Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 28

• Предыдущая
• 28/202
• Следующая

– Ясновельможний княже, хоча б і щодня мене посилали, завжди libenter[53] в ті сторони їздити буду.

Князь зупинив на ньому довгий погляд чорних своїх очей і, помовчавши, запитав:

– Що ж у вас там таке?

Намісник, не вміючи витримати допитливого погляду, знітився, ніби в чомусь провинився.

– Мабуть, доведеться розповісти все як є, – сказав він, – бо від проникливості вашої княжої ясновельможності ніякі arcana[54] приховати не можна; не знаю тільки – чи поставиться ваша милість із співчуттям до слів моїх.

І він почав розповідати, як познайомився з донькою князя Василя, як закохався в неї і як прагне тепер її провідати, а після повернення з Січі відвезти її до Лубен, аби від козацького розгулу та Богунових домагань уберегти. Промовчав тільки про махінації старої княгині, бо тут зв’язувало його слово. Зате він так почав благати князя, щоб функції Биховця йому передоручив, що князь сказав:

– Я б вам і так поїхати дозволив, і людей би дав, але якщо вже ви так розумно придумали власну схильність сердечну з моїм дорученням узгодити, залишається мені піти назустріч.

Сказавши це, він плеснув у долоні й звелів пажу покликати пана Биховця.

Зраділий намісник припав до руки князя, а той стиснув у долонях голову його й звелів не падати духом. Він безмежно любив Скшетуського, тямущого воїна й офіцера, на котрого в усьому можна було покластися. До того ж між ними існував зв’язок, який виникає між підлеглим, який усією душею любить начальника, і начальником, який це знає й відчуває. Біля князя товпилося чимало придворних, які служили або догоджали заради власного зиску, та орлиний розум Яреми добре бачив, хто чого вартий. Знав він, що Скшетуський як людина – прозоріший сльози, а тому цінував його й за відданість платив вдячністю.

Із радістю почув він, що улюбленець його обрав доньку Василя Курцевича, старого слуги Вишневецьких, пам’ять про котрого була князеві тим дорожча, чим сумніша.

– Не через невдячність до князя, – сказав він, – не довідувався я про дівчину, а тому, що опікуни не бували в Лубнах, а скарг ніяких я на них не отримував і вважав через те, що вони люди достойні. Та коли вже ви мені зараз про князівну розповіли, я, наче про рідну, про неї пам’ятатиму.

Скшетуський, чуючи таке, не міг не подивуватися доброті володаря свого, котрий ніби сам собі дорікав за те, що посеред багатьох трудів своїх не зайнявся долею дитяти старого жовніра і дворянина.

Тим часом з’явився Биховець.

– Шановний пане, – звернувся до нього князь, – слово сказане: бажаєте – їдьте, але я прошу, поступіться ви заради мене цим дорученням Скшетуському. В нього на те є свої особливі підстави, а я вже, пане, для вас натомість що-небудь придумаю.

– Ваша ясновельможність, – відповів Биховець, – найбільша це милість од вашої ясновельможності, що, маючи право наказати, ви віддаєте справу на мій розсуд. І негідним був би я такої милості, якби не прийняв її з найвдячнішим серцем.

– Подякуйте ж своєму товаришу, – звернувся князь до Скшетуського, – і йдіть збиратися.

Скшетуський почав гаряче дякувати Биховця й через кілька годин був готовий вирушити. В Лубнах йому давно вже не сиділось, а поїздка відповідала всім його намірам. Спершу йому належало побачитись із Оленою, а потім, на жаль, розлучитися з нею надовго; щоправда, саме цей час і потрібен був, аби після небувалих дощів дороги зробилися проїжджими для колісного пересування. До цього княгиня з Оленою дістатися Лубен не змогли б, тому Скшетуському лишалося чекати або в Лубнах, або перебратися в Розлоги, що суперечило угоді з княгинею і, найголовніше, викликало б підозри Богуна. В цілковитій безпеці від домагань останнього Олена могла почуватися тільки в Лубнах, але, позаяк вона була вимушена тривалий час лишатися в Розлогах, краще за все Скшетуському було поїхати, а на зворотному шляху під охороною княжого загону забрати її з собою. Все таким чином обміркувавши, намісник поспішав із від’їздом і, отримавши від князя інструкції та листи, а гроші на поїздку від скарбничого, задовго до настання ночі вирушив у дорогу, прихопивши Редзяна і маючи при собі сорок вершників із козацької княжої корогви.

