Казка про калинову сопілку - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 15
- Предыдущая
- 15/16
- Следующая
Але сказане слово таки запало Ганніпанні в душу: тільки нікчемним своїм сотворінням Він і прияє, тільки вбогі духом Йому любі, — і жевріло в ній, на все інше погашеній, запаленою скіпкою, розгоряючись каламутним, маслянисто-івким, жовтявим світлом ядучої обиди: чому цей світ мав би належати до Оленки?… Бо саме до неї він невдовзі й збирався належати — осінь стояла тиха, прозора, як сльоза, вже одбули заручини, а на Покрову мали гуляти весілля, й Оленка ходила по селу, скликаючи дружечок, — не ходила, а пливла павою, очі сором'язливо спущені долу, наче цілком одступала людям змогу милуватися зі сторони своїми правно винагородженими цнотами, показуючи власну до того непричетність і навіть аж ніби несилу свою, такої молодесенької, стільки витримати скупченої на собі уваги, просто тобі — пособіть, люде добрі, коли ласка ваша, — то ласка звідусюди й сипалася на неї дощем: славна молода, казало старе й мале, і навіть ті, хто мав би зизим оком на ню дивитися, що так тишком-нишком узяла та й урвала з-перед носа всім дівкам найкращого на селі парубка, теж поодм'якали, примирились і пробачили, й рихтувалися спустити свій запал, на всю губу погулявши на багацькім весіллі, — трохи не в кожній хаті йшли якісь приготовини, біднячки, й ті перетрушували скриню, перевіряючи, чи не сточила до решти міль єдину сорочку тонкого полотна, бережену про рокове свято, — хто справляв нове, хто латав старе, а Ганна-панна ростила в собі свою жовтим світлом горючу обиду — як мати годує груддю дитя, ворогам на розправу, як її саму ростила мати з своєі обиди, хоч і не такої великої, — з думкою про відплату.
І настала неділя — остання Оленчина дівоцька, на другу суботу прохано вже дружок на дівич-вечір, — вставши вранці, Ганнуся почула якусь зайшлу в собі переміну: її обида ствердла й звузилася на тонке жало, що вогнем пекло під грудьми, і незмога було дихати, доки його з себе не викинеш. У миснику вона намацала нагостреного ножа — і аж застогнала з полегші, провівши подушечкою пальця по прохолодному, як давно забутий підземний подув джерельної води, сталевому лезу, — не стримавшись, лизнула: посмак був зоддалеки знайомий, але прісний, блідий, мов вияловлений, — бракувало йому духу живла, як соли до страви: ходімо, сестро, по ягоди, — звернулася до Оленки, — та які ягоди, хіба жартуєш, вересень на порі, — підіть-шдіть, прогуляйтеся, пожвавішала и мати: їй знову снився дід, і якось тяжко недобре, інакше, ніж звичайно, а до того ще й сусідський хлопець, родом придуркуватий, стривожив, прокричавши вранці через тин радісно, наче молодий півник: тітко, тітко, а до вас уночі змій у комина влетів, такий, як зірка хвостата, я сам бачив! — звісно, мале, ще й безклепке, лепече, прости Господи, що слина на язик принесе, але на серці ще невпокійніш зробилось, а що недільний сон, всяк знає, чинний лиш до полудня, то вона й зраділа нагоді на той час випхати дівчат із хати, — адіть, яка теплінь стоїть, хочби й суницям на новий плід впору, а як не ягід, то грибів наберете, — Оленка згодилася, хоч і знехотя, і козубок прихопила найменший, для годиться, — явно заміряючись нестак уклонятися кожному кущеві, як полежати в холодочку, поки Ганнуся уви-хатиметься, — від часу заручин у ній проклюнулася нова, вже подобаюча радше на молодицьку, ніж на дівоцьку, статечність і гідність.
