Польові дослідження з українського сексу - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 15
- Предыдущая
- 15/26
- Следующая
це вона тепер таке пише, хоч на фiг його таке й писати — функцiя хворого органiзму, не бiльше, а тодi — тодi крiзь безсонну очманiлiсть блищав тонко, з просинцем накрохмалений снiжок, на шибках сяли морозянi лисицi, була тиша, велика, аж наче всесвiтня, тiльки пошурхував надворi пiд кроками схвачений порошею падолист, пасмуги блiдого сонця лежали на паркетi, коли вона вступила до зали, де вiн, присiвши навпочiпки перед камiном, розкладав вогонь, пiдсовував наготовленi полiнця, озвався, не повертаючи голови: "Чуєш? — з горища долинав химерний, ляскотючий звук: — кран прорвало, треба буде майстра викликати", — провела, з-за спини, рукою йому по потилицi — проти шерстi, нiби сподiвалася викресати iскри, що його чинити з цею ворохобнею в собi, лщо менi робити з тобою?", i тут — заледве встигла вiдступитися — влетiв Лесик у куртцi наопашки, вдарило крупним планом — танцюристо закрутився об’єктив: iстерично-веселий жах з очей, рот, розчахнутий криком: "Люди! Втiкайте, горить!" — хто — горить, що — горить, а вже були на-дворi, тупо стояли, позадиравши голови: цiла мансарда двигонiла, обнята густим, жовтяво пiдсвiченим димом, вiн бурхав у небо, i вже гоготiв, вже щось наростало в ньому реготом, пiдносячись на повен зрiст, з трiском проламуючись головою крiзь покрiвлю на волю, у-гу-гу-гуу, нарештi! — i вона знову, мигцем, подивувалася, що не чує в собi страху, що — вiдрубана, мов не з нею те все дiється, — вiд сусiдiв бiгла по дорiжцi окаряч молодиця, навiщось напинаючись на бiгу чорною хусткою, хтось метнувся дзвонити, заскакали на узбiччi зору обличчя й постатi, зчинилася веремiя, а вона бачила тiльки його дивний, нетутешнiй якийсь, спокiй, зведений до низького срiблястого неба профiль, руки в кишенях, згадала рядки з його листа, невдовзi перед тим одержаного: "Звикаю до свого нового стану, але потребую лiкiв. Згоден на лiкарню, тюрму, лоботомiю", — щось тут було не те, i коли, по кiлькох годинах, як уже погасили, як вiдверещали, вiдблимали по снiгу синюшними сполохами пожежки, а слiдчий ще не приїхав, i компанiя, вся ще в зашпорах збудженого смiху, кашлю, сякання — перший шок пересiвся, й належалось вiдпружитися, — додавлювала заготовлену, було, пiд шашлик пляшку коньяку в сухому й такому ж притульному, пiсля всього, флiгелi — вже мало що не родина, ох братцi, ну нi фiга собi, лини-но ще, кому лимончика, уф, кайф, здається, вставило, дайте хто цигарку, — i вiн зненацька полiз у сумку й витяг жменю бенгальських шпичакiв: купив уранцi на ринку, як їздив по м’ясо, думав, зiзнався кротко, влаштувати невеличкий фейєрверк, — вибух нервового реготу стряс флiгелем, аж шибки забряжчали: ну й ну, i влаштував, — як це тобi вдалося? ти хоч слiдчому, чуєш, не показуй, — склав зморшки в усмiшку, розвернувся до неї, пiдваживши коротким, кинджальним зблиском мiшкуватi повiки: "Може, ти хоч так мене запам’ятаєш", — того-бо ранку, перед пожежею, вона сказала йому, що їде до Америки. I нiчого не встановило слiдство, геть-таки нiчогiсiнько, — просто вирвався звiдкiлясь дух вогню, ким? чим випущений? — вирвавсь, i дев’ять мiсяцiв гнався за нею, вже по американських широтах, в кухнi, надто поночi, як виходила перекурити, раз у раз зринав виразний сiрчаний запах — чи то газ витiкав? — сковорiдки з гюрзячим шипiнням плювались їй на ноги киплячою олiєю, опiки гоїлися кепсько, а вже при ньому, як прилетiв-таки, повiдкривалися, мов стигми, прости Господи, — вiн сам залiплював їй пухирi на литках вiддертою вiд яєшної шкаралущi плiвою: "Посидь так, хай пiдсохне", — i лишалась сидiти перед телевiзором, покiрно вклавши на coffee tableсвої нерiвно попiдсмалюванi сирi ковбаси, вже цiлком визутi з усякого еротичного чару, — i врештi, останнього вечора перед тим, як мали, хвалити Бога, вибиратись iз квартири, перетвореної за час їхнього спiвжиття на залютований бокс густо встояного, аж нiби видимого темно-бурого чаду, — куди, неясно, тимчасом у мотель, аби якась перемiна, — тодi, на прощання, вогонь повернувся в своєму первiсному виглядi: була сама, готувала в кухнi вечерю, iз уже звичним вiдчуттям до нудоти облягаючого стиску чекаючи на його поворот iз майстернi, щось там обшкрiбала, спиною до плити, i враз озирнулась, як од поштовху, — конфорка пiд каструлею палахтiла вже замалим не до стелi, i вже зароджувалось у полум’ї те саме зловтiшне гоготiння, з яким цього разу була сам на сам: fire alarm чомусь мовчав, як паралiзований, але над тим вона застановилася щойно перегодом, а першої митi, машинально, не рознiмаючи зцiплених п’ястукiв — в лiвому потiм виявила затиснуту цибулячу лушпайку, — ринулася збивати полум’я трапленим попiдруч рушничком — воно ж, несите, зрадiло, мов на це й чекало, рушничок зотлiвав їй в руках, гейби плавився, швидко скручуючись почорнiлими, спахаючими жаром краями, аж доки не здогадалася бурнути води — одну кварту, другу, третю, — засичало, розповзлося їдким смородом, стала серед кухнi з обгорiлою ганчiркою в опущених руках: нi, Господи, не витримаю, уже не витримую! — i так справдився її сон — давнiй, минулорiчний, задовго до знайомства їхнього побачений: деревцятко на роздорiж-жi, трепетне й шурхотливе, хтось невидимий запалює пiд ним багаття, черконувши сiрником, i от — мить! — деревце охоплене пожаром, котрий тут-таки й гасне, мовби на те лиш, щоб обглитати крону з листя, i там, де перед хвилею деревцятко мiнилося свiтляною зеленню на тлi неба, стримить гiркий, зчорнiлий кiстяк. З чим вас, дєвушка, й поздравляю.
- Предыдущая
- 15/26
- Следующая
