хочу, щоб ти заснув за кермом. Ти ніколи не був таким витривалим у дорозі, як твій батько.

— Як він?

— Я думаю, якщо ми владнаємо всі свої справи на цьому тижні, то він протягне бодай стільки. Буду рада, коли це нарешті закінчиться Ти знаєш, скільки коштує взяти таксі, щоб поїхати туди його навідати.

— Незабаром це не матиме значення, мамо.

— Тут ідеться, власне, про щось більше, аніж про гроші, — сказала вона. — Я вже думала про те, як це зробити. Нам потрібна буде добра мотузка, ти знаєш. Або трохи отієї стрічки. І, думаю, спершу буде доцільно позбутися матері. З малою після цього проблем не буде. Я тобі допоможу з нею. З мене теж може бути якась користь, ти знаєш.

Вінс і я допили пиво, потім нишком перейшли задній двір і повернулися до його пікапа. Він мав відвезти мене до моєї машини, досі припаркованої біля його майстерні.

— Отже, ви знаєте, що Джейн мала певні проблеми у школі, — сказав він.

— Знаю.

— Я думаю, оскільки допомагаю вам і все таке, то, можливо, ви замовите за неї слово перед директором, — мовив він.

— Я вже це зробив, але не полінуюся зробити ще раз, — пообіцяв я.

— Вона — добра дитина, але іноді на неї находить, — сказав Вінс. — Вона не стерпить кривди ні від кого. Навіть від мене. Тож коли вона потрапляє в халепу, то це може тільки означати, що вона захищає себе.

— Вона повинна також навчитися стримувати свої емоції, — сказав я. — Ви не можете розв’язувати кожну проблему, вибиваючи дух зі свого опонента.

Він тихо засміявся сам до себе.

— Невже ви хочете, щоб їй довелося жити таким життям, яким живете ви? — запитав я. — Не сприйміть це як образу.

Він пригальмував перед червоним світлом.

— Ні, не хочу, — сказав він. — Але їй не дуже пощастило з оточенням. Я, на жаль, не найліпший зразок для наслідування. А її мати тягала Джейн по стількох домівках, що дитина ніколи не жила в умовах бодай найменшої стабільності. Саме це я й намагався їй дати, ви розумієте? Дати їй щось таке, на що вона могла б опертися протягом якогось часу. Діти потребують цього. Але щоб побудувати довіру, треба багато часу. Вона обпікалася так часто раніше.

— Я вас розумію, — сказав я. — Раджу вам віддати її в добру науку. Коли вона закінчить середню школу, віддайте її туди, де вона зможе вивчати журналістику або якусь добру програму з англійської філології і де її здібності будуть розвиватися.

— У неї оцінки не дуже добрі, — промовив він. — Їй буде важко вступити до якогось вищого навчального закладу.

— Але ви можете дозволити собі оплатити її навчання, чи не так?

Вінс ствердно кивнув.

— Тоді допоможіть їй поставити перед собою певну мету. Допоможіть озирнутися назад, усвідомити, де вона перебуває тепер, і скажіть їй, що якщо вона зможе одержати бодай посередні оцінки, ви готові покрити витрати на її освіту, щоб вона могла реалізувати свої потенційні можливості.

— Ви допоможете мені в цьому? — запитав він, скоса подивившись на мене.

— Так, — погодився я. — Питання лише в тому, чи вона стане нас слухати.

Вінс стомлено похитав головою.

— Атож, проблема якраз у цьому.

— У мене до вас одне запитання, — сказав я.

— Викладайте.

— Чому ви так турбуєтеся про неї?

— Як це чому?

— Чому вона вам така не байдужа? Вона лише дитина, дочка жінки, яка вам випадково зустрілася. Більшість чоловіків залишилися б байдужісінькими до такої дитини.

— О, я вас зрозумів, ви, певно, думаєте, що я людина зі збоченими нахилами? Що хочу залізти їй під трусики, так?

— Я цього не сказав.

— Але ви подумали.

— Ні, — заперечив я. — Я думаю, якби у вас справді були такі наміри, то я побачив би якийсь ключ до цього в творах Джейн, у тому, як вона поводиться щодо вас. Але я бачу, вона схильна довіряти вам. Тому моє запитання залишається — чому ви про неї так турбуєтеся?

Світло стало зеленим, Вінс натиснув на газ.

— Я мав доньку. Власну.

— Он воно що, — сказав я.

— Я був тоді дуже молодий. Двадцять років. Зробив пузо тій дівчині з Торинґтона. Аґнесі. Атож, її звали Аґнесою. Мій батько мало не вибив із мене дух, запитуючи, як я міг бути таким йолопом. «Ти що, ніколи не чув про гуму?» — запитував він мене. Але ж ви знаєте, як воно іноді буває, чи не так? Я намагався умовити Аґнесу позбутися дитини, але вона не захотіла цього робити й народила дівчинку. Вона назвала її Колеттою.

— Гарне ім’я, — сказав я.

— І коли я побачив цю дитину, то полюбив її, як ідіот, ви мені вірите? А мій старий не хотів, щоб я водився з Аґнесою лише тому, що не зумів утримати у своїх штанах те, що слід було там утримати. Проте вона була непоганою дівчиною, та Аґнеса, а її дівчинка, Колетта, була найгарнішою дитиною, яку я будь-коли бачив. Ви подумаєте, двадцять років, так легко вшитися, зняти з себе відповідальність, але щось утримувало мене біля тієї дівчини.

Тож я став думати про те, щоб одружитися з нею, ви мені вірите? І стати батьком цієї дитини. І я вже налаштувався, щоб просити її вийти за мене заміж, щоб сказати своєму старому про мої наміри, а Аґнеса тим часом поклала Колетту в дитячий візок, і вони переходили через Ноґейтак-авеню, і той мерзенний пияк у своєму кадилаку помчав на червоне світло і збив їх обох.

Вінс стиснув кермо у своїх руках із такою силою, наче хотів його задушити.

— Я вам співчуваю, — сказав я.

— Той мерзенний пияк теж мені співчував, — сказав Вінс. — Минуло півроку, події розвивалися досить повільно. Кінчилося тим, що вони зняли з нього звинувачення, його адвокат переконав присяжних, ніби Аґнеса переходила вулицю на червоне світло, і, мовляв, навіть якби був тверезим, він не міг би не збити їх. А ще через кілька місяців, якось пізно ввечері, він вийшов із бару в Бриджпорті, було вже поночі, а він був геть п’яний, клятий паскудник так і не навчився нічого. Він ішов по цій вулиці, і хтось вистрелив прямо в його довбану голову.

— Круто! — мовив я. — Думаю, ви не пролили жодної сльозинки за ним, коли про це почули.

Вінс скинув на мене швидким поглядом.

— Останні слова, які він почув перед смертю, були: «Це тобі за Колетту». І знаєте, що сказав той сучий син, перед тим як куля увійшла в його мозок?

Я проковтнув слину.

— Ні, не знаю.

• Предыдущая
• 63/86
• Следующая