Ганнуся й справді ринулась увихатися, як навіжена, щойно вступили до лісу, — раз, що потребувала руху, бо пекло під серцем, пік на тілі молодецький пояс, та й ціле тіло пекло вогнем, як незагоєна рана, не було на нім ані плямочки, на якій не чула б пашіння нічних вуст, і з того зоставалось — або верещати вереском до неба, самій себе за руки гризучи, аби лиш виповнити зяючу порожнечу нутра хочби й своїм власним м'ясивом, або гнати й гнати наперед очманіло, з лютою силою розгрібаючи чагарі, мало не з корінням кущі вириваючи, обдираючи до крови шкіру, бо з кожним спалахом болю, що проступав назверх соковитою, як спіла ягода, — інших ягід не наверталось на очі! — темно-червоною краплею, на мить немов попускало, немов розвиднялося з того жовтого, як гнила пасока, туману, що застував зір, — підліском раз у раз тріщало, ніби хтось за нею йшов, хтось не спускав її зо сліду, і то, звичайно ж, була Оленка, хто ж іще висів на ній ціле життя й висітиме довіку, навіть на своє господарство забравшись, — ге, тоді й поготів: не здихаєшся, не видереш з корінням, як оцей Петрів батіг, із думки, з серця, вічно гнитиме в ній, ширячи каламутно-жовтявий я дух переможної несправедливости, — а не бути ж цьому! — скрикнула вголос, вихопившись на галявину, де Оленка вилежувалась на літеплім, останнім у році сонечку, прикривши лице лопухом, мов пані яка, щоб не взялося смагою, — і мов сам собою виплигнув ніж із дна козубка і притульно вклався в руку, даючи опертя, і останнє, що вбилося в тяму із раптом побурілого, нагуслого в очу туману, був Оленчин погляд, як випростувалася, скидаючи лопушину, — такий поблажливо-зверхній, як звичайно до сестри, такий невразливо-здивований, мовляв, ще чого? — він зненацька зломився, бризнувши назустріч — холодним і живлющим, як кринична вода на опечене тіло, жахом, і розкішшю, сливе такою ж пронизливою, як у нічних шаленствах, було — вгородити ножа просто в дишуче теплом, щільне, а проте як же піддатне ножеві тіло, що стенулось уздовж короткою судомою (і ця хвиля опору теж була розкішна!) — і обм'якло, а натомість вальнув у ніздрі, сласно забиваючи памороки, хоч пий, хоч купайся, — масний, живлющий, гарячий червоний дух, — мов цілий світ разом, нарешті, відчинився — і ринув назустріч Ганніпанні, аби напоїти її невтоленність, і, потрясаючи над головою скривавленим ножем, п'яна, аж точилася, од такого обрушеного на неї багацького — багатше не буває! — весілля, вона крикнула в зашморгом розкручене вгорі небо, що посвистіло невідь-куди, теж, либонь, від жаху, пірвавши, як смерчем, за собою крони дерев, — до Того, Хто там сидів, ніколи не даючи зазирнути собі в лице, і луна її переможного реготу застугоніла лісом, мов гук невидимого війська: а шоб знаві…
…Додому Ганнуся прибилася аж смерком — Марія вже місця собі не знаходила, знов прибігав од сусідів дурень — запевняти, наче бачив під лісом білу сучку з закривавленою мордою, та таку, тітко, страшну! — аж у поли вдарила, як дочка стала перед нею, розчіхрана, з роздертою пазухою, з листям у волоссі, без кровиночки в лиці, — а Оленка ж де, першим озвався батько, — а я звідки знаю, стиха шелеснула Ганнуся порепаними, мов кора, губами, — або я їй сторожа?… Кинулися по знахурку — виливати переполох, вихром промчала по селу чутка: дідову й бабину дочку хтось у лісі напав! — з кожної хати пішло по мужчині, до півночі шукали-кликали зі смолоскипами, розбрівшись вервечкою між дерев, але нічого не знайшли: як у воду впала Оленка. А десь опівночі зненацька зібралася гроза, яка й серед липня нечасто випадає, — зашугали, мовби з рукава сипонув, вогняні літавиці, затріщало й розкололося в небі, застогнало під землею, і за ревом стихій, за напірним періщенням дощу півкутка почуло — свят, свят, свят! — як закричала Ганнуся, — нелюдським, смертним криком божевільної розкоші, за якою кінчається все живе, а зостається хіба місячним сяйвом заллята нескінченна пустеля, — ніхто ніколи не чув такого голосу, і Ганнусиного власного теж звідтоді ніхто не чув більше: по тій ночі замовкла дівчина, як урекло, і ні знахурки, ні ворожки, ні панотець із кропилом не годні були очутити причинну. А ще невзабарі побачила Марія, що Ганнуся тяжка: виглядало, наче того самого нещасливого дня й завагоніла.
- Предыдущая
- 15/16
- Следующая
