Польові дослідження з українського сексу - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 17
- Предыдущая
- 17/26
- Следующая
Там, у Єрусалимi, переходячи вiд храму до храму, вона просила в Бога сили — бiльше нiчого: рiк видався тяжкий, самотнiй (шлюб, що довший час догнивав був потихеньку, затуманюючи душу, як вiконце в парко надиханiй кiмнатi, нарештi розпався), а головне — бездомний, весь у нарваних скоках вiд одного тимчасового пристановиська до iншого, аби тiльки не лишатися в мацiпусiнькiй квартирцi вкупi з мамою: з нею вона починала ненавидiти власне тiло, його вперту, необорну матерiальнiсть — мусило, хоч ти лусни, займати певний кубiчний об’єм простору! — ночами снилась собi хлопом — високим, довговолосим чорнявим самцем-Мауглi, що волочить у койку стару вiдьму в звислих блакитнаво-сивих космаках — i не може її взяти! — ото б утiшились американськi психоаналiтики, аби їм таке доповiсти! — тодi-то й стало зринати — промельком, скидом, вихопиться й спорсне — вiдчуття якоїсь наскрiзної вiдкритостi-всiм-вiтрам: на добре чи на зле? Розумом запевняла себе, зцiпивши зуби: хай хоч гiрше, аби iнше! — а вiршi обiцяли:
Во блiн — що тут ще скажеш… А в Єрусалимi якось було попустило, зрештою, й симпозiум видався цiкавий, так що поперек-горла-вгороджену кiстку власного, вже зафаховiлого екзгибицiонiзму: щоразу заново демонструвати вишкiреним захiдним iнтелектуалам, що й укра-їнцi, бач, годнi висловлюватися складнопiдрядними реченнями, — вона тодi проковтнула порiвняно безболi-сно, — тiльки, сидячи в перервi мiж сесiями на вiдкри-тiй терасi за столиком, блаженно витягши ноги, посьорбуючи кавусю вперемiж iз балачкою — сперечалися за Донцова, та зрозумiйте ж ви, панство, це не антисемi-тизм — це рев пораненого звiра: пустiть, дайте нам жити! — й з укритою посмiшкою розглядаючи спiвроз-мовцiв крiзь золотинки змружених вiй, вона зненацька почула рiзке, надсадне янчання: невiдь-звiдки на терасi взявся антрацитово-чорний котюга, задерши хвоста йшов мiж столиками, крiзь загальний смiх та рiзномовнi оклики, й патрав повiтря червоно роззявленим вереском, — бризнуло попiд шкiру легеньким холодком: це ще що за проява? — а воно, стерво, скерувалося просто до їхнього гурта — вигнувши спину, плигицьнуло їй на колiна, теплим тягарем зiбгалося в пеленi й занишкло, посiпуючи насторченим вухом, перемкнувшись на утробне воркотання: знайшло, кого шукало. Посмiялись тодi, та й вже, — з несвiдомим острахом, мов на те, щоб загодити, вона обережно погладила звiрюку, — котище розплющив на неї жорстко заскленi золотi очиська з чорними прорiзами зiниць, як у навспак поставлених свiчок, охнула подумки: свят-свят-свят! — попалась, золотце, от коли попалась — акурат за пiвроку до того, як — оглушило, завертiло вихором, пiдхопило-понесло, не давши оханутись: спасительницею себе уявила, жоною-мироносицею, так? Ну то маєш — прицiльно, просто в той свiтляний прямокутник, iз планками упоперек грудей i низу живота, i не скигли тепер — вiн, як-не-як, тебе любив, той чоловiк. Нi, то щось iнше хотiло ним тебе любити: котик у пеленi, котик на лонi, зблиск очей i пазурiв, а я, розпростерта, граю на скрипочку i кричу: ах коханий, менi боляче, боляче, чуєш?
