Покров - Дашвар Люко - Страница 51

• Предыдущая
• 51/89
• Следующая

з-під сорочки. — А ви з себе! — вказав на Славків подарунок.

— Домовилися! — Аїда зняла з шиї кольє. Антиквар поклав

на її долоню сердечко.

Затисла в руці. Завмерла і раптом розридалася по-дитячому

бурхливо і беззастережно. І все життя перед очима: барак на

київській околиці, фото красивої, як артистка, мами Нати, яка

добуває на півночі нафту для Батьківщини, суконьки від баби

Тасі, карамельки на свята — за щастя, задьористі хлопчаки

смикають Аду за коси: «Адка — байстрючка!», а Ада їм —

у ніс!; Шуляк відкорковує зубом пиво, інститут, власна квар-

тира, як манна небесна, безкінечні комсомольські збори, ка-

талог «QUELLE» з недосяжними розкошами іншого життя,

щирий Валя будує плани, цитує схвильовано Іздрика:

…Ягоди наші ростуть у гіпофізі

пагода наша — зліва де серце

з моря погода нам зрештою пофігу

ми самостійно виношуєм сенси

і самостійні у нас психоделіки

215

і саморобні наші нірвани

ми ще збудуємо дві-три америки

і атлантиду під океаном…

— Будівельник… — усміхнулася гірко.

Покинула антикварний салон поспіхом, наче боялась: хазя-

їн передумає, забере пузате сердечко, а в голові все вірші, які

Валя їй дарував… Усілася в «тойоту», дістала мобільний, дов-

го мусолила в руках, дивилася на фото чоловіка в телефоні, усе

мордувалася: зателефонувати? Спитати: ти як? Живий? Так

Валя ж дорікатиме: «Все через тебе, повернися, рідна моя, дай

сил жити!»

— Ні! — так і не наважилася.

До нової хати повернулася задовго до приїзду Шуляка. Не

взялася вкотре переставляти меблі та перестилати скатертини

собі на догоду. Всілася біля вікна, тримала в руці пузате золо-

те сердечко.

— Моє… — шепотіла. — Тільки моє… Матері не віддам.

І Мар’яна обійдеться. То… про бабу Тасю згадка.

Кортіло одразу ж надіти ланцюжок із сердечком на шию, та

передумала: не хотілося, щоби Шуляк його бачив. Наче тільки

Аїдине! І дивитися на нього іншим — зась! Поклала в скриньку.

Шуляк приїхав під вечір, веселий, збуджений, наказав Аїді

вдягатися швидко в найкраще і не забути кольє з білого золо-

та на груди почепити.

— У лазню їдемо, — повідомив. — У мене там теє… ділове

спілкування в неформальній обстановці. А потім спеку влаш-

туємо, відірвемося.

— Кольє в лазню! Може, ще шубу прихопити?!

— І шуба згодиться! Ти, Адко, такі лазні тільки у фільмах

про мільйонерів бачила. Лазня в заміському маєтку мого парт-

нера. Маєток посеред лісу. Ліс за Києвом. Зрозуміло?

— Кольє не вдягатиму, — затялася царівна. — Ще загуб-

лю чи поцупить хтось. Ми в лазню, а служниці по кишенях!

Знаю я… ці заміські маєтки.

216

— Звідки?! — розреготався Славко.

Царівна розгнівалася, дістала зі скриньки пузате золоте

сердечко.

— Купила сьогодні… — навісила на шию, роздивлялася

схвильовано.

Шуляк сердечко помацав, глянув на коханку з прикрістю:

«Нащо тобі така дешевка, Адко?»

— А мені подобається!

Скільки їхали до маєтку в лісі, стільки Аїда голову сушила:

може, признатися Шулякові, що поміняла його коштовний

подарунок на дешеве з комерційної точки зору пузате золоте

сердечко. «Хай не знає! — вирішила. — Час мине, скажу, що

загубила… Чи… Мар’яні подарувала! А що? Це ж нормально?»

Мар’яна не дочекалася ранку, хоч і намагалася втримати не-

терплячку. Аби відволіктися і не бігти поночі до Ярка на Ри-

бальський, перевірила вхідні дзвінки на мобільному: хоч хтось

за увесь січень згадав про неї?

— Жодного вхідного? — не повірила. Заходилася знову

перевіряти. «Наркомани телефон попсували», — вирішила.

Миттю зателефонувала Полі, попросила передзвонити.

— Що сталося? — Поля передзвонила за мить.

— Нічого… Тобто… Тобі чогось із дому треба? Я на Воскре-

сенці зараз, можу принести.

— Мусь, принеси книжок, якщо дядь Валя дозволить. У ньо-

го така бібліотека класна.

— Чого хочеш? Детективи, пригоди? — зажурено запита-

ла Мар’яна: мобільний працював, отже, їй ніхто не дзвонив.

Ні Хотинський, ні Ярко…

— Пригоди, поезію, класиків…

— Поль, у мене тільки дві руки й одна спина, — Мар’яна

відрубала зв’язок, закинула до рюкзака книжок наосліп, гля-

нула на годинник — четверта ранку, а надворі темно, хоч око

виколи, зачинила спорожнілу хрущовку, заспішила на Ри-

бальський.

217

Ніч, зла сусідка, не помагала, насміхалася: лякала чорними

тінями, нахабно лізла під одяг морозом. І не сховатися від тої

ночі — грошей катма, чимчикуй, Мар’яно, пішки. Отак до

ранку і дійдеш… «І хай! — ярилася. — До тата не піду сього дні!

Однаково знаю: операція за тиждень, ліки куплені, а знову

спостерігати, як він говорить зі мною, наче примушує себе, від

допомоги відмовляється — не хочу! Набридло! Отак не піду

день-другий, може, по-інакшому заговорить… Не хочу його

бачити!»

Усе далі, далі від Воскресенки.

— Та й бабця, мабуть, навідається до нього… — пробур-

мотіла.

«Бабцю теж не хочу бачити! — гнів не відпускав. — Лука-

ва така… Точно ж мобільний у наркоманів поцупила. І гроші

для тата щодня приносить. А звідки? Були би в неї гроші вдо-

ма — один би раз принесла, а вона — ні! Щодня звідкись

тягне… Або краде, або жебракує! Ганьба, їй-богу! А ще по-

вчає… Хай он доню свою…»

Згадала про матір, ще більше роздратувалася.

— Ця ще!..

«А мама… мене бачити не хоче! Здиміла — хоч би раз за-

йшла, спитала: ви тут як? А пофіг! То і мені пофіг! І я її знати

не бажаю! Тільки хіба що глянути одним оком, на кого вона

нас проміняла!»

До Московського мосту дісталася за годину. Тьмяний зимо-

вий світанок зустріла біля старого пішохідного мосту, що вів

на Рибальський. Ноги набила, втомилася, та зупинилася не від

того — серце завмерло: от і все? Ще хвилин п’ятнадцять,

щоби дістатися Яркової барлоги… Він же зрадіє? Прийме?

— …На іконі присягався! — нагадала собі, зрушила.

Скільки йшла Рибальським до п’ятиповерхівки, стільки під-

тримувала себе мріями. Гроші є! Будуть! Не міг Хотинський

так настирливо вимагати від Мар’яни родоводу Дорошів, аби

за цим не стояли реальні гроші. Не міг сам так наполегливо

і фанатично, як Мар’яна, увесь час віддавати пошукам, тому…

218

— Тому я перша докопалася! А Хотинський… навіть якщо

шукає, то зараз ще далеко від мети!

«Це тобі за приниження! За те, що використовував мене! —

плювала подумки в очі колишнього коханця. — Уявляю твою

пику, коли ти дізнаєшся, що я не тільки сьомого останнього

Дороша знайшла, але й… заміж за нього вийшла і ми вдвох

дременули в Прованс, про який ти так мріяв! Чи в Італію, по-

далі від усіх цих проблем і негараздів. А ти, альфонсе, кусай

лікті! Тобі жінки платять? Тільки не я! Але ти знай — я би

могла, я тепер багата! У мене тепер не тільки відсотки за по-

шуки. У мене Ярко зі спадком! Так що, прощавай, нікчемо!

Що? І гадки не мав, що так усе обернеться?!»

Побачила здалеку Ярків дім, зупинилася, думки обірвалися.

— А прапор де? — прошепотіла розгублено, як мала дити-

на, що холодильник розчахнула, бо там морозиво холоне, а мо-

розива нема.

Підійшла ближче, вдивилася у вікно Яркової кімнати. Нічо-

го ззовні, ані клаптика…

— Мамо рідна! — душа в п’яти, ноги не несуть. Перед

очі — Майдан.

— Господи, до біса гроші… Хай він буде живий, — усе пов-

торювала. З тими словами піднімалася сходами, дійшла до

знайомих дверей. — Нащо я його покинула?! Нащо?! Хай він

буде живий…

У голові гуло. Завмерла, натиснула кнопку дзвінка.

Незважаючи на ранній час, двері розчахнулися миттєво. До

• Предыдущая
• 51/89
• Следующая