Гімназист і Чорна Рука - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 25

Користуючись дозволом, той витер під носом тильним боком долоні. А долоню — об штани, ковзнувши рукою вниз.

- Е, куди! Тримай так, свиня! - вигукнув Шпиг.

Пізно.

Детектив мимоволі подарував убивці нагоду. І той негайно скористався нею.

Торкнувшись краю стільниці, Сопля міцно вхопився за неї.

Рвучко смикнув стіл. Перекинув.

Водночас лисий, рвучко розпрямившись, миттю схопив свій стілець за спинку. Замах, удар — гасова лампа, причеплена під стелею в них над головами, з брязкотом розлетілася.

Кімната занурилася в темряву.

— Стояти! Стій!

За цим гримнув постріл.

Спалах. Другий. Третій.

Хтось заволав від болю, проклинаючи Шпига.

Тим часом до вікна, під яким примостився Юрко, вже мчала темна постать.

Гімназист не сам присів — ноги підкосилися.

Брязнуло над головою. Хтось стрибнув на підвіконня.

Ще постріл.

Але втікач уже вивалився з вікна назовні, скочив на рівні, явно цілий, неушкоджений, і великими стрибками погнав через двір до паркану.

Юрко помітив — це вирвався Сопля. Вбивця мчав не до хвіртки, біг найкоротшим шляхом, намірившись перестрибнути через паркан і втікати дворами й городами.

— Стій!

Гімназист і собі крикнув. Так, принаймні, подумав: крик застряв у горлі, відкритий рот зловив повітря, замість грізного вигуку вийшло щось пискляве, зовсім не варте уваги й поваги.

Над головою, там, у кімнаті, в темряві, кричали, лаялися й билися чоловіки. Судячи з голосів — двоє. Потім гримнув ще постріл, долинув звук сильного удару. І враз усе стихло.

Але що з того: Сопля вже добіг до паркану, підстрибнув, зачепився руками. Лишилося підтягнутися.

І раптом знизу до втікача щось причепилося.

Той заволав так, що криком напевне привернув увагу довколишніх мешканців.

За усім цим Юрко забув про Джентльмена. Зате англійський бульдог ні про кого не забув. І саме зараз доводив: коли треба — вій перетворюється з добродушного терплячого пса на небезпечного хижака.

Погнав за вбивцею, коли той тільки вистрибнув з вікна. Нагнав його біля паркану, і щойно той почав перелазити — підскочив, і з другого разу таки вчепився зубами в штани втікача. Міцно зімкнув щелепи.

Повис, намертво загнавши гострі ікла у зад злочинця.

Сопля волав від болю, але вперто, з останніх сил тримався за край паркану, різко рухаючись і намагаючись відчепити те, що причепилося до сідниць. Бульдог від цього теліпався куцим маятником, але щелепи не розтискав, хватку не послаблював.

Нарешті Сопля не витримав.

Пальці ковзнули вниз, вбивця звалився на землю, і аж тепер Джентльмен відпустив жертву. Дуже вчасно, бо той міг гепнутись просто на собаку і придушити його. Не довго радів утікач: бульдог миттю скочив йому на груди, загавкав, плаский розлючений писок навис просто над скривленою від болю пикою.

Не встиг Юрко зрозуміти, що нікуди Сопля не забіг, як почув над собою:

— Молодець! Так його!

Наступної миті Назар Захарович Шпиг, розхристаний, але судячи з тону, задоволений вечором, вибрався у двір через вікно. Плеснувши гімназиста по плечу, поважно рушив до побореного злочинця. Пістолет мав лише один. Наблизився, навис на ним, звів спусковий гачок.

— Давай, Сопля! Вставай, прибігли.

— Забери собаку! — істерично верещав той, не припиняючи бридко шморгати носом.

— Пусти вже його, — дозволив Шпиг.

Джентльмен ніяк не відреагував. Усе зрозумівши, детектив повернувся до Юрка:

— Скажи йому.

— Можна, — дозволив гімназист псові.

Бульдог перестав лякати Соплю, збіг з нього і мирно вмостився посеред двору.

— Вставай! — Шпиг махнув дулом.

— Мій зад... — проскиглив той, незграбно встаючи. — Ми так не домовлялися, Шпигу...

— З такими, як ти, я не домовляюся!

На підтвердження своїх слів Шпиг відважив убивці сильного копняка, цілячись і влучаючи точно в покусане місце. Той, тримаючись рукою за сідницю, пошкандибав назад до будинку.

Усередину не заходили.

Жестом велівши стати до стіни і впертися в неї, Шпиг голосно, аби Сопля почув, наказав бульдогові стерегти. Вбивця не знав, що пес неохоче виконує чужі накази. Тож здригнувся, почувши загрозливий рик — це Юрко знаком заохотив Джентльмена подати голос.

