Паруси над степом - Близнець Віктор - Страница 34

• Предыдущая
• 34/41
• Следующая

…Володьку непокоїли оті блукаючі вогники.

— Грицьку, скільки ти налічив?

— По-моєму, три. Це тільки перед школою…

Якщо почують фашисти підозрілу метушню біля «в’язниці» — відкриють вогонь. Отже, треба зробити все так блискавично й тихо, щоб поліцаї й не писнули.

За горіхом хтось ледве чутно кахикнув. Причаїлися хлопці. Як не продирав Шумило очі — тільки густа, як сажа, чорнота і більше нічого. Він подався на звук. Чиясь міцна рука схопила його за плече.

— Це ти, сину?

— Це ти, батьку?

Дзвоном закалатали їхні серця. Оце так неждана зустріч! А втім, чого неждана? Хіба не помічав батько, що син з перших днів окупації займається своїм потаємним ділом? Хіба не радів, не тривожився, не благословляв його? Та й для сина не було секретом, що за батьком ведуться «грішки». Частенько старий одлучався в Краснопілки… Може, зустрічався з Тарасом Івановичем? Мабуть, і саморобні детонатори придумали вдвох, коваль і вчитель фізики… Батько й син ішли поруч, так би мовити, паралельним курсом, і ось їхні путі перетнулися.

— Ти чого тут, невірний сину?

— А ти чого?

— Цить! Доповідай старшому!

— Старший тут — командир…

— А я хто? Як командир питаю.

— Ти? Командир?! Оце здорово, батьку! — Володька потряс важку батькову руку. — Доповідаю: трійка табунчанських комсомольців прибула у ваше розпорядження. Хмельовий, Зінько і я.

— Добре. Завтра відшмагаю за суперечку. А тепер — марш на місце!.. Та дивіться ж мені!

Все відбулось так, як було задумано. Володька, Грицько й Михайло підкралися до комори з берега. Гуп-гуп, гуп-гуп, — почулося під стіною. Поліцай! Стрибок — і дебелий мужик, мов кабан, заборсався на землі. Кляп, кляп йому в зуби! Ух, хвицьнув під груди. Скрутить його!.. Хтось із краснопільських притяг ще одного поліцая.

Зацокала по каменю дерев’яшка: то покульгав Карпо Іванович. Заклав у двері лом — і замок глухо бренькнув.

— Виходьте, товариші! — тихо, але як незвично пролунало оте — «товариші»! — Лідо, проведи їх до містка. Там Тарас Іванович з кіньми.

І Ліда, і чайка тут?!

Щось м’якіше пушинки торкнулось Грицькової щоки. «Ассоль, це ти?» — «Я, капітане!» — «Які в тебе ніжні пальці»… — «Потім, потім, Гришо!» — «Допоможи, Лідусю. Бач, як побили Семена. Отак, на плечі мені». — «У тебе ж рана, Грицю. Не спіши, я підсоблятиму».

Вони дісталися греблі, коли враз тріснула пітьма, сліпуча квітка повисла в небі. Мов на екрані, замерехтіло перед очима Грицька: місток, плетиво дерев’яних опор, конячі вуха над кущем, згорблений Володька, ще чиїсь застиглі постаті, і Лідині очі — сині-сині, з блискітками…

Розсипались іскри — все зникло.

— Коней сюди, швидше! — коваль зашелестів між кущами. — Гарбу й братів — обережно. Не згубіть поліцаїв!

— А де Криворотько? Він же заступив на варту.

— До старости пішов, за самогоном.

— Повезло катюзі!

— Нічого. Хай сам повіситься. На гойдалці, що коло управи…

Знов зашкварчало вгорі, засліпило білим неприродним світлом. Свинцеві краплі різонули по листю.

— По конях!

Зачвакало під копитами. Захльоскали по обличчях вербові гілки. Берегом шаленим алюром мчав летючий загін.

Хропіли коні, то збиваючись докупи, то розсипаючись у гущині. «Лідо! — стишував коня Грицько. — Підтягнись!»

Даленіла, заглухала лихоманкова скоромовка ворожих автоматів.

Чим ближче до жнив, тим зліший голод.

Перед хлопцями баночка з кукурудзяним зерном. Льонька з братом сидить за столом і перебирає свою здобич. Наліво — прілі й пусті зернята, направо — ціленькі.

— Льонь, скільки в тебе?

— Дев’яносто три.

— А в мене — сто двадцять.

Валько дивиться у вікно. В прищурених очах — сизий туман; і щоки сизі, чи то від худорби, чи від густого пушку. Зітхає:

— Виходить — по сімдесят зерен на кожного. Малувато.

