Выбери любимый жанр

Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайца - Йогансен Майк Гервасиевич - Страница 12


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

12

Але осли, папуги, павіяни, сороки і вонючки, складаючи більшість самої великої корпорації граматистів, написали стільки статтів та книжок і сказали стільки орацій та промов на тему про виїдене яйце, що стало зовсім ясно, що тварини мають дар слова, усного і друкованого.

Отже, й ця ріжниця межи людьми та тваринами виявилася нереальною й несущою. І насправді зовсім не було б тепер способу одрізнити тварину від людини, коли б не одна маленька обставина.

Ця обставина не дозволила докторові Леонардо закінчити в ту ніч свою подорож і полюбити прекрасну Альчесту остаточно і повно, бо Альчеста була людина.

У тварин же ця обставина, навпаки, не лише дозволяє любов, а ще й сиґналізує й стимулює епоху любови, що знає кожен, хто бачив по весні у ярах собак чи бував на злучному пункті для коней.

II

«Завтра це скінчиться, любий, — сказала вночі Альчеста, — і тоді ми будемо щасливі». І вона цілувала Леонардо ще гарячіше, ще солодше. «Я боюся тільки, що не дістану тут, у твоїй Швайцарії, кипілої води».

Леонардо мовчав. Він не був певний того, що потрібна саме кипіла вода. Адже ж доктор Леонардо знав, що, проходячи під сонцем скілька верстов, вода стерилізується, бо сама випалює в ній усі бактерії. Нарешті, колишній дроворуб, а теперішній древонасадець міг розігріти машину, знайдену в руїнах Помпеї та Геркуланума, експортовану за сивої давнини до скитських країв і називану там самограєм.

Але не це бентежило душу доктора Леонардо.

Він ремствував. Він ремствував на природу, ремствував на прокляту ріжницю між людом і тваринами. Доктор Леонардо, медик і природолюбець, ремствував на природу.

Він почував себе, як той подорожній у Слобожанській Швайцарії, що йшовлісами і йшов полями, перепливав ріки й затоки, угрузав у пісках, воював з собаками, зомлівав від сонця і тремтів під дощем тільки для того, щоб, добігши до станції і побачивши потяг, почути, що на потяг нема квитка.

Він почував себе, як той середньовічний лицар, що через усе життя своє шукав свого лютого ворога з мечем у руці і, коли знайшов того ворога, заснулого й незбройного, під деревом, у нього не піднялася рука замахнути мечем.

Він почував себе, як той Дон-Жуан, що безліч кохав женщин та не знаходив тієї, що шукав всією істотою своєю, і коли знайшов її, прекрасну й покірну, вже не зміг її покохати.

Так думав доктор Леонардо і не спав до самого ранку. А поруч з ним на запашнім сіні серед сокирок і дзвоників прекрасна Альчеста бачила сон.

Їй снилося, неначе з туманів вилітає велика сіра сереброкрила птиця і що та птиця і є вона — сама прекрасна Альчеста. Їй треба летіти далеко-далеко за бір, що його верхів’я, мов чорні нагострені леза, мов мільйони мечів, стремлять у зеленаве небо удосвіта.

Їй було легко і весело летіти, так рівно і просто здіймалися крила і несли її над чорний гребінь бору. І от над самим бором вона знизилась, і крила її шовковим шелестом стали черкати по іглиці дерев.

Вона знизилася над самим бором, і глиця легко і без болю вколювалася в срібне пір’я. Раптом вона відчула, що з тонесеньких ран від іглиціточиться кров, вона подивилася вниз, і кожна крапля крови, упавши, ставала багряною суницею серед зеленого листя долі.

Що далі вона летіла, то дужче цебеніла руда, то рясніші родилися червоні суниці під зеленим листям недоліску.

