Выбери любимый жанр

Карло Сміливий - Скотт Вальтер - Страница 43


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

43

— Ти знаєш, хто ми є?

— Принаймні, можу здогадуватись, — відповів купець.

— Кажи! Перед ким ти стоїш?

— Гадаю, перед таємним судом, що його прозивають Фемгеріхт.

— А тоді ти розумієш, — зауважив суддя, — що багато менша небезпека повиснути за волосся над безоднею, де внизу бурує водоспад, і краще покласти голову під сокиру. Чим завинив?

— Хай кажуть ті, хто мене обвинувачує, — як і раніш спокійно промовив Філіпсон.

— Кажи, — вдався головний суддя до того, хто взяв на себе цю ролю.

— Цей чоловік вступив до священного краю, що його називають Червона Земля, прибравши чужого наймення. На сході, за Альпами, в Туріні, в Ломбардії та ще по багатьох країнах він не одного разу говорив про священний суд, висловлював призирство. Казав, що коли б він був герцог Карло Бургундський, в жодному разі не стерпів би, щоб Фемгеріхт тримав владу свою над його володіннями. Опріч того, обвинувачую його в тому, що вороже настроєний до нашого священного суду, він має намір їхати до Карла Бургундського й за допомогою своєї довіри вмовити скасувати священний суд у тих краях і присудити його членам та виконавцям найтяжчу кару.

— Таке обвинувачення важливе, мій брате, — промовив голова. — Як ти доведеш?

— Згідно з правилами таємних ухвал, що їх можуть чути тільки свої.

— Гаразд! — встав ще один член товариства. — Герцог Карло Бургундський настягав до війська чужинців, що їх чудесно може нацькувати на наш священний суд, надто англійців, зарозумілих островитян, які ненавидять звичаї іншого народу. Герцог підтримує боротьбу проти нас. Треба покласти край. Коли обвинувачений справді з його стану, хай меч та мотуз виконують свої обов'язки.

Розлігся шепіт; всі були задоволені з таких слів.

Філіпсон відповів:

— Мудрі мужі, — якщо вам завгодно, щоб вас так називали, — я бачив більшу небезпеку, не мотузи, не кинджали, а мечі та списи. На відповідь скажу, що я англієць, належу до того народу, який звик до справедливого суду, що не боїться денного світла. Я знаю, мандрівник не має права чинити опір законам та звичаям інших земель, коли вони не такі, як в його батьківщині. Але це там, де є такі закони. Ми не можемо говорити про німецькі постанови у Франції та Еспанії. Ваш член мене обвинувачує, ніби в Туріні, чи десь у північній Італії я осуджував ваше товариство. Не заперечую, але це тому, що мене запитали, як я до нього ставлюся, двоє людей, які сиділи зі мною біля стола. Мене довго намовляли, поки я нарешті відповів.

— Що ти сказав? Говори правду!

— Я не рятуватиму свойого життя брехнею. Думка моя неприхильна. А сказав я ось що: «Жодні закони та суди не можуть бути справедливі, походячи від таємних товариств. Справедли'вий суд може існувати відверто. А коли він не є всенародній, то є помста та ненависть». Іще я додав, що відкидати кревний зв'язок противно законам природи…

Не встиг він закінчити, як з лав покотилося гнівно:

— Він гудить священний Фем! Хай замовкнуть йому вуста!

— Ні, почекайте, дослухайте мене! Я це казав і я почував так, але казав у країні, де міг оголошувати свою думку, у країні, непідвладній компетенції вашого суду. Але я заперечую, щоб щонебудь казав проти вашего Фем'у там, де він ширить свій вплив. Більше, я заперечую, нібито їду до бургундського герцога на змову проти вашого товариства! Такого не думав ніколи!

Головний суддя повернувся до того члена, що провадив обвинувачення:

— Ти чув! Що скажеш?

— Щодо першого обвинувачення, — він сам признався: а саме — що його нечестивий язик осуджував вашу діяльність і за це його треба вирвати. Решта, я можу заприсягнутись, також правда.

— В судових справах, — сказав англієць, — коли обвинувачення не піддержують достатніми доказами, присягу дається обвинуваченому.

— Чужинче! — скричав суддя. — Ти досить боронився, ми маємо свої закони.

А тоді, вдаючись до цілої залі, промовив:

— Оголошую, що виказ проти тебе справедливий, як ти визнав сам, ніби за межами Червоної Землі, що її головна місцина — Вестфалія, що її межі за середнєвіччя були багато просторіші, говорив легковажно про наш священний суд. Але я вірю, що решта — наклеп. Як ви, брати?

