Паразити свідомості - Вілсон Колін - Страница 6

• Предыдущая
• 6/68
• Следующая

Райх із його ясним науковим розумом швидко підсумував усі "за" й "проти" нашої попередньої дискусії, сказав, що докторові Дарзі бракує наукової безсторонності, й повів далі:

— Погляньмо на факти й цифри, які ми маємо про нашу власну цивілізацію. Про що вони свідчать? Візьмімо, наприклад, дані про самогубства. У 1960 році в Англії сто десять чоловік з мільйона закінчували своє життя самогубством. Це вдвічі більше, ніж сто років перед тим. У 1970 році кількість самогубств знову подвоїлася, а в 1980 зросла вшестеро…

Райх мав дивовижний розум: він, здавалося, вміщав у собі всі важливі статистичні дані сторіччя. Я не люблю цифр. Слухаючи його, я відчув, що зі мною щось сталося. Неначе на мене дихнуло холодом, неначе я відчув на собі погляд якоїсь зловорожої істоти. Це тривало лише коротку мить, а все ж мене пройняв дрож.

Райх запитав:

— Тобі холодно?

Я похитав головою.

Коли він замовк на хвилю і подивився з вікна вниз на освітлену вулицю, я сказав:

— А все-таки, що не кажи, ми майже нічого не знаємо про людське життя.

Райх бадьоро відмовив:

— Ми знаємо достатньо для того, щоб іти вперед, а більшого чекати годі. Я все ж ніяк не міг забути отого відчуття холоду. А Райхові сказав:

— Зрештою, цивілізація — це своєрідний сон. Уявімо, що людина раптом покинулася і сон зник. Чи не достатня це підстава для того, щоб накласти на себе руки?

Я мав на увазі Карела Вайсмана, і Райх це знав.

— А як же тоді пояснити оті балачки про потвори? — запитав він.

Я змушений був визнати, що цей момент не узгоджується з моєю теорією. Однак я був неспроможний позбутися холодних обіймів депресії, яка охопила мене. Навіть більше, я був наляканий. Мені здавалося, ніби я побачив щось таке, чого не зможу забути — до чого змушений буду повернутись. А ще мені здавалося, що на мене може напасти нервовий страх. Після півпляшки випитого коньяку я був страхітливо тверезий, відсторонено усвідомлюючи, що моє тіло таки трохи сп'яніло, що я перебуваю ніби осторонь від нього і не маю сили ототожнитися з ним. Мені в голову запала жахлива думка: кількість самогубств зростає через те, що тисячі людських істот "пробуджуються" так само, як і я, підносячись до усвідомлення абсурдності людського життя, і відмовляються жити далі. Сон історії наближається до кінця. Людство починає прокидатися; одного дня воно прокинеться остаточно, і тоді станеться масове самогубство.

Ці думки були такі страхітливі, що мені хотілося піти до себе в кімнату й обміркувати їх. Однак я змусив себе, проти своєї волі, висловити їх Райхові. Навряд чи мій приятель зрозумів мене повністю, але він бачив, що я у небезпечному стані, і з притаманною йому натхненною інтуїцією сказав саме ті слова, які могли відновити мій душевний спокій.

Він почав говорити про ту дивну роль, яку відіграють в археології випадковості; випадковості, які в художній літературі здавалися б безглуздими.

Він говорив про те, як Джордж Сміт виїхав з Лондона з абсурдною надією знайти глиняні таблички, які б могли доповнити поему про Гільгамеша, і як він справді знайшов їх. Він говорив про не менш "неймовірну" історію Шліманового відкриття Трої, про Леярдове відкриття стародавнього міста Калаха — говорив так, ніби невидима нитка долі вела тих людей до їхніх відкриттів.

Я визнав, що археологія більше, ніж будь-яка інша наука змушує людину повірити в чудо.

Рай підхопив і швидко розвинув цю думку:

— Але ж якщо ти згоден з цим, то мусиш визнати й те, що цивілізація — це не сновидіння. Сон логічний доти, доки він триває; коли ж ми прокидаємось, він утрачає логіку. Ти кажеш, що наші ілюзії накидають подібну логіку життю. Річ у тім, що історії Леярда, Шлімана. Сміта, Шампольйона, Роулінсона, Боссерта цілковито суперечать цьому. Вони просто відбулися. Це реальні життєві історії з такими неймовірними збігами обставин, які не придумає ніякий романіст…

Він мав рацію, і мені не залишалось нічого іншого, як погодитись. А коли я подумав про оту дивну долю, яка вела Шлімана до Трої, а Леярда до Німруда, я згадав подібні приклади із свого власного життя, наприклад, мою першу велику "знахідку" — паралельні тексти фінікійською, протохетською і нессійською мовами в місті Кадеші. Я й досі пам'ятав непереборне відчуття фортуни; якогось "божества, що по-різному визначає наші долі" (або принаймні якогось таємничого закону випадковості) — відчуття, яке охопило мене. коли я зшкрябував землю з тих глиняних табличок. Я ж бо знав, принаймні за півгодини перед тим, як знайти ті тексти що в той день зроблю визначне відкриття; і, увігнавши навмання заступ у землю, я не боявся, що змарную час.

Отож Райх менш ніж за десять хвилин спромігся оживити в мені оптимізм і здоровий глузд.

Я тоді не знав, що виграв свій перший бій із цатогванами.

(Примітка редактора. Від цього місця й далі магнітофонний запис доповнено автобіографічними нотатками професора Остіна з люб'язного дозволу бібліотеки Техаського університету. Ці нотатки було опубліковано окремо в "Збірнику" професора Остіна. Нотатки використано з єдиною метою — розширити матеріал магнітофонних записів які далі становлять приблизно десять тисяч слів.)

Тієї весни бог археології безумовно сприяв мені. Нам з Райхом працювалося разом так добре, що я вирішив найняти помешкання в Діярбакирі й залишитися там принаймні на рік.

А в квітні, за кілька днів перед нашим від'їздом до Чорної гори (Каратепе), я одержав листа від компанії "Стандард моторз енд інджініерінг", у якій працював Карел Вайсман. Автори листа сповіщали, що компанія має намір повернути мені велику частину Вайсманових паперів, і просили повідомити їх про моє місцеперебування. Я відповів, що листи мені можна надсилати на адресу Англо-Індійської уранової компанії в Діярбакирі; що ж до Вайсманових паперів, то я був би дуже вдячний, якби Їх надіслали або мені на лондонську адресу, або Баумгартові, який і далі перебував у Гемстеді.

Коли професор Гельмут Боссерт у 1946 році вперше під'їжджав до Кадірлі, найближчого до Чорної гори хетів "міста", йому довелося непереливки, місячи багнюку тодішніх ґрунтових доріг. У ті дні Кадірлі було крихітне провінційне містечко. Сьогодні це зручне і тихе невелике місто з двома чудовими готелями. Реактивним літаком звідси за годину можна перелетіти до Лондона.

• Предыдущая
• 6/68
• Следующая