Паразити свідомості - Вілсон Колін - Страница 47

• Предыдущая
• 47/68
• Следующая

Ця темрява була сповнена життя і являла собою не просто відбиток життя тіла. Це життя нуртувало, як електричний струм, у всьому Всесвіті. Нижні сфери свідомості можна було б назвати "дитячими яслами". Там надзвичайно інтенсивно живе почуття тепла й безневинності: це світ безтілесних дітей.

Під "яслами" панує порожнеча, яка нагадує порожнечу міжзоряного простору. Тут існує особлива небезпека втратити орієнтацію й заблукати. Під час усіх моїх ранніх експериментів я завжди засинав у цьому краю й прокидався аж по кількох годинах. Там немає нічого, що відбивало б відчуття власної індивідуальності чи навіть відчуття існування, і тому навіть миттєва неуважність перериває нитку свідомості.

Це була межа, нижче якої я не міг опуститися. Та й то час від часу мені доводилося підніматися до "ясел", щоб зосередити свою увагу.

Протягом усього часу заглиблення розум кожного з нас перебував у телепатичному контакті з розумом усіх інших. Це не означає, що ми всі семеро, сказати б, пливли біч-о-біч. Кожен діяв самостійно, розумом підтримуючи контакт з рештою. Це означає, що в разі потреби ми могли подати допомогу один одному завдяки своєрідному дистанційному контролю. Якби, наприклад, я заснув тоді, коли затримався на городі в свого діда, інші розбудили б мене. Якби хтось із нас зазнав нападу, ми всі негайно згуртувалися б, щоб відбити той напад.

Але на тій глибині, про яку я щойно говорив, покладатись доводилося лише на самого себе. Зупинившись там, я через дистанційний зв'язок з Голкрофтом довідався, що він опускається далі. Я сповнився захватом. Я був зовсім невагомий на цій глибині, неначе бульбашка, яку тягне на поверхню. Я знав, що для того, аби опуститися нижче, є, мабуть, якийсь своєрідний спосіб, якийсь "викрут", але оволодіння викрутом потребує дослідження, практикування, а якщо я заледве зберігаю фізичну свідомість, то цього мало. Голкрофт, очевидно, вже знав цей викрут і оволодів ним.

У тих краях свідомості майже не було відчуття часу. Час минає, а проте і не минає — якщо в цих словах є якийсь зміст. Оскільки тіла, якому притаманна нетерплячість, там немає, то хід часу стає нейтральною категорією. Паразитів поблизу мене не було, і тому я просто чекав, тримаючи увагу насторожі. Незабаром я відчув, що Голкрофт повертається. Я легенько поплив назад угору через сновидіння й згадки і повернувся до фізичної свідомості приблизно через годину після початку експерименту. Голкрофт був ще непритомний. Через десять хвилин він розплющив очі. Обличчя його було безкровне, але дихав він спокійно.

Він мовчки подивився на нас, і ми зрозуміли, що нічого особливого від нього не почуємо.

— Не можу нічого зрозуміти,— промовив він нарешті. — Там унизу майже нічого немає. Мені здається, що вони забралися звідти геть.

— Ти бачив кого-небудь з них?

— Ні. Раз чи два у мене виникло відчуття, ніби вони неподалік, але що їх там дуже мало.

Усі ми відчували те саме. Це була непогана ознака, але ніхто з нас не радів.

Опівдні вперше за останні три дні ми ввімкнули телевізор, щоб послухати новини. І дізналися про те, що робили паразити протягом тих трьох днів. Виявилося, що Обафеме Гвамбе вбив президента Сполучених Штатів Африки Нкумбулу і, здійснивши державний переворот, оволодів Кейптауном і Аденом. Далі диктор телебачення прочитав уривок з промови Гвамбе, зробленої по радіо після перевороту. Ми перезирнулися. Нас неабияк стурбувало те, що Гвамбе був, очевидно, під контролем паразитів свідомості. Тепер ми вже знали про паразитів достатньо і розуміли, що недооцінити їх — це зробити найнебезпечнішу з усіх помилок.

Ми збагнули їхні наміри відразу: зрештою, це були наміри, які вони успішно втілювали в життя ось уже двісті років — відволікати людство від його мети війнами. Протягом двох сторіч людство намагалося змінити свою свідомість, зробити її інтенсивнішою. І протягом двох сторіч паразити змушували його думати про зовсім інші речі.

Ми сиділи й обговорювали ситуацію, що склалася, допізна. Цей новий розвиток подій вимагав негайних дій — але яких дій? Усі ми передчували щось недобре. О третій ранку ми полягали спати.

О п'ятій Голкрофт збудив нас і сказав:

— Вони збираються щось учинити, я це відчуваю. Мені здається, краще нам кудись перебратися.

— Але куди?

На запитання відповів Райх:

— До Вашингтона. Гадаю, нам краще поїхати й поговорити з президентом.

— Що це нам дасть?

— Не знаю,— сказав Райх,— але в мене таке передчуття, ніби ми гайнуємо час, сидячи тут.

Зволікати не було сенсу. Хоч до світанку залишалася ще година, ми сіли у вертоліт, що його дав нам для наших потреб уряд Сполучених Штатів, і піднялися в повітря. На світанку ми вже бачили внизу довгі, прямі авеню Вашингтона. Ми легенько приземлилися на вулиці біля Білого дому. Вартовий підбіг до нас, тримаючи напоготові атомну рушницю. Він був зовсім молодий, і його неважко було переконати, щоб він покликав старшого офіцера, поки ми поставимо вертоліт на моріжку перед Білим домом. Наші психічні можливості забезпечували нам найприємнішу вільготу — усувати усталені офіційні перешкоди.

Ми вручили офіцерові листа до президента, а самі пішли пошукати, де б випити кави. Випадковим перехожим ми, одинадцятеро, здавалися, мабуть, делегацією бізнесменів. Ми знайшли великий ресторан із дзеркальними вітринами і вибрали два столики над самісінькою вулицею. Коли всі посідали, я заглянув у свідомість Ебнера. Він відчув це і, всміхнувшись, мовив:

— Дивно… Я мав би думати про небезпеку, яка загрожує людству, і про місто, де я народився — про Вашингтон. Натомість я відчуваю щось схоже на презирство до оцих людей, що проходять вулицею. Вони сплять. І чи багато зміниться від того, що з ними станеться?…

Райх, усміхаючись, перебив його:

— Не забувай, що тиждень тому ти був такий самий, як і вони.

Я подзвонив у Білий дім, і мені сказали, що президент запрошує нас усіх на сніданок о дев'ятій годині.

Йдучи до Білого дому повз юрби перехожих, що поспішали на роботу, ми несподівано відчули слабке тремтіння в тротуарі і перезирнулися.

— Землетрус? — здивовано мовив Ебнер.

• Предыдущая
• 47/68
• Следующая