Втрата - Барклей Лінвуд - Страница 70

• Предыдущая
• 70/86
• Следующая

Усе це він міг здійснити ще до того, як ми змінили замки, поставили нові надійні засуви.

Я злегка похитав головою. Відчував, що мої думки випереджають самих себе. Усе це здавалося таким неймовірним, таким диявольським.

То виходить, що Джеремі облаштував сцену подій? І тепер він повертається до Янґстауна, щоб забрати матір, щоб повезти її назад до Мілфорда, де вона зможе спостерігати завершальний акт?

— Треба, щоб ви розповіли мені все, — прошепотів я, звертаючись до Клейтона. — Про все, що сталося тієї ночі.

— Я ніколи не думав, що все може статися так… — сказав він більше собі самому, аніж мені. — Я не міг навідати її. Я пообіцяв собі не робити цього, задля її безпеки… Ініда мала довідатися, що нічого не отримає, лише після моєї смерті… Конверт був запечатаний, і відкрити його можна було тільки після того, як мене поховають. Там були всі пояснення. Вони заарештували б Ініду, й Синтія була б у безпеці…

— Клейтоне, я думаю, вони в небезпеці. Ваша дочка й ваша онука. Ви повинні допомогти мені, поки ще можете.

Він пильно подивився мені в обличчя:

— Схоже, ви людина порядна. Я радий, що вона знайшла собі такого чоловіка, як ви.

— Ви повинні розповісти мені, що тоді сталося.

Він глибоко вдихнув повітря, ніби набираючись рішучості перед якоюсь дуже серйозною справою.

— Тепер я можу з нею зустрітися, — сказав він. — Моя відсутність тепер її не захистить. — Він проковтнув слину. — Відвезіть мене до неї. Відвезіть мене до моєї дочки. Дозвольте мені попрощатися з нею. Відвезіть мене до неї, і я все вам розповім. Настав час.

— Я не можу забрати вас звідси, — сказав я. — Ви тут підключені до різних систем. Якщо я вас заберу, ви помрете.

— Я помру так чи інак, — сказав Клейтон. — Мій одяг он там, у стінній шафі. Принесіть його.

Я рушив до шафи, потім зупинився.

— Навіть якби я захотів забрати вас звідси, вони не дозволять вам покинути лікарню.

Клейтон помахом руки підкликав мене ближче до себе, потягся до мене й схопив мене за руку, його хватка була твердою й рішучою.

— Вона чудовисько, — сказав він. — І не зупиниться ні перед чим, аби здобути те, що їй треба. Протягом багатьох років я жив, відчуваючи моторошний страх перед нею, робив усе, що вона хотіла, до смерті боявся того, що вона може зробити наступного разу. Але тепер чого мені боятися? Що вона може мені зробити? Мені залишилося так мало жити, і я повинен використати цей час, щоб урятувати свою Синтію і Ґрейс. Немає меж тому, на що здатна Ініда.

— Тепер вона нічого не зробить, — сказав я. — Вінс її там пильнує, а він це вміє робити.

Клейтон скоса подивився на мене.

— Ви були в її домі? Постукали у двері?

Я кивнув.

— І вона відчинила вам?

Я знову кивнув.

— Вона не здалася вам наляканою?

Я стенув плечима.

— Не сказав би.

— Двоє великих чоловіків стоять у її дверях, і вона не боїться. Вам це не здалося дивним?

Я знову стенув плечима.

— Може, й здалося.

Клейтон сказав:

— А ви не подивилися, що там у неї під ковдрою?

Я знову дістав свій мобільник, зателефонував Вінсові.

— Ну ж бо, відгукнися, — сказав я сам до себе, відчуваючи напад гострої тривоги.

Я не міг знайти Синтію, а тепер я вдарився в паніку, боячись, щоб чогось не сталося з чоловіком, на якого я лише вчора дивився як на звичайного головоріза.

— Він вам відповів? — запитав Клейтон, пересуваючи ноги і іа край ліжка.

— Ні, — сказав я. Після шістьох дзвінків його телефон переключився на голосову пошту. Але я не визнав за потрібне залишати йому письмове повідомлення. — Мені треба негайно їхати туди.

— Дайте мені хвилину, — сказав він, дюйм за дюймом підсовуючи своє малорухливе тіло до краю ліжка.

Я підійшов до стінної шафи, знайшов там штани, сорочку й легкий піджак.

— Вам потрібна допомога? — запитав я, поклавши одяг на ліжко поруч із ним.