Була вже друга половина березня. Трави буйно пішли в ріст, зацвіло перекотиполе, степ закипів життям. На ранок другого дня пан Скшетуський на чолі своїх людей їхав нібито по морю, пливкою хвилею котрого була трава, розгойдана вітром. А навколо без ліку було радості й весняних голосів: кликів, цьомкання, посвистів, щебетання, тріпотіння крил, дзижчання комах; степ звучав лірою, на якій була рука Господня. Над головами вершників яструби, ніби підвішені хрестики, нерухомо стояли в блакиті, дикі гуси летіли клином, пропливали ключі журавлів; на землі ж – гін здичавілих табунів: ось мчать степові коні, бачиш, як розпорюють вони грудьми трави, летять як буря і зупиняються мов укопані, півколом оточуючи вершників; гриви їхні розметались, ніздрі роздуті, очі здивовані! Здається – розтоптати ладні непроханих гостей. Та мить – і раптом зриваються з місця, і пропадають так само швидко, як і примчалися, тільки трава шумить, тільки квітники миготять! Тупіт стих, і знову чути гучну пташину різноголосицю. І все б, здається, радісно, та є якась туга в радості цій, галасливо начебто, а пусто, – гей! – а широко, а просторо! Конем не досягти, думкою не осягти…

Хіба що тугу цю, безлюддя це, степи ці полюбити і збентеженою душею кружляти над ними, спати вічним сном у їхніх курганах, голоси степові наслухати й самому відгукуватись.

Стояв ранок. Великі краплини блищали на полині та бур’яні, свіжі подуви вітру просушували землю, на якій дощі полишили широкі калюжі, що розлились озерцями і сяяли на сонці. Загін намісника поволі просувався вперед, бо важко поспішати, коли коні раз по раз провалюються по коліно в м’яку землю. Намісник, одначе, не дозволяв подовгу відпочивати на могильних пагорбах – він поспішав зустрітися й попрощатися. Отак до полудня наступного дня, проїхавши смужку лісу, вздрів він вітряки Розлогів, розкидані по горбах та ближніх курганах. Серце в грудях Скшетуського забилось, як молот. Його не чекають, ніхто про його приїзд не знає: що скаже вона, коли він з’явиться? А онде, там уже хати підсусідків, які потонули в молодих садах вишневих; далі розкидане сільце холопів, а ще далі замаячив і колодязний журавель на панському майдані. Намісник підняв коня і погнав його в галоп. За ним кинулись інші; так і полетіли вони селом із гиканням і свистом. Тут і там селянин показувався з хати, дивився, хрестивсь: чорти не чорти, татари не татари. Грязюка з-під копит летить так, що не зрозумієш, хто скаче. А вони доскакали вже до майдану й осадили перед зачиненими ворітьми.

– Гей ви там! Відчиняй, хто живий!

На шум, стук і собачий гавкіт прибігли з двору люди. У страху припали вони до воріт, вирішивши, що на обійстя напали.

– Хто такі?

– Відчиняй!

– Князів немає вдома.

– Відчиняй же, сучий сину! Ми від князя з Лубен.

Нарешті челядь упізнала Скшетуського.

– Це ваша милість! Зараз ми, зараз!

Ворота відчинились, а тут і сама княгиня вийшла на ґанок, кинувши оком з-під долоні на гостей.

Скшетуський сплигнув з коня і, підійшовши до неї, сказав:

– Не впізнаєте, ваша милість добродійко?

– Ох! Невже це ви, пане намісник? А я вже думаю, татари напали. Кланяюся й ласкаво прошу до хати.

– Дивуєтеся, мабуть, ласкава пані, – сказав Скшетуський, коли ввійшли, – бачачи мене в Розлогах, а я ж слова не порушив. Оце князь мене в Чигирин, а потім і далі посилає. Він звелів у Розлогах зупинитися, про здоров’я ваше запитати.

– Дякую його княжій ясновельможності, милостивому володарю й благодійнику нашому. Чи скоро він задумав нас із Розлогів проганяти?

– Князь узагалі про це не помишляє, не знаючи, що прогнати б вас не завадило; а я що сказав, тому й бути. Залишитеся ви в Розлогах, у мене свого добра доволі.

• Предыдущая
• 28/202
• Следующая