Поясни менi одну штуку. Поясни, бо я щось нiяк не в’їду. Ти що ж — справдi вважаєш, що коли у тебе — стоїть, i не зразу кiнчаєш, то ти вже й князь, i жiнка мусить сукати нiжками й прискати окропом, iно ти зволиш до неї доторкнутися — серед ночi, по тому як позгортаєш, акуратненько так, свої рисунки, а я тимчасом вiдбуватиму перший сон? А втiм, iз його приїздом їй перестали снитися сни — точнiш, вона перестала їх пам’ятати: клубочились якiсь ошмаття, переважно тьмяних, брунатних i асфальтово-сiрих, тонiв, але жоден сюжет не протискався в денну тяму, немов мiж нею i нiчною в мить пробудження падало важке вiко, — свiдомiсть його присутностi поруч перекривала канали зв’язку. Чи не вперше в життi вона виявилась ув’язненою в клiтцi голої наявностi — свiт зробився непрозорим, вимкнулось i погасло його друге дно, мерехтючо-пiдводна сiтка нерозгаданих значень, що доти завше свiтилася в снах i вiршах, — тепер не було нi снiв, нi, вiдповiдно, вiршiв: вона втратила орiєнтацiю, наче позбулася одного iз змислiв, оглухла чи ослiпла. Розбомблене вночi тiло цiлий час вiдчувалось неповоротким, якимось одутлим всерединi, нiби справдi була вагiтна — пакетом базарного м’яса в кров’яних пiдтьо-ках, та що ж це менi все не слава Богу, тупо дивувалась вона — i засинала на його руцi, мов непритомнiла, а вiн радiсно бубонiв над вухом: "А знаєш, ти, виявляється, можеш бути дуже навiть "прiятной женщиной" — тiльки з сексом наладити треба", — "Секс, — спросон-ня мимрила настановчо: голова все-таки вирубувалась останньою, — це тiльки показник якоїсь глибшої незгоди", — "Сумнiваюсь", — обтинав вiн — i тим закри-вав тему. Виходить, не так уже й багато ти про це дiло знаєш, радiсть моя, — попри весь свiй уславлений досвiд, i хто б подумав! Говорити, звичайненько собi дiйти згоди було неможливо — оскирявся з мiсця, займаючи оборонну стiйку, на той час, коли спроба серед дня витягнути до нього руки стала зроджувати в нiй блискавичне млосне вiдчуття захитаної рiвноваги — наче в рiзко спиненому лiфтi, або коли спiшиш одинцем навперейми юрбi, що сипонула з тролейбусної зупинки, — вiн-бо "не любив, коли його обмацують", далебi нездоровою була ця знехiть до нормального контакту ("I не соромно тобi оце, — насмiшкувато скалив око з подушки, — обмацувати мужчин?"), — на той час вона ладна була вже не те що говорити — голосити, нескiнченним двадцятичотиригодинним монологом (так неперетравлена їжа пре з отруєного органiзму в оба кiнцi), трясти його за плечi, щоб докричатися, та що ж це таке, чувак, — а чувак, мiж iншим, сiм’ю будувати приїхав, сурйозно, без дурникiв, привалив у чiм стояв, оце кохання! — i все випоминав їй, що, поки вiн тут з нею, у нього вдома на будiвництвi майстернi цеглу розкрадають, "Ти що, — бралась руками в боки: вiдьма, зечка-блатнячка, зроду не пiдозрювала себе такою, — хочеш, щоб я тобi неустойку заплатила?" — ах холєра, ну як мислимо, щоб двоє недурних людей, якi начебто ж кохають одне одного, так? якi здолали стiльки перепон, щоб бути разом, чого коштувала йому сама тiльки вiза, пiсля всiх автокатастроф i розбитих ребер, чого коштувала їй та зима в Кембрiджi, — негоднi були е-ле-мен-тар-но порозумiтися, — на голову не налазить! I — як об мур без пробоїн, от пiд такi хвилини, певно, його дружина й шпурляла в нього ножами, про що раз був обмовився знехотя, — премиленько, нiчого не скажеш, родинний спорт української iнтелiгенцiї: i що, свербiло спитати, не влучила? Натомiсть силкувалася бути розважливою: слухай, я ж не кукла на шнурку, що ж ти так, — визвiрявся спiдлоба, зiгнутий над столом, мов розмотуючи димнi кiльця злоби: "В менi просто багато речей убито!" Дякую тобi, серце, — вiд-тепер, здається, в менi також. Значить, вона заразна, ця хвороба духа? Значить, тепер i менi — лiпше втiкати од людей, лiпше не зближуватись нi до кого на вiдстань подиху? Ти навчив моє тiло — каструвати кривдника: вся моя, з колiна в колiно громаджена жiноцька сила, досi спрямована до свiтла (найдорожча пам’ять з минулих кохань — сонце в чорному небi: таким воно бачиться з космосу, то звiдти набиралась по вiнця струмуючою радiстю моя утла посудинка), з тобою — вивернулась чорною пiдкладкою назовнi, зробилась ни-щiвною — смертоносною зробилась, щоб сказати прямо, не завиваючи в папiрцi.
- Предыдущая
- 17/26
- Следующая
