Чорна бузина (CИ) - Шаграй Наталья Миколаївна "Шаграй" - Страница 14

• Предыдущая
• 14/23
• Следующая

Ви Надя?

А, так.

Добре. Виходьте на сушу. Скоро має бути допомога. Самі справитесь?

Так. – А я повернулась до хати з якої витягла жіночку. Дійшла і заглянула в хлів. Її корова була жива. І я чомусь зраділа цьому. Перелякана тварина стояла в воді з злегка піднятою головою, вона ввірвалася, та з хліва не могла вийти. Я з трудом відкрила двері, схопила за залишок цепка і спробувала потягти за собою, та перелякана худобина нікуди не хотіла йти і потягла мене за собою.

Стій. Ану пішла. – Почула я окрик чоловіка. На корову махнули рукою приправивши це різним барвистим матюччям брудний бородатий чоловік. – Вража дочка пішла. – І корова таки пішла.

Треба перевірити кого ще з села немає. – Прокричала я йому.

Дивлюсь. – Гаркнув він і допоміг мені витягти корову до жіночок, біля яких ставало все більше і більше людей. Я вибралась на сушу і стоячи на колінах спробувала віддихатись , слухаючи як жінка гладить корову приговорюючи:

Моя голубонька. Жива. А я й не чекала тебе побачити. Дмитро Олексійович підійшов з чоловіком з розсіченим чолом і я піднялась і пішла в машину за аптечкою. Дмитро Олексійович пішов зі мною.

Ти як? – Запитав Дмитро Олексійович.

Бувало і краще. А ти як?

Нормально.

Потрібно повертатись назад.

Так. – І ми разом пішли назад. По дорозі я зняла з дерева кота, що істерично нявчав. А Дмитро Олексійович переніс дитину, що вибиралась з батьками.

Міст розмило. – Якось приречено розповідав худий в мокрому одягу зліпленому з болота з пополотнілим лицем і переляканими очима чоловік. – Через річку немає ходу. А з гори каміння засипало дорогу. До нас ніхто не приїде. І темніє уже.

Що ж нам робити ? – Загукали до нього люди.

Усі живі і слава богу. Впораємося і не таке бувало. Зараз переночуємо. Декілька хат таки вціліло. Коли приїде техніка , підемо допомагати дорогу розбирати.

Ой, божечки. Але ж там було все. Як тепер жити? – Заголосила якась жінка.

Ти чого голосиш ? – Накинувся він на жінку. – війну пережили і це якось переживемо. Все Іван, Михайло, Ірино Іванівно запрошуйте усіх до себе.

Ходімо дитинко до нас, пішли дітки. – Потягла мене за собою Ірина Іванівна.

Йдемо сохнути. – Я взяла за руку Дмитра Олексійовича. Він виглядав змучено і здається зовсім не помічав, що його руки були як лід холодними, а вода капала з нього.

Ми дійшли до будинку, господиня заметушилась принесла нас два покривала в які ми загорнулись знявши мокрий одяг і якось сполоснувшись в холодній воді. Я обробила свої численні подряпини і порізи на ногах і руках, після чого відловила Дмитра Олексійовича і під його незадоволення шипіння обробила його рани. Ірина Іванівна приготувала разом з іншими вечерю, та їжу я ще не в силі була їсти, я просто попила чаю.

Я постелила вам в кухоньці, де воду гріла. - Сказала Ірина Іванівна . – Там тепло. Тісно правда. – Немов би виправдовуючись додала вона.

Нормально буде. – Позіхнула я. І з одіялами ми вибралися на двір в крихітну кухоньку, яка виглядала як велика плита з грубкою, де господиня я так зрозуміла сушню сушила. Вода продовжувала свій несамовитий потік з ревом, немов би сердячись, що її плину заважають. В кухоньці і справді було тепло, зважаючи на холод і сирість на зовні. Поряд з плитою ми з Іриною Іванівною положили матрац, подушки, застелили імпровізоване ліжко. Господиня побажавши гарної ночі пішла.

Н-да, не номер люкс. – Сказала я дивлячись на розгублений вираз обличчя Дмитра Олексійовича , на якому відбивались тіні від світла ліхтаря летюча миша і розсміялась.

Так. – Кивнув він з якоюсь кривою посмішкою на обличчі. Я підтягнула спортивні штани, які мені видали на заміну моєму мокрому одягу і обсмикнула довгу розтягнуту футболку. Дмитро Олексійович одягнув джинси навіть не зважаючи на те, що вони були мокрі.

Я ляжу під стінку. Ви ж не проти?

Ні. – Пробурмотів він і вийшов на вулиці. А я заснула майже миттєво. Проснулась я , як раптово і ще декілька хвилин не розуміла, де я і що мене розбудило. Крізь віконечко заглядав місяць і в його світлі я побачила фігуру Дмитра Олексійовича. Він сидів весь напружений і дивився в вікно.