Вони сперечалися недовго. Нарешті один сказав:

— Обвинувачений винен, бо він — зухвалець, що ганьбив наш суд. Але він плів свої нісенітниці таким людям, які не знають нашого статуту. Головний доказ не доведено. Виходить — ніякого злочину, а сама нерозважність, зухвальство, і в таких випадках за законами священного Фем'у, де є тільки одна кара — смерть, полонених звільняють. Пропоную вернути його до людей та денного світла, склавши сувору догану.

— Хай буде так! — сказав головний суддя. — Чужинче, ти чуєш вирок, але пам'ятай, те, що бачив сьогодні, є таємниця — й ні батькові, ні матері, ні жінці, ні синові її не кажи й ніколи не попускай собі з самолюбства думати, що ти поза владою суддів священного Фем’у. І за тисячу миль від Червоної Землі, де не шириться наша могутність, не знайдеш ти захисту; не заховаєшся й на туманному острові. Тепер іди, будь розважливий та з страхом шануй священний Фем.

Смолоскипи погасли. Філіпсона знову схопили, поклали на постіль і понесли назад. Почепили ліжко до мотузів і він відчув, що його підіймають вгору. Ліжко струснулось і знову стало на підлозі тієї кімнати, де завів його господар. Знеможений, змучений він поринув у глибокий міцний сон.

Скоро зайнявся світанок, Філіпсон прокинувся й квапився лише покинути небезпечне місце. Не стрінувши живої душі, крім старого-стайничого, він вивів коні, навантажив крам та поїхав до Страсбурга.

Частина 3

XXI

Ні, геть з думок моїх!

Скарб справжнього знання —

В твому творінні, а природа мати

Старого Райну пишні береги

З якою іншою красою порівняти?..

Попрощавшися Артур із батьком, сів у човна пливти Райном, не подбавши взяти з собою щось із речей. Трохи білизни та кілька, золотих, — ось усе його добро, а решта лишилась на в'ючакові. Коли трохи від'їхали від берега, натягнули вітрилля й під легким вітерцем попливли проти течії, навскоси від Кірхгофа.

За кілька хвилин опинились біля другого берега. В цю мить Артур, що. напружено стежив за лівим берегом ріки, побачив батька з двома верхівцями; подумав, мабуть, один Бартоломей, а другий якийсь випадковий подорожній. Він зрадів, — однією людиною більше, певніше переїхати шлях. Артур вирішив і на мить не спинившись у Кірхгофі, їхати швидче до Страсбурга, хіба що темрява може примусить десь заночувати в селищі по німецьку сторону Райна. Запальний юнак уже радісно мріяв про побачення в Страсбурзі з батьком; недавня гризота розвіялась, і від тяжкого розпачу він раптом перейнявся веселими бадьорими мріями.

Зійшовши на берег, попоїв і швиденько подався шукати коня. З великими труднощами, кінець-кінцем, роздобувся в надбережній, хатині якогось рибалки й залишивши йому натомість трохи золотих, скочив на сідло й дав коневі остроги.

Тепер їхав східнім берегом величної ріки — мальовничі місця, що їх обмиває Райн; надбережні кручі вкривали рослини роскішним осіннім убором. Далі височіли фортеці, де маячили прапори гордих власників; потім назустріч з'явилися села маленькі, де родючий ґрунт годує хлібороба, а той кожну мить начувається, чи не відніме важка рука великого пана останній шматок його хліба. І кожний ручай, що вливається до Райну, в'ється долиною, і кожна долина ріжно-барвна й красна; час од часу луки, лани, виноградники, потім далі — скелі, провалля… Артур жагуче пив насолоду запашної осінньої природи.

Але ось сонце сідає й вечірня заграва нагадує йому про близьку ніч. Він поклав собі в першому селищі, що трапиться дорогою, знов постукати до якої хати. Саме спустився до мальовничої долини, де велетенські дерева розкинули тіняве гілля над соковитою, м'якою травою. Посередині — широкий ручай, а десь за милю за течією вгору його струмені обмивають стрімку, високу скелю, на ній старовинні мури та готичні вежі величезного февдального замку. А перед Артуром ця частина широкої долини пишно буйніла скиртами пшениці; обабіч широченного поля височіли темночервоним листом старезні дуби. Якийсь молодик, з убрання селянин, ловив перепілки, біля нього дівчина сиділа на пні й посміхалась на веселу забаву. Маленький цуцик, що мав заганяти дичину до сітки, раптом забув свій обов'язок і почувши близько мандрівника — загавкав. Він злякав птахи. Тоді дівчина підійшла до Артура й увічливо попросила трохи збочити.

43
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело