Маріупольський процес - Вдовиченко Галина - Страница 3

• Предыдущая
• 3/50
• Следующая

Голос збоку зірвався на лайку – усі озирнулися. Якийсь чолов’яга, Ольга не знала його (чимало незнайомців було тепер у селі), заходився люто копати ногами полоненого із закривавленим бинтом на голові; той повалився на землю й протягло кректав, приймаючи удар за ударом. Буча від того видовища наче підзарядився.

– Що-що? – з удаваною увагою нахилився він над своїм однооким – той намагався щось сказати.

– Ми… не стріляли… – рухнув розбитими губами.

– Папі римському про це розкажи! – знову зайшовся криком Буча. – А хто стріляв?! Хто?

– Ми… не стріляли.

– Ти мені тут дурочку не включай! – Буча загатив бранцю черевиком у стегно. Циклоп смикнувся, підтягнув ноги до живота. – Сидів би у своєму Бандерштаті! Чого ти тут забув, га? Чого тобі тут треба? – й добірна лайка посипалася, мов з мішка.

Погляд одноокого поплив. Буча махнув рукою, перевів подих:

– У підвал обох!.. А завтра – окопи рити.

Але вистава на цьому не закінчилася.

– Хлопчики, хлопчики! – скреготливий піднесений голос почувся від воріт.

Розмахуючи руками – в одній палиця, в іншій пакет із хлібом – рвучко, накульгуючи, наближався до них дядя Вася. Гнав подвір’ям попри іржаві бокси, бо ж зазирнув через паркан – а тут таке робиться! Жінка попередила його, відпускаючи з хати: у магазин – і назад. Але ж як тут пройти і не взяти участі у такій події?

– А-а-а, – вищанув дядя Вася, заносячи палицю над головою, – падла!!!

Заледве пригальмував біля автопокришки, дивом не наскочивши на лежачого, тицьнув йому під ребро щосили. Той смикнувся, затулився рукою, захищаючись.

– Каменюками падлюку! Забити каменюками! – розходився дядя Вася, не забуваючи позирати на своїх. Слина летіла навсібіч. – По мирному населенню стріляти, га? Фашист клятий! Н-на! Н-нна, с-суко! – Колір обличчя красномовно сигналізував про те, що інсульт на дядю Васю чекає не за горами.

– Спокійно, батю! – Буча гидливо обтер щоку від дідової слини, зупинив нападника жестом. Він вже відсапався, міг говорити розважливо. – Цей красава за все відповість. Спокійно, – повторив, обтираючи руку до штанів.

Але й це ще була не крапка.

– Так ось ти де!

Дід здригнувся, утягнув голову у плечі. Зайвим було обертатися, й без того знав – його баба за ним прийшла. Принишк, прив’янув, наче випустили повітря з кульки. А баба Галя вже сунула танком, без жодного страху перед озброєними людьми. Так і знала, що цей кудись заверне! Грім-баба, вона тримала свого діда під жорстким невсипущим контролем. Дядя Вася зробився нижче зростом, однак ще двічі поцілив палицею по ногах полоненого. Плазом, з відтяжкою. Розвернувшись, поспішив назустріч жінці: «Гала! Гала!» Перехопив її, не дав як слід роздивитися, що тут робиться. Попід руку – і гайда додому, обід вистигає.

Ольга не мала жодного наміру бодай щось говорити. Але здивовано почула свій голос:

– Краще мені його віддайте.

Наче хтось легенько торкнувся її правого плеча, і вона, немов з чужого голосу, повторила:

– Мені віддайте отого циклопа. Окопи та й окопи! Обіцяли допомогти з грибом – і ніхто ніде нічого! Чужа біда нікого не гребе… Дайте хоч цього у помічники!

Бучу несподівано розвеселила ця пропозиція.

– Та він же негожий! Он як мордяку рознесло!

За Бучею й решта реготнули: знайшла собі кандидата у помічники…

– Мені з ним не милуватися, – Ольга трималася свого. Знала: головне – впевненість, говори, що хочеш, аби твердо. – День-два відлежиться – і за роботу. Усе одно від вас допомоги не дочекатися.

– А підлогу хто зірвав? – обурено скинув брови Сашко.

Воно й справді, підлогу вони розібрали разом, її брат Вітьок та однокласник Сашко, замучилися, здираючи пошкоджені руйнівним грибом дошки. Винесли їх із хати, закинули в бур’яни – і забули.

«Ламати – не будувати!» – буркотіла Ольга маминими інтонаціями щоразу, як чула, що хлопцям зараз не до того, що у них є справи важливіші. Двері до розореної кімнати вона зачинила, аби тужлива картина очі не муляла. Відсутність підлоги у порожніх стінах робила кімнату геть занедбаною.