Що таке? Що сталось? – Від мого хриплого голосу він здригнувся.

Ні. – Його голос був хриплий і здавався чужим. – Просто ці собаки, заснути не можу. – Я й сама чула виття собак і рев води. Я потягнулась за чашкою з чаєм, яку я залишила на плиті. Чай ще був теплий і я зробила декілька ковтків. Я ніяк не могла проснутись. Голова була, як ватна.

Дім, собаки то нічого страшного , вони сполохані і залишились без своїх домівок, їм холодно, голодно і звичайно все це не подобається. Води більше не буде. МНС за цим слідкує. Спробуй поспати. Я доторкнулась до його плеча, воно було геть холодне. Я зітхнула і підсунувшись до нього обняла його за спину.

Все буде добре.

І це виття. – Як і не почувши мене говорив він. – Я повернула його обличчям до себе і погладила по голові, як малу дитину, та він раптом перехопив мою руку.

Я не хочу це чути. – І поцілував мене. Його губи були холодні, а подих гарячим і з жадобою, яку я не очікувала від себе я хотіла його всього і в цілому, хотіла відчувати його руки, губи, хотіла знати, який він на смак. В голові ніяких думок, одна суцільна цікавість і насолода знайомства з ним.

Він спав. А я лежала поряд з його гарячим тілом і заснути ще не могла. Мені подобалось його сопіння і під скупим місячним світлом я намагалась його таким запам’ятати . Прокинулась я сама , Соломатіна не було видно і близько. Я потягнулась відчуваючи ломоту у всьому тілі і якийсь припадочний настрій. Потерла лице, дістала свій одяг, він був таки сухий, зібрала імпровізоване ліжко і вийшла з кухні. Довкола гриміло життя, усі щось тягнули, складали, метушились. Мене помітила Ірина Іванівна.

Твій чоловік сказав дати тобі поспати, а сам пішов дорогу розгрібати. – Пояснила з посмішкою вона.

Ну, так. Де ж йому ще ж бути. – Хмикнула я.

Ірино Іванівно! А у вас чашки кави не буде?

Ой, каву я й сама люблю. Пішли я тобі все дам. – І ми зайшли в хату. Де неймовірно смачно пахло хлібом. - Я хліба спекла. Якщо є хліб дома, то все буле добре. – І мені в руку всунула окраєць запашної паляниці.

Чоловік твій нічого не їв, ти йому може віднесеш? Бо звала до столу не пішов.

Гаразд. Дякую. – Я взяла дві чашки з кавою і паляницю і пішла на вулицю до дороги. Дмитро Олексійович з закоченими рукавами тягав каміння. Картина варта захоплення. Мене він побачив з каменем в руці, віддам належне не впустив його. Я запитливо підняла брову.

Каву? – Він викинув камінь і підійшов до мене.

Привіт ! Ти як? – Знову ж здивував мене.

Привіт! Я дуже добре. Гаряча, чорна все як ти любиш. – Чашку він взяв, не зводячи недовірливого погляду з мене так як наче був невпевнений , що у мене все добре.

Хліб з печі, просто неймовірний смак. – Я відламала кусочок пропонуючи , руки у нього були брудні , та з моїх рук він вкусив і якось дивно на мене подивився.

Ти як? Все добре? – Задала я йому запитання.

Так. Розчистимо дорогу і поїдемо звідси. – Хліб з кавою він швидко доїв. А я забрала чашки і віднесла в дім.

Нічого іншого я й не чекала. – Пожалілась я кудлатій собаці, яка вертілась у мене під ногами.

Ірино Іванівно, я можу вам чимось допомогти?

Йди дитинко на кухню і допоможи обід зготувати . Чоловіків труба покормити.

Виїхали ми майже ввечері. Дмитро Олексійович сівши за кермо почав пильно стежити за дорогою. А я сиділа поряд і розглядала дорогу, думки, як блохи скакали з однієї теми на іншу, ніяк не в силі на чомусь одному зосередитись. Мовчки ми проїхала майже всю дорогу. Між нами жило просто своїм життям напруження. Тільки біля мого дому Дмитро Олексійович заговорив.

Я хотів сказати, стосовно вчорашньої ночі. – Я перевела погляд на нього , серйозний, як перед останнім словом перед плахою , зосереджений немов би від рішення залежить життя чи смерть. На мій погляд він нервово ковтнув і продовжив. – То була помилка. Ми разом працюємо і змішувати секс і роботу не потрібно. Тобто я сподіваюсь, що ми й далі зможемо просто працювати.

• Предыдущая
• 14/23
• Следующая