І от удалині засинів Лиман. Немов половина неба, блискуча й ясна, упала на сиві старезні солонці, — такий був Лиман. У повітрі стало ще вогкіше, і над чагарником, ніби переступаючи крилами, промаяв білий крячок на Лиман. Уже вона відчувала прохолоду великого озера, уже вона летіла над осокою, як з-за Лиману почало рости колосальне червоне гало, голе й без вінця променів виткнулося воно з надводної імли. Це випливало на світ сонце, і от щось загуло, ніби далеко десь лев ревонув у солонцюватій пустелі. Сонце вийшло по пояс, і ще раз заревів лев. Осока скінчилася, вона була над водою, невидимий лев рикав, кінчаючи свою вранішню пісню. Альчеста прокинулася і стала прислухатись: лев рикав у сусіднійхаті.

III

«Це не лев, — сказав доктор Леонардо і, підгорнувши свою руку під голову прекрасної Альчести, ніжно притулив її до себе. — Це також і не бугай-птиця гуде в очеретах. Це наш гостинний хазяїн, добрий древонасадець, прокинувшися від сну, гикає стародавнім селянським звичаєм. Ще одна нота, друга, потім тремоло — і він закінчить».

Альчеста знов заплющила довгі темні вії і трохи розкрила неописувані вуста. Голос гикнув ще раз і змовк. З сусідньої хати розлігся той самий голос, нижчий і чистіший. Древонасадець читав вірш:

Випливає чапля з туманів,

Тихо крилами моя махає птиця,

Мов у листя ранішніх лісів

З серця точить кров — і кров стає суниця.

І ще тихшеканула за грані

І розтала десь за горами далеко

Чапля — може, то була лелека,

Потонула в сутиші багряній.

І над плахтою картатою полів,

Що горіше, що солодше спиться

В ніч любови, край останніх снів

Народилось сонце-полуниця.

Вірш одгучав, за стінкою народився такий звук, ніби хтось плював на шматок паперу. Далі все змовкло, і в хату вповз струмінь синявого солодкого диму.

«Цей дим, — мовив Леонардо, — пояснить тобі все. На паперовому мішечку, в якому древонасадець приніс собі вчора ввечері з Змійова три фунти соли, був надрукований цей вірш. Він належить тому ж, хто створив нас з тобою, о Альчесто. Та що він, хто створив нас, народився на півстоліття раніше, ніж йому треба було народитися, то цей вірш, замість лежати на столі в древонасадця, пішов на паперовий мішок для соли».

Але й так древонасадець прочитав його. Тепер цей дим, — він зробив з паперу цигарку, загорнув у неї тютюн і закурив.

Єсть у цій химерній країні такі люди, що вважають, ніби курити махорку в віршеві є непростимий, безпросвітний вандалізм. Але я б цього не сказав.

Коли, проходячи вулицями Слобожанської Столиці, містяни бачать наполовину зідраний плякат, вони нахмурюються й насуплюють брови. Їм здається, що зривати плякат — це дике, нічим не виправдане хуліганство. Я розумію їх — вони прочитали в плякаті прекрасні льозунґи, ті льозунґи, що колись визволять усесвіт з-під капіталістичного гніту. Вони роздивилися яскравий енерґійний малюнок, що в ньому ще раз був повторений той льозунґ. Вони цілком сприйняли плякат.

Вони забули тільки одне — що в плякаті, окроме льозунґів і фігур, є ще одна субстанція, яку вони давно перестали помічати. Ця непомітна для них субстанція, цей матеріяльний субстрат плякату — це папір.

По вулиці іде дядько: він прийшов пішки за півсотні верст зі свого села у Слобожанську Столицю добувати правди. Він ще не ззів того хліба, що йому вдосвіта поклала в торбу його жінка. У нього ще єсть у широченному кисеті добра міцнюща махорка. Але він уже позавчора скурив весь шматок газети, що його викинув йому з вікна пасажир м’якого вагону. І от він, ідучи містом о тій ранній годині, коли службовці тільки беруться розпалювати примуси, а двірники замітають вулиці, побачив на стіні ПАПІР, багато паперу, стільки паперу, що все його село і два сусідніх хутори могли б, сівши кружка навколо, скрутити собі з того паперу по цигарці.

Невже ж ти тепер засудиш нашого доброго древонасадця за те, що, одірвавши від вірша рядок:

З серця точить кров — і кров стає суниця -

12
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело