Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 52

– Мовчите? Так я знаю, звідки в партизанів багатство. І ви знаєте, – Зубов відчував, як поступово перехоплює ініціативу. – Бойові трофеї? Ага, зброя, здобута в нерівному бою з ворогом. Важливі документи, заради яких партизанська розвідка влаштовувала не одну засідку на дорогах. Я тут, у твоєму загоні, недовго. Але й не перший день. Та й пожив на світі трошки, дещо побачив. Погуторив із людьми, там послухав, з кимось перетер… Скільки ти вже посилок із хорошим бабським одягом та ювеліркою відправив літаком на велику землю, начальнику? Ти особисто? А щоб Валька з твоєї господарчої частини багато не варнякала й не ревнувала тебе до законної жінки, яка то все отримує, ти підкидаєш і їй. Чобітки з чортової шкіри, спідницю, навіть халат шовковий. Сережки, два хрестики, ти ж сам у Бога не віриш… Де ти все це береш, начальнику? Може, не тобі, а ось товаришеві комісару несуть десятину після кожної бойової операції? А всі ці операції – по суті своїй – такі, на які вже один раз виходив і я.

Його ніхто не намагався перервати. Насолоджуючись ефектом, Зубов говорив далі, смакуючи кожну фразу:

– Буває щось інше, теж знаю. Твої бійці не лише трусять села та містечка, особливо тих, хто колись, за Польщі, жив добре, а потім почав ховатися. На цих прихованих ворогів вам охоче стукає місцева агентура з колишніх сільських та містечкових злиднів. Вони б так активно збирали відомості про пересування німецьких військ чи складали списки поліцаїв. А так вломлюють твоїм партизанам, у чиїх коморах можна попастися. Хрін із ними, розказали мені й про одну вдалу військову операцію. Той же Гудима похвалився, по п’яні. Взвод Циганова напав на німецьку автоколону. І чесний Гудима, котрий сьогодні постраждав від злодійського пера, виконував твій наказ – пальцями своїми лазив до рота кожному вбитому фрицеві, шукав рижі зуби. У кого знаходив, ножем виколупував. Потім тобі здавав. Ось хай Циганов скаже, чи я брешу. Їх же там, на місці, мало не постріляли. Ніхто ж не відступив, поки боєць Гудима не перевірив усі роти. А тим часом мотоциклісти наспіли. Не на звуки бою, їхали там, по шосе. Скільки бійців лягло тоді в короткому бою, бо не відійшли вчасно через чортові золоті зуби? А які втрати ворога ти вказав у рапорті? Ти трупи на два помножив чи на три? А, справді нема про що говорити.

Циганов уже опустив автомат.

Дивився вниз ствол карабіна Жарикова.

Пахомов сопів. Зуб підозрював – зараз комісар швидко тверезів, хоча такі дива не часто трапляються.

Маневич дивився на Зубова, ніби бачив перед собою огидного слимака на капустяному листі.

– Не тобі, начальнику, учити мене законів, порядку й, узагалі, арештовувати та забирати зброю. Не збираюся я доповідати про всі ці «художества» нікуди, бо не маю такої звички. Життя позбавило, за подібні речі, знаєш, на ножики ставлять. Та й не повірить мені ніхто. А ще здається мені, ти не особливо шифруєшся. Ворожий тил, від німців ховатися треба. Кожен діє, як вважає за потрібне. Пиши собі рапорти, вигадуй пущені під укіс ешелони й переможні операції проти окупантів, приписуй утрати. Аби тут усі ховалися, начальнику, я б цих та інших подробиць від людей за короткий час не нанюхав. Тому мені подобається така війна й подібні розклади. Годиться, повоюємо разом, коли так. Ну, розійшлися краями чи як?

Маневич смикнув підборіддям уперед. На шиї сіпнувся кадик.

– Я тебе зараз… На місці…

Рука лягла на кобуру.

Не встиг.

Можливо, у Маневича був досвід наводити лад у армійських підрозділах, де сам статус командира уже робив неможливим опір із боку підлеглих, та досвіду кримінальних товковищ, де кожен готовий напасти чи відбити напад, не мав.

Наган у Зубова з’явився раніше, ніж пістолет у руці Маневича.

Він стрельнув із близької відстані, зігнувши лікоть, цілячи в корпус і влучивши.

Командир ще падав, схопившись обома руками за живіт, а Савка в стрибку налетів на Жарикова, звалив із ніг.

Циганов підніс автомат, але поки розбирався, куди стріляти, Князь підхопив свій, а Зуб уже так само тримав взводного на мушці.

Комісар укляк, ноги ніби вросли в землю.

– Кинь дуру, взводний, – наказав Зубов, додавши: – Поживеш.

Той послухався. Щойно ППШ впав до його ніг, Зуб ступив до пораненого Маневича на кілька кроків ближче, добив пострілом у голову.

Обеззброєний Жариков сидів із піднятими руками. Над ним височів Савка з карабіном.

– Уставай, – звелів йому Зубов.

Боєць, часто киваючи, квапливо підвівся, чекаючи наступних наказів.

Їх не було – Зуб убив його двома пострілами. А потім опустив наган, повернувся корпусом до Пахомова:

– Значить, так, товаришу комісар. Боєць Жариков виявився прихованим ворогом. Завербований німцями. Його викрили в результаті організованої тобою та командиром оперативної комбінації. Після викриття ворожий агент почав чинити опір і через збіг трагічних обставин застрелив командира. А самого Жарикова вбив я. Не вийшло взяти живим. Циганов, так було?

– Не знаю, – буркнув взводний.

– Не знаєш? – брови Зубова стрибнули вгору.

– Я винен. Проґавив Жарикова. Розслабився, відвернувся.

– Отак, – Зуб повернув наган у кобуру. – Хіба не так у вас робиться, в енкаведе, га? Нікому ніяких доказів не треба, тим більше війна, ворог де завгодно. Складеш рапорт, доповіси. У тебе четверо свідків, разом із Цигановим. Поки береш командування на себе.

Нарешті Пахомов знайшов у собі сили говорити.

– Так не можна… Я розумію, усе розумію… Але щоб ось так… Злочин…

– Хіба перший і останній, які ви з покійним начальником тут прикривали? – Це сказав не Зубов, – презирливо реготнув взводний. – У людей до командування список скарг на трьох аркушах. Набереться стільки, як почнемо писати, можеш не хвилюватися. Хто завертав рапорти? Хто грозив трибуналом, коли чув, що ми ворога, вважай, не б’ємо? А про особливі стратегічні завдання, які ми тут, у цьому лісі, на цій ділянці виконуємо, хто постійно заправляв? Зливайте воду, товаришу комісар. До цього йшло… Ну, або до чогось такого. Накипіло.

– Довго кипіло, – завважив Зубов. – І хто сказав, комісаре, що нам не подобається партизанити? Поводити себе треба інакше, раз уже всі однаково замазані. Хочеш пораду, дружню?

Зараз Дмитро Зубов звертався до Пахомова тоном старого мудрого товариша, котрий бажає лише добра.

Комісар застібнув верхнього ґудзика на кітелі. Поправив портупею. Він готовий до зміни правил.

– Слухаю вас… товаришу.

– На героїчну загибель командира від ворожої кулі треба відповісти потужною операцією. Жариков же бандерівський агент, правда? А бандерівці давно знюхалися з німцями. Значить, він німецький агент. Треба знайти село, щоб не дуже далеко й під бандерівським контролем. Виступити туди, завдати удару у відповідь. Що скажете?

– Думаю… гм… Так, товаришу Зубов, рішення правильне. Спершу потрібно поховати командира, не лишати ж тіло тут… З почестями… І взагалі, якось оформити все, документально…

– Накази й рапорти писати – ваш клопіт, товаришу комісар. Ми воювати будемо.

Князь і Савка кивнули. Не змовляючись – дружно.

Відбувалося те, чому Ванда не могла знайти пояснення. Тому не розуміла.

Може, не так добре знала російську, аби розібратися в почутому. Хоч коли на партизанській базі раптово почався гармидер, найбільше чула матюків, і ці слова знала прекрасно. Та, за звичкою, набутою за кілька років нелегальної роботи, склала докупи все незрозуміле, свідком чого стала за останню добу. Перемішала в голові, спробувала розкласти по поличках.

І вийшов досить тривожний, небезпечний особисто для неї висновок.

До бази «Суворова» дісталися майже за планом Колі. Похибка незначна, бо він розраховував бути там по обіді, а вийшло ближче до вечора. Зі Здолбунова вибралися на диво легко, видно, справді Jezus Chrystus беріг її, ревну католичку, того дня. Після раптового й гучного провалу, причому навіть не власної, а запланованої росіянами операції, Ванда вирішила не шукати як раціональних, так і не раціональних пояснень такому щастю. Зосередилася на способах повернутися до своїх, а для цього треба щонайменше дістатися до рації. Сама вона знала радійну справу погано, тож покладалася на допомогу радянських партизанів.