Покров - Дашвар Люко - Страница 65

• Предыдущая
• 65/89
• Следующая

подобається Хотинський? А він настирливий! Телефонує щодня,

закидає sms-ками. «Мене оббрехали! Нам треба поговорити!

Відгукнися!» — пише і пише. Не хочеш Хотинського, до Пітера

придивися. Здається, він щирий, закоханий і трохи розгублений.

Розпитаєш, яким боком Хотинський планував через тебе спадок

Дорошів заграбастати. Бо той скарб — тільки Ярків по праву.

Ти ж це точно знаєш — не один день в архівах промордувалася.

І не вір уже казкам! Придумала собі ілюзію: отут родове гніздо

Яркових предків, він сюди по мене приїде. Сама віриш?

279

— Ні… — признавалася. Намагалася уявити Яркове лице,

та бачила тільки його бліду тінь, без свідомості, на матраці

в підвалі. Дивувалася: як же так? Уже і лиця його не пам’ятаю?

Проте і сама зимова зустріч із Ярком тепер, у весняному теплі, все більше здавалася Мар’яні схожою на казку.

— І нащо повертатися? Щоби зустріти когось… справжньо-

го. Покохати… І сказати йому: у нас ніколи не буде дітей?.. —

видушувала з себе останню причину, яка міцно прив’язала до

Дорошівки. — Краще вже біля своїх… грітися.

Та розмова Пітера і Хотинського не давала вже так зігріти-

ся, щоби заснути. Питання не відступали: чому від неї, Мар’я-

ни Озерової, залежить, чи отримають Хотинський і Пітер гро-

ші?.. Може, вона, сама не знаючи того, відшукала в архівах

щось надзвичайне і важливе? Свідчення очевидців, яких не

вистачає тим двом, виписку зі старої реєстрової книги чи спо-

гади когось із родичів Дорошів? А може, Хотинський збрехав,

що Ярко, як нащадок Самійла Дороша, не має права на спадок

Яреми? Може, Ярко розповів йому, що кохає Мар’яну, і Хо-

тинський вирішив його вбити? Чому? Навпаки! Мав би підго-

ворити Мар’яну витягти з Ярка все до копійки. Ні, тут щось

інше. Що? Продивитися би знову все, що в архівах нарила.

Усі матеріали, пов’язані з Мар’яниними генеалогічними роз-

відками, лишилися в хрущовці на Воскресенці, і то стало пер-

шою причиною, щоби повернутися до столиці.

«Мемуари лікаря Вернера продивилася лиш одним оком,

спогади служниці Дарки, яка Перпетуї прислужувала, взагалі

не читала, — згадувала прогалини, зупиняла себе. — Ні, зай-

ве знову в тих папірцях копирсатися! Якби все то мало вагу,

Хотинський би не відстав. Знову би навідався в Дорошівку, —

супила лоба, думала, у голові виникали кримінальні версії. —

Може, Хотинський знає, що всі мої матеріали в Києві? У по-

рожній хрущовці? А як він уже поцупив їх? Перевірити би…»

Другою причиною стали нирки: нагадували про себе ледь

не щодня.

280

— Щось ти надто бліда, квітко моя, — бабця Ната першою

запідозрила неладне.

— Утомилася, — відмахувалася Мар’яна. Нащо рідних сво-

їми болячками турбувати, коли у всіх одні молитви: хоч би

тато піднявся. Та бабця мала гостре око.

— Сходи до Кривошиїхи, хай полікує тебе, — все наполягала.

— Не піду я до неї, не вірю їй!

— Тоді в місто їдь, до справжніх лікарів! — не відставала

бабця.

Добилася би свого, та в останній день весни, коли квітучі

сади перетворили Дорошівку на духмяну білу хмару, що опус-

тилася на землю, біля будинку Озерових зупинилася автівка.

Мар’яна перелякалася — Хотинський?

З автівки вийшли двоє ділового вигляду чоловіків у костю-

мах і краватках. Один — рухливий, ніби енергетиків перепив,

другий — більш спокійний, тримав у руках діловий портфель.

— Мар’яна Валентинівна Озерова? — чемно спитав.

— А ви?

— Ми з Української ін’юрколегії, — чоловік показав Мар’я-

ні посвідчення.

— Не чула про таку організацію.

— Ми представляємо інтереси українських громадян, які

мають право на отримання спадку за кордоном.

— І до чого тут я?

Спокійний усміхнувся ввічливо.

— Знаю, ви шукали нащадків Яреми Дороша.

— То протиправно?

— Люди мають право в приватному порядку шукати хоч ро-

дичів, хоч чужих предків, але то не матиме ніякої юридичної

сили в тому випадку, якщо вони хочуть отримати реальний спадок.

Для цього існує наша організація, — чемно пояснив спокійний.

— Але ми в іншій справі, — швидко додав рухливий, кивнув

у бік автівки. — Пропонуємо з нами повернутися до Києва, де

маємо ознайомити вас із деякими офіційними документами.

— Щодо спадку Яреми?

281

— Знаєте про спадок? — здивовано усміхнувся рухливий.

Чоловіки перезирнулися.

— Невже в Яреми є нащадок? Він живий? Ви його знай-

шли? Бо я намагалася… І марно! — Мар’яна загорілася.

— Ви зможете отримати відповіді на всі ваші запитання,

але для того спершу в Києві маємо перевірити вашу особу:

паспорт, персональні дані…

— Відбитки зубів?! — розсміялася Мар’яна.

— То їдете?

Нирки: коль!

— Зараз зберуся, — відповіла.

Поля все не йшла з Майдану, тож Мар’яна вдалася до хитро-

щів. Зателефонувала подрузі з батьківської хрущовки.

— Приїдь… Я не можу. Зле…

Поля примчала — схудла ще більше, волосся не прибране,

та не те головне: очі тьмяні, з рота перегар.

— Поминали…

— Може, досить? — Мар’яна обмотала спину светром, бо

нирки й справді розходилися.

Поля глянула на Мар’яну як на зрадницю.

— А що — війна скінчилася?! Наші хлопці щодня на Дон-

басі гинуть!

— Раніше… ти перев’язувала їм рани, а не бухала!

— Ти теж перев’язувала! А потім втекла! Що, пограла в па-

тріотизм і досить?!

— Полько, що з тобою? — Мар’яна спробувала обійняти

подругу, та Поля відштовхнула її, вирячилася.

— З тобою — що?! З вами усіма?! Майдан — не шоу ви-

хідного дня, яке триває з восьмої до двадцятої! Майдан не має

скінчитися, поки всі ці виродки…

— Які виродки?

— І зрадники! І корупціонери! І росіяни — твої братики-

сес трички! Поки вони всі до одного не поляжуть тут! За те, що

наші хлопці…

282

— І я? — Мар’яну теліпало. — У мене тато росіянин, отже,

я теж… І я маю полягти?!

— А зараз перевіримо! — Поля всілася за стіл на кухні,

дістала з рюкзака молоток, поклала поряд на стільницю.

— Нащо тобі молоток?

— Звикла… З Майдану зі мною, — услід за молотком Поля

дістає з рюкзака пляшку горілки. — Будеш наших хлопців

поминати? Горілка ниркам не зашкодить. Я знаю…

— Не хочу пити.

— Ну, от і відповідь! — Поля взялася відкорковувати пляшку.

Мар’яна відібрала пляшку, присіла поряд, силоміць обійня-

ла подругу, притисла до себе.

— Полько… Я тебе заберу звідси. До нас у Дорошівку. Тобі

потрібне чисте повітря, тиша… Усе буде добре, я лише на кіль-

ка днів до Києва, а потім ми з тобою поїдемо в село, і я буду

увесь час поряд із тобою. І все мине… Все!

Мар’янина сім’я автоматично ставала більшою. «Як же

я Полю тут саму покину?!»

— Не мине! — Поля заплакала гірко, притулилася до

Мар’яни. — Я не сплю… Взагалі. Не можу спати. Тільки як

трохи вип’ю.

— Полько, ти стала схожою на безхатька. Чесно… Давай

до ванни. Приведи себе в порядок і поведеш мене до лікаря.

— Зле?

— Не так зле, як хочу з’ясувати найголовніше: чи будуть

у мене діти.

— З хворими нирками важко народжувати чи неможливо.

Залежно від діагнозу, — Поля ще пам’ятала, що медсестра.

— Хочу знати діагноз, — прошепотіла Мар’яна.

Поважний нефролог приватної клініки, куди Мар’яна по-

тягла за собою Полю, тільки би та знову не посунула на Май-

дан, оглянув Мар’яну, призначив купу обстежень, УЗД.

— У будь-якому випадку не впадайте у відчай, — пора-

див. — Нині всі народжують, навіть давно клімактеричні… Ка-

жуть, встигли яйцеклітини заморозити. Ви бачили такі холо-

283

дильники? Я — ні. А от репродуктивна медицина — реальний

• Предыдущая
• 65/89
• Следующая