Апологети писаризму - Хвильовий Микола - Страница 2

А втім, до справи. Всю нашу енергію присвятимо сьогодні трьом: С. Пилипенкові, С. Щупакові і К. Буровієві. Оскільки ж тов. Пилипенко є все-таки центром всього цього руху, – перше слово йому й про нього.

Назва статті така: «Проблема організації літературних сил», «Другий шмат[16] дискусійної відповіді». Автор – відомий плужанський ідеолог т. С. Пилипенко. Написано статтю з композиційного боку не зовсім вдало: розхристано[17], а поділяється вона на, так би мовити, три частини. В першій – наш лідер виясняє свої погляди на мистецтво, в другій – поставлено проблему організації літературних сил, в третій – політичні міркування й відповідні висновки в зв’язку з «кризою». Все це – повторюємо – не систематизовано, так що малодосвідчений читач буде тут плутатись іn іnfinitum[18].

Отже, подивимось, що там написано, і подивимось, чи не помиляємось ми, ставлячи так різко питання. Може, і справді тов. Пилипенко «поволі зрікається своїх поглядів»[19].

Як пам’ятають наші читачі, ватажок масовізму починає свою історичну статтю обіцянкою «рухати життя вперед», «бути його, життя, активним чинником», «дивитись на його перспективи», «кликати кудись далі, до кращого на думку автора»[20], кликати навіть… «до нового». Словом, романтика «першого сорту». Більше того: він погоджується, що «неминучі у нас організаційні зміни».

Це говорить в ньому революціонер – та людина, яка ще не розгубилась і відчуває на собі директиви пролетаріату.

Але в той же момент осередок[21], як Мефістофель, нашіптує: «що ти, брате, не туди попав!» І Пилипенко пише:

«Тут же мушу попередити читачів: я не пропоную чогось нового».

Логіка, як бачите, не витримує критики, але філософія епохи тут як тут. І автор статті «Дайте слово» зовсім не «дурно гадає, що навіть твердокам’яний папаша опустив руки і не знає, як бути». Звичайно, «поважати і вслухатись в слова товариша завжди треба», звичайно, «історія потім розсудить і вкаже помилки кожного», але тепер, сьогодні, ми муси о констатувати, що тов. Пилипенко під натиском міцного куркуля цілком розгубився, загубив революційні перспективи і ніяк не хоче «перешиковуватись». Треба щось одне: або нове, або старе. Або – або – іншого виходу нема і не може бути. В першому «шматі»[22] ковбаси наш друг називає нас «братами»[23], вважає нас і себе «будівниками однієї культури». Здавалось би, «перешиковуватись» внутрі цієї культури в певний час не тільки можна, але й «должно»[24]. Чому ж тоді він так турбується:

«Справа надто серйозна, щоб дозволити собі кидатись на якесь гасло[25]».

Хіба наша літакадемія не стоїть на постулатах Компартії? Хіба гуртки мистецької самоосвіти ми гадаємо віддати якомусь сторонньому елементу? Хіба ми вже не «брати» сьогодні? Га? Де ж тут логіка, шановний Сергію Володимировичу?

А логіка тут єсть, і «справа дійсно серйозна», бо наші розходження ідеологічні[26], і вже ми не «брати» з вами, доки ви не зрозумієте, що попали в лабети глитая. Найдемо в собі мужність сказати це, як найдемо далі вмілість «доказати» цю просту й ясну істину.

Отже, покиньмо «киви-морги» на «надзвичайну люб’язність попутників»[27], не будемо говорити про «презирство до комуністів»[28], про «Маланюків та Донцових, які руки потирають з нашої склоки»[29], про скарги, що Хвильовий дуже лається, бо ж він, Пилипенко, «трошки не такої мови вживав»[30], покиньмо «туманну теорію вітаїзму та «азіатський ренесанс», який «може замолоду луснути»[31], не будемо говорити й про ті «обставини», що не давали нашому другу в свій час висловитись на сторінках «Культури і побуту», бо «обставини» ці ясні: політика річ слизька, її мистецтво річ тендітна і треба її знати. Покиньмо поки що й питання про кризу, що його зовсім не до місця вліплено в цей розділ[32]. Отже, не будемо говорити про це. Перейдемо до суті першого розділу, який, як відомо, трактує мистецтво, який мусив бути передмовою до дальших висновків і який, за відсутністю в автора відповідного знання, грає роль туманопускателя[33], щоб не видно було, чого автор хоче, і щоб видно було, що автор страшенно «вчений».

Отже, «чого не договорює Хвильовий», тов. Пилипенко поки що не сказав нам, але зате він сказав:

«Безпідставно накидають мені формулу – «мистецтво є будування життя» проти ясної плеханівської, марксистської «пізнавати, щоб будувати»[34]. Як бачите, наш друг уже викручується, йому вже сказали, очевидно, що єдиний марксистський теоретик мистецтва є не хто інший, як Плеханов. Він зрозумів нарешті, що без визначення мистецтва до організаційної проблеми підійти не можна. Але, зрозумівши все це, він влітає в такий скандальний ляпсус, який йому й не снився. «Це один із прикладів зарозумілості С. Пилипепка, це тон його памфлетів[35]».

Отже, зі слів плужанського ідеолога, мистецтво, за марксистом Плехановим, є «пізнавати, щоб будувати»[36]. Словом, сказано добре. Та не добре виходить, коли ми розгортаємо відповідний том цього ж таки марксиста Плеханова: з нього, з цього тому, ми узнаємо, що такої нісенітниці великий філософ ніколи не говорив і не міг сказати. І зовсім надаремно турбується № 4 «Плужанина» – Плеханов залишиться Плехановим. Бо й справді: коли ми кажемо «пізнавати, щоб будувати», то логічно мусимо припустити й протилежне: «пізнавати, щоб руйнувати». Іншими словами: пізнання має дві вдачі – однією руйнує, другою будує. Отже, консеквентно ми мусимо дійти до такої софістики: оскільки пізнання має дві вдачі, то хіба митець пізнає тільки для того, щоб будувати? Хіба він не пізнає для того, щоб руйнувати? Конкретно: хіба пролетарський митець з буржуазної країни пізнає для того, щоб будувати цю буржуазну країну? Такі запитання мусять посипатись зо всіх боків, і на них треба відповісти. Але відповісти на них не можна, бо вони витікають з хибної предпосилки.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.