Вони цілий день рачкували на горищі свинарника. Порпались, мов ті горобці, в попелищі, яким колись утеплювали стелю. До війни тут зберігався фураж, і тепер деінде знаходилось кукурудзяне зерно. Цілий день давитися попілякою — і от 213 зерен на три голодні душі. На три, бо мати однак відмовиться. Чим вона живе, старенька, про це ніхто не може сказати.

Ліда чистить в кутку бурякові хвостики. Гриша приніс — на узвар. У Ліди підпухли очі, руки взялись пухирями. Вона, хвороблива, слабувата, найбільше страждає, але ж дивись — усміхається до братів! Усміхається, ніби говорить: «Нічого, хлопці, витерпимо!» Яких зусиль вимагає ота усмішка!

Мати відвертається, щоб діти не бачили сліз. В її горлі застряють слова.

— Сходи, Льонько, до Хмеля. Жито в нього дозріває. Може, позичить хоч жменю.

Збігати до Хмелівки й назад раніше було хлопцю за іграшку. А зараз ледве тяг обважнілі ноги; перед очима — чорнильні кола, на спині — холодний піт.

Вкрай стомлений і розбитий, ледь піднявся на гору.

Побачив: за Хмелевою хатою сизо половіє жито. Біля собачої будки, спершись на ціпок, стоїть дід. Ніби прислухається, як шелестить колос. Ось він повів головою, чиркнув по щупленькій постаті колючим поглядом. В ту ж мить пригнувся, брязнув цепом і мерщій в сіни. Злякався хлопця, чи що?

Льонька відчинив хвіртку — чорним клубком стрибнув на нього пес, вдарив лапами в груди. Падаючи, Льонька побачив перед очима люто роззявлену пащу звірюки і закричав — страшно, несамовито.

— Кудлань, назад!.. Назад! — Хміль потяг вишкіреного пса за вухо. — Ти чого? — до хлопця. — Красти прийшов? Говори!

Говорити Льонька не міг. Кожна жилка в тілі трусилась. Хапаючи пересохлим ротом повітря, щось проклацав зубами про жито.

— Яке жито? Не бачиш — зелене! Котись, чортове сім’я! Пущу пса — розірве…

За хвилину Льонька стояв у дворі дядька Шумила. Сорочка розпанахана, руки заюшені кров’ю. Вискочив з хати Грицько. (Ох, і необережний «печерник»!).

— Льонь, де це тебе?!

Почув про старого — хитнувся, стогнучи, присів, скліщив руки на голові і закляк на місці.

— У-у-умм, батько… Скільки муки через нього?..

Він плакав. Очі були сухі — дві палаючі жарини, але судорога скривила рот, і глухий безмовний плач давив його. Піднявся старече обм'яклий, з опущеними повіками.

— В мене є трохи ячменю. Для діла беріг, — і виніс із клуні невелику торбинку. — Не гребуй, візьми… Вам потрібніше…

З ранку до вечора гули в селі німецькі машини. Розтовкли пилюку на дорозі, перетерли на дрібний порошок. За кожним грузовиком тяглися довжелезні хвости бурої куряви. Здавалось, палало степове село, чорним димом стікала земля.

Машини з ревом розвертались коло току, де пашіла в купах пшениця.

— Шнеллер, шнеллер![13] — підганяв зондеркомісар вантажниць; він почував себе Наполеоном: ноги широко розставлені, руки — за спину, а драглисті очі бігають по току.

Жінки, падаючи з ніг, кидали в кузов ящик за ящиком. Наче павуки, що напилися крові, відповзали машини, доверху навантажені зерном, і спроквола тяглись до Бобринецького шосе. За літо збудували німці під Компаніївкою велетенське зерносховище. Тут машини вивертали із своїх черев зерно і пожадливо бігли назад.

За три дні на «общинному» току стало чисто, немов хто пройшовся мітлою. Та німцям цього було мало. Вони підкочували машини до хат і, як сарана, нишпорили по дворах. Обшарювали горища, перетрушували солому, зривали дощані підлоги. Але що ти знайдеш, враже, у вдовиній оселі? Хіба що цвіль по кутках! Правда, витрусили пшеничку в Криворотька й Федоренка. Німцям плювать було на якогось поліцая чи старосту.

Кілька машин завернуло у Хмелів двір. Кудлань, зірвавшись з цепу, кинувся під ноги німцям. Гримнув постріл — і пес вистягся на стежці. Дід, розпатланий, жалюгідно улесливий, цуценям ткнувся в кітель зондеркомісара.

• Предыдущая
• 34/41
• Следующая