— Я окей, — сказав він, трохи засапавшись, тоді перевів дух і сказав: — Ви не бачили там шкарпетки та якийсь спідній одяг?

Я знову заглянув до шафи, нічого там не знайшов, потім висунув нижню шухляду нічного столика.

— Вони тут, — сказав я.

Він уже стояв біля ліжка, але, якщо він хотів покинути палату, йому треба було звільнитися від трубки внутрішньовенного вливання. Він схопився за липучу стрічку й витяг трубку зі своєї руки.

— Ви певні, що можете це зробити? — запитав я.

Він кивнув, слабко мені всміхнувся.

— Якщо я матиму шанс зустрітися з Синтією, то знайду в собі сили.

— Що тут відбувається?

Ми обидва обернули голови до дверей. Там стояла медсестра, струнка чорношкіра жінка, віком десь між сорока й п’ятдесятьма роками, з виразом великого подиву на обличчі.

— Містере Слоун, що ви, скажіть мені, ради Бога, робите?

Він щойно скинув свої піжамні штани і стояв перед нею, голий нижче пояса. Ноги в нього були білі й тонкі, його геніталії геть висохли й зморщилися.

— Я вдягаюся, — сказав він. — Хіба ви не бачите?

— Хто ви? — запитала вона, обертаючись до мене.

— Його зять, — відповів я.

— Я ніколи не бачила вас раніше, — сказала вона. — Ви хіба не знаєте, що приймальні години закінчилися?

— Я щойно приїхав до міста, — пояснив я. — І мені треба було побачитися зі своїм тестем негайно.

— Ви повинні покинути наш заклад, — сказала вона. — А ви лягайте в постіль, містере Слоун. — Вона була тепер у ногах ліжка й побачила від’єднане внутрішньовенне живлення. — Побійтеся Бога, — сказала вона, — що ви зробили?

— Я вирішив вас покинути, — мовив Клейтон, натягуючи свої білі труси.

Для кожного, хто дивився на нього збоку, ці слова в його стані набували подвійного значення. Він сперся на мене, коли нахилився, щоб підсмикнути труси на свої худі ноги.

— Ви справді нас покинете, якщо негайно не під’єднаєтеся до цієї трубки, — сказала медсестра. — Тут навіть нема про що говорити. Невже я повинна викликати вашого лікаря посеред глупої ночі?

— Робіть те, що повинні робити, — сказав він їй.

— Насамперед я повинна викликати службу охорони, — промовила вона й, круто обернувшись на своїх черевиках із гумовими підошвами, вийшла з кімнати.

— Я знаю, що прошу у вас забагато, — сказав я. — Але ви повинні поквапитися. Я піду подивлюся, чи вдасться мені знайти візок.

Я вийшов у коридор і помітив вільне крісло біля пункту чергування медсестер. Я підбіг до нього й побачив, що наша сестра розмовляє по телефону. Вона закінчила свою розмову й побачила, що я повертаюся до палати Клейтона, штовхаючи перед собою вільне крісло.

Вона підбігла і схопилася однією рукою за крісло, а другою — за мою руку вище ліктя.

— Сер, — сказала вона, стишуючи голос, щоб не розбудити інших хворих, але зберігаючи авторитетність, — ви не зможете забрати цього пацієнта з лікарні.

— Він хоче її покинути, — сказав я.

— У такому стані він не здатний мислити ясно, — сказала вона. — А якщо не здатний, то ви повинні зробити це за нього.

Я скинув її руку.

— Це рішення належить до тих, які він сам повинен ухвалювати.

— Ви так вважаєте?

— Він так вважає. — Я стишив голос і заговорив дуже серйозним тоном. — Це, мабуть, для нього останній шанс побачитися зі своєю дочкою. І своєю онукою.

— Якщо він хоче з ними побачитися, він може запросити їх, щоб вони навідали його тут, — заперечила вона. — Ми можемо навіть порушити правило приймальних годин, якщо проблема в цьому.

— На жаль, вона дещо складніша, аніж ви уявляєте.

— Я готовий, — сказав Клейтон.

Він з’явився у дверях своєї палати. Він узув свої черевики без шкарпеток і ще не застебнув гудзики сорочки, але піджак був уже на ньому, і, схоже, він навіть пригладив пальцями свого ріденького чуба. Він мав вигляд старого безпритульного волоцюги.

Сестра не здавалася. Вона відпустила крісло й підійшла до Клентона, подивилася йому у вічі.

• Предыдущая
• 70/86
• Следующая