– Тю!

Ще трошки – і вона їх дотисне, варто підпустити самовпевнених ноток у свою коротку промову. Вона добре знала: аби досягти бажаного, із чоловіками варто розмовляти іронічно-зухвало, без перебору, звісно. Особливо якщо чогось просиш.

– Підлогу вони зірвали! Зірвали та й кинули. І готуй вам, і воду тягай – до речі, що там з пошкодженим водогоном?… Теж не до того?… А від вас – нуль по фазі, йди, дівчинко, не заважай… Замахалася!

Обурений монолог на одному подиху видала – й замовкла. У думках ворухнувся сумнів: що це з нею? Для чого їй цей доходяга? Що вона з ним робитиме, з контуженим?

– А бери! – несподівано погодився Буча. – Бери! Тільки припнути його треба, як собаку, аби не втік… – і додав, за звичкою, кілька міцних слівець.

Хлопці зареготали, Буча знайшов очима Сашка:

– Куля, – кивнув йому, – займися…

Із туману проступив контур фігури, жіночої, нетутешньої, а тоді мерехтливий німб над головою. Діва Марія…

Обриси стали чіткішими, сукня – прозорішою, і Роман побачив позаду жінки червоний диск сонця, воно стояло над далеким пагорбом, утворюючи мідне сяйво навколо жіночого волосся, уздовж її рук та ніг.

Хтось застогнав – протягло рикнув звіром. «Це я», – випливла ще одна думка з внутрішнього туману, неповоротка, як глибинна риба. Така сама відсторонена, як думка про Діву Марію. «Я» у звиклому розумінні не існувало. Навколо когось іншого миготів нечіткий перехняблений світ, але поступово розвиднювалося в очах саме Романові. Треба було зібрати докупи ці два «я».

Жінка зникла. Щось вологе коротко тицьнулося Романові у шию, дихнуло теплом у те вухо, яким він нічого не чув, навіть власного стогону. Увесь світ тепер з’їхав набік, Роман намагався його роздивитися й почути, але чогось лише одним оком, одним вухом.

Коли він знову побачив пагорб, сонце вже майже сховалося, легкі сутінки м’яко тремтіли над низькою травою, над плямою голої землі під розлогою черешнею, огортали білу хатинку з маленькими вікнами, помальованими синьою фарбою, торкалися порогу синіх дверей і синього одвірка літньої кухні. Роман із зусиллям спробував повернути голову: від вулиці подвір’я затуляв високий паркан з гофрованого металу, над ним від дороги нависали гілки дерев – у їхніх кронах проглядалися дрібні незрілі плоди. Романові залежало на тому, аби їх роздивитися як слід. Що там зріє, за парканом: сливи?… алича?… У кількох кроках від нього черешня – одразу видно, що черешня, тут навіть сумнівів немає. Темні стиглі ягоди пучечками стримлять вздовж кожної гілки, і листя з жодним іншим не сплутаєш – темне, видовжене.

Ворухнувся – не відчув ноги. Гаряча хвиля вдарила від голови до п’ят. Глянув. Ні, на місці. Жива й неушкоджена – при ньому, але ватяна, нечутлива, припнута до труби ланцюгом на металевому браслеті. Він здивовано роззирається на те, як один кінець – наручника? якогось схожого на нього знаряддя упокорення? – стискає щиколотку, інший кінець лежить у траві, тримаючись на стовпчику сітчастої огорожі, зацементованому у землю. Нога затерпла. Ударив її ребром долоні, ущипнув, ворухнув стопою із зусиллям, ще, ще раз. Побігли гарячі мурашки – стало боляче, нога ожила.

Чого він тут? Голова гуде, біль у грудях, усе тіло ниє. Закашлявся. Суха кров на обличчі. Що сталося?

Мугикання у літній кухні замовкло, з одвірка визирнула дівчина. Тепер він міг на неї роздивитися, хоча й одним оком. Та сама, у тій самій легкій сукні. Років двадцяти. Волосся не мідне, не руде, як йому спочатку видалося, а русяве, пшеничне. Ластовиння на носі й щоках.

Вона мовчки дивилася на Романа. Він кліпнув.

– Живий, – констатувала дівчина не досить впевнено. – Живий, ні? Скажи щось.

Роман відітхнув. Що сказати?

– Які… це… дерева?… – не своїм голосом.

– Де?

Він показав рукою за паркан.

– Жерде-елі, – тягуче мовила вона.

• Предыдущая
• 3/50
• Следующая