Покров - Дашвар Люко - Страница 83

• Предыдущая
• 83/89
• Следующая

— Не розумію цієї баби, — роздратувалася. — Чому лю-

дям помагає… через дупу, і тільки так, як сама вважає за по-

трібне?! У Бога не вірить? Десь же у святих письменах є: не

можна людині в помочі відмовити, якщо вона просить. А ця

стара потвора… І мені наговорила казна-що.

355

Глянула в дірку, де колись стояло вікно: сад густий. За садом

при лісі хатинка Кривошиїхи. Кажуть, марно стукати — не

відчинить, а як і відчинить — то прожене.

— Бабо Кривошиїхо! — дісталася обійстя. Тупцювала біля

збитої з дощок хвіртки, зайти не наважувалася. — Ви вдома?

Замість відповіді коти з подвір’я косували на Мар’яну, ви-

гинали спини.

— Та дідько… — психонула, пішла до хатинки. На котів —

брись!

Двері розчахнулися, коли Мар’яна дійшла до ґанку, зупини-

лася, щоби ще раз гукнути хазяйку. Стара темна баба стала на

порозі. Глянула на Мар’яну суворо. Вказала сухим пальцем

у темні нутрощі хатинки.

— Ходи…

Мар’яна увійшла до барлоги Кривошиїхи, роззирнулася —

бабі-язі би тут жити. Не вистачає тільки лопати дерев’яної,

щоби на ній маленьких Івасиків у піч закладати.

— Змирилася? — почула бабин голос.

Глянула приголомшено.

— Ви… знали? Що я з роду Дорошів, що рід проклятий…

У мене ж дітей через це не буде?! Остання… І Ярко остан-

ній… Так?

Кривошиїха кивнула. Мар’яну залило червоним.

— І от хіба то по-людськи? Хіба по-божому? Чому ж ви

мені про те не розповіли?!

— По-божому, коли людина сама своїх предків знає! Тому

і поміч не потрібна, бо рідна кров — покров, захист. А хто кров

свою не шанує, тому помагати гріх! Кожен свої шляхи сам

здолати має.

— Знаю тепер предків своїх. Половину по лінії тата —

точно знаю. І що з того? Легше мені?!

Кривошиїха головою замотала: ох, люди дурні…

— А ти за полегшенням прийшла?!

Мар’яна обм’якла, опустилася на дерев’яний тапчан біля стіни.

356

— Невже звичайна людина може цілий рід зурочити? Я ду-

мала, тим грішать ворожки, відьми, чорні маги. А наш рід дру-

жина Яреми прокляла. І, якщо вдуматися, за діло…

— Благі наміри в пекло шлях стелять, а слова — чарівні.

Усі… Завжди.

— Як страшно. Мовчати би…

— І мовчи.

— Так зрозуміти хочу: невже мій предок далекий такий

паскудник, що через нього ми тепер мордуємося?

— Не грішать тільки дітки і блаженні, а пан Ярема, хоч

і грішник, шляхетною людиною був.

— А ви звідки знаєте? Теж привиділося?

— Прабабця моєї прабабці Яремі очі закрила. Поряд із ним

була, коли конав у курильні… — Кривошиїха кивнула в бік До-

рошевого маєтку. — І досі курильня стоїть. А я і досі прабабчи-

ні оповідки пам’ятаю. Як просив Дорош зняти прокляття, як

з останніх сил сам намагався його здолати, та не встиг… Помер.

— Хіба є спосіб побороти прокляття? — Мар’яна стулила

долоні, дивилася на Кривошиїху з надією.

— Не знаю. Та прабабці її прабабця, а тій ще її прабабця

казали, що два варіанти є. Або має статися щось неможливе…

— Що ж це?

— Сама не розумію.

— А друге?

— Або повинна людина вклонитися предкам своїм до сьомо-

го коліна. Звернутися до кожного на ім’я, яке тому при хрещен-

ні дали. Попросити сили й захисту. Якщо гідних більше серед

предків, подолають прокляття, а як ні — вже ніщо не допоможе.

— У мене в роду всі славні! Я зможу… — загорілася Мар’яна.

— То починай кланятися! — уїдливо усміхнулася Криво-

шиїха. — Усіх пам’ятаєш?..

Мар’яна повернулася до Києва легкою, як птаха, веселою

і збудженою, ніби тільки-но випірнула з прохолодної ріки в спе-

котний день.

357

— Ми обвінчаємося! — торохтіла Пітеру. — І я не збрешу,

коли скажу, що хочу прожити з тобою до кінця своїх днів, ви-

ростити наших дітей, побачити онуків! Бо все змінилося, все

тепер інакше і я бачу вихід, мені лише треба трохи часу!