Дуже скоро Шпиг вивів на двір під конвоєм інших. Чоловік у смугастому піджаку сильно кульгав, з чого Юрко зрозумів: детектив у темряві його підстрелив. Лисий тримався долонею за розбиту голову — цього відставний міліціонер теж укоськав, уже врукопаш. Шпиг став, витер чоло, кинув оком на своїх полонених, вдоволено крекнув, озирнувся на довгого, що все ще непорушно лежав під парканом.

— Так, — промовив, — зрозуміли, проти кого рипнулися? Хочеш, Череп, я тобі щиру правду скажу?

— Не хочу, — буркнув лисий.

— Все одно скажу. Ви ж зі мною говорити не захотіли. Не дали навіть почати, не послухали, чого хочу. Мені тільки Сопля був потрібен, інших відпустив би. Хай вас, голуби, поліція ловить. Є за що, але зараз ніхто з вас мені не цікавий. Проте доведеться всіх здавати, гамузом. За погану поведінку.

— А як нам було поводитись, коли ми побачили два дула? — пробубонів Череп.

— Цс все Сопля, — глухо озвався третій, котрий до тепер мовчав. — Це він почав. Я чистий, Череп так само. Нам нема чого боятися.

— Бач! — вигукнув Шпиг. — Ваш друзяка все зрозумів раніше. Знає котяра, чиє сало з їв!

— Та яке сало! — простогнав Сопля. — Ти вже ніхто, Шпиг! Давно ніхто! Сам нічого не можеш, людей живих собаками цькуєш!

— Зате ти, паскудо соплива, живих людей убиваєш! Не кажи, що Яшка Зозуля — не твоїх рук діло! Тебе свідки бачили й чули, у мене є докази!

— О! Теж мені, людину знайшов! Яшка Зозуля!

Шпиг ступив до вбивці впритул, тицьнув дулом між лопатки.

— Слухай, ти, слизото! Мені байдуже, якщо ви всі один одного перегризете до чортової мами! Але коли замість тебе призначають іншого винного, хорошу, чесну людину, патріота, — я терпіти не буду. Щоденник давай сюди!

— Який, в чорта, щоденник! Ще скажи — зошит! Тут тобі не канцтовари!

— Ти мене, сонливий, не передражнюй! Бо зараз не канцелярські — господарчі товари тобі будуть! Візьму обценьки, притисну язика — шепелявим будеш! Сю-сю-сю!

— Ой, налякав!

Шпиг підніс дуло вище, притис до потилиці бранця.

— Нема в мене часу на тебе! До чорта господарчі — тобі й однієї кулі в довбешку досить! Перевіримо, чи є всередині мозок! Ти мене знаєш, Сопля! Щоденник!

Шпиг ще міцніше натиснув дулом.

Вбивця скрикнув.

— Та нема в мене нічого! Нема! Можеш шукати, Шпиг! Хочеш — усе зніму, голяка тут перед тобою стану! Поріж лахи на пелюстки! Нема в мене!

— Ти ще скажи — не знаєш, про що мова!

— Знаю! Дуло забери — скажу!

Шпиг повільно опустив пістолет. Сопля спробував обернутися, та він копнув його під зад.

— Так далі стій! Кажи, я почую.

Вбивця голосно й полегшено видихнув.

— Значить, так. Було в мене те, що ти шукаєш. Старі списані зошити, виявляється, грубих грошей коштують. Коли Зозуля попросив зробити фальшиві документи, я запитав: чим, мовляв, платитимеш, ти ж голяк. А він мені: не дрейф, гроші будуть. Слово за слово — розказав, похвалився. Пропоную партнерство, а за це документи й візи безкоштовно — не хоче. Ну, посварилися ми, побилися... Зозуля сам винен, нарвався.

— Задовга сповідь, Сопля! Я приблизно так і думав! Зошит жени!

— Нема!

Шпиг відважив йому ще одного копняка.

— Не бийся! Програв я його! В карти! Пояснив, кому можна продати, — повірили!

— Брешеш!

Юрко, що увесь час стояв тихо, обережно кахикнув, смикнув Шпига за манжет.

— Схоже на правду.

— З чого ти взяв? — огризнувся детектив.

— Справді міг програти. Ви його краще знаєте, а я вперше бачу. Але ж це на нього схоже, хіба ні? — пояснив гімназист свої відчуття. — Доведеться шукати далі.

Шпиг утретє копнув убивцю під зад.

— Де? Кому програв? Кажи — бо застрелю!

— Не застрелиш! — зухвало відповів той, уже остаточно оговтавшись. — Не застрелиш! Інакше ніколи не знатимеш, де твій цінній раритет! Тому давай домовлятися, Шпиг!