Пітер губився, Пітер не розумів, якого біса Мар’яні знадо-

билося бігти в центральний історичний архів.

— Маю знайти своїх предків до сьомого коліна по маминій

лінії, — пояснювала.

— Нащо?

— Щоби прокляття зняти, Пітере! Можеш не вірити, мо-

жеш насміхатися, але то єдиний вихід — для мене, для Ярка.

Його ж теж шкода. Чому має бути останнім? То несправед-

ливо. Хіба ми не маємо права жити, як нормальні люди? Мати

сім’ї, дітей…

— …Отримати спадок.

— І спадок! Відбудую маєток Дорошів у Дорошівці, поселю

там тата з мамою і бабцею, — Мар’яна зникала на цілий день,

поверталася до хрущовки на Воскресенці увечері, щоби на

ранок знову мчати в архів.

— А Поля? — нагадував Пітер. — Поки не вдається навіть

наблизитися до розв’язання питання про заставу, хоч адвока-

ти зі шкіри лізуть. Надто багато справ, у тому числі й майданів-

ських, вони в пріоритеті, тому Полину розслідують надто ліниво.

— І заради Полі поспішаю! — нервувала. — Гроші потріб-

ні, Пітере! Тоді й слідчих можна підмазати, і про заставу мож-

на говорити.

— Підмазати? — дивувався Пітер.

— Забудь, просто не заважай! — просила.

— Якщо наше вінчання в прямій залежності від твоїх по-

шуків, то хоч просвіти, як вони просуваються? — попросив

у серпні, після двох місяців очікування результатів.

Мар’яна розцвіла. Вивалила на стіл купу паперів. І сама не

розуміє, чому все так просто. Вона страшилася, що вреш-

ті-решт пошуки доведеться призупинити, вінчатися, а вже по-

тім без поспіху…

358

— Бо Дороші з багатого роду, про них відомості так чи

інакше збереглися, а по маминій лінії я з простих селян. А хто

в старі часи про них особливо згадував, — пояснювала Пітеру.

Але їй помагає доля. І предки по лінії Дорошів, бо ж і їм на

небесах прикро, що рід обірветься. За два місяці майже всіх

відшукала. На одному коліні загальмувала… Віднайшла потріб-

ні папери, показувала Пітеру.

— Дивись! Ось тут моя прапрабабця Олександра. У неї

були батьки — Домна і Григорій Сологуби. Жили в селі Цвіт-

на, що нині на території Кіровоградщини. Цей Григорій на

Першій світовій загинув. Батьків його дружини Домни я досить

швидко знайшла, а батьків Григорія — хоч ти трісни. Я вже

залізла в такі хащі — думала мізки попливуть, аж раптом зна-

йшла в метричній книзі церковки на Сумщині відомості про

хрещення чотирнадцятирічної циганки Папуші, яка втекла

з табору заради хлопця на ім’я Степан Сологуб. Ти розумієш?

Як же Папуша кохала, якщо покинула своє плем’я, змінила

віру, щоби бути разом із коханим?.. Їх обвінчали. Після того

як Папуша охрестилася, вона стала Павлиною. І в них наро-

дився Григорій…

Пітер зазирнув Мар’яні в очі:

— Теж втечеш?..

— Якщо ти збираєшся й далі дорікати мені чоловіками, які

були в моєму житті, давай краще зупинимося зараз, — аж

надто серйозно відповіла Мар’яна. Згадала теревені бабці

Нати: «Жінки з нашого роду тільки від коханих народжують…»

«Так он звідки пішло, — подумала, заспокоїла себе. — А я Пі-

тера вже люблю… І поважаю».

Пітер знітився.

— Вибач. Мене не полишає відчуття, що я учасник сюру.

— Давай спробуємо перекреслити то нашим реальним

життям.

Пітер обійняв Мар’яну, притулив до себе.

— Уже кінець пошукам?

359

— Так… Лиш одне було питання. Мені бабця Ната роз-

повідала сімейну легенду про свою бабцю Олександру. От

вона якраз і народилася в Григорія і Домни Сологубів у се-

лі Цвітна.

— Що за легенда?

— Що насправді Олександра народила доньку Анастасію

не від законного чоловіка Анатолія, а від якогось німця на

прізвище фон Лютцофф.

— Перевірила?

— Так, знайшла спогади про загибель сімейства фон Лют-

• Предыдущая
• 83/89
• Следующая