Повія - Мирний Панас - Страница 12

– Дивись, як менi страшно, – струснувшись, каже Христя. – Оце тобi, Горпино, вже й дома, а менi ще майданом скiльки йти. Може б, ти провела?

– Е, нi, сестрице: спати вже хочеться. Та тебе он Федiр та Онисько аж додому доведуть.

– Чого там Онисько, я i сам! – обiзвався Федiр.

Дiвчата попрощалися, розiйшлись. Онисько, повернувши за церкву, став.

– То ти, Федоре, сам?

– Атож.

– Так прощавайте. На добранiч!

– Прощай. Добранiч!

Христя i Федiр зосталися удвох. Декiлька часу йшли мовчки. Федiр думав, що б його Христi сказати; Христя мовчки виступала i раз по раз струшувалась.

– Ти, Христе, замерзла? – надумався Федiр.

– I сама не знаю, що це зо мною: наче трясця трясе.

– Коли хоч… – несмiло почав Федiр, – у мене кожух добрий i довгий.

– То що, скинеш? А сам у сорочцi зостанешся?

– У мене свита… А хочеш – поли широкi – полою прикрию.

I в одну мить розстебнув кожух.

Христя усмiхнулася. Федiр побачив, як у Христi очi блиснули… Його серце тьохнуло… Не пригадає, як i коли Христя опинилася пiд його кожухом, коло його боку. Йому гарно так i тепло, радiсно. Простують обоє мовчки.

– Що, коли б се твiй батько побачив, що ми так iдемо? – спитала Христя i зареготалася.

– Христе! – скрикнув Федiр, придавивши її до боку.

– Ти ж не давися, – ласкаво обiзвалась Христя. Федiр затремтiв.

– Поки свiту сонця, – почав вiн, – поки земля стоїть… поки сам пропаду – не забуду я сього, Христе. Христя дзвiнко зареготалася.

– Чого ее так? – спитала.

У Федора дух сперло у грудях, огнем пекло коло серця.

– Ти смiєшся, Христе… Тобi байдуже, – знову почав вiн, – а я? я… Батько мене лає: дурний – каже. Я сам чую, що одурiв. А тобi байдуже, ти смiєшся… Голубко моя! – тихо прошептав Федiр i мiцно притiїс Христю до свого серця.

Вона чула, як воно у його несамовито колотилося, як його гаряче зiтхання грiло лице їй.

– Не пустуй, Федоре, – суворо сказала вона.

– Без тебе менi свiт – не свiт i люди – не люди! – крiзь плач скрикнув вiн. – Я не знаю, чого ти моєму батьковi нелюба… Та хто йому любий? Усi – то дурнi, то вороги… I задасться таке! – жалiвся Федiр.

Христя важко зiтхнула… «Цей Федiр справдi кохає її i щиро кохає. Грiх i те сказати, щоб вiн був i непутящий який. I з себе красивий i добрий», – думалося їй. То була хвилина, коли i Христi серце обiзвалося. Щирий i жалосливий голос Федорiв уразив його. Мовчки вони пройшли ще чимало. Вона чула, як Федорова рука вже важче та важче обвивалася коло її стану, давила її до його… Вона не противилася, їй плече черкалося з його плечем, її бiк приходився коло його серця.

– Хоч би i вiк отак, Христе, – шептав вiн. – Хоч би i вмерти отак. Вони стали. Христя мовчала.

– Ось уже i двiр твiй! – журливо промовив Федiр. – Господи, як швидко! Вона зiтхнула i одкинула полу. Федiр побачив її лице, блiде, задумане.

– Спасибi тобi, Федоре, – тихо подякувала вона. – Прощай! – I напрямилася у хвiртку.

– Христе! – обiзвався вiн. Вона озирнулася. Федiр кинувся:

– Хоч одно слово… Люба моя, мила моя!

Вiн обхопив її i хотiв поцiлувати. Христя мотнулася i в одну мить опинилася за хвiрткою. Вона сама не знає, чого їй стало смiшно-смiшно… Роздався тихий регiт.

– Ти смiєшся, Христе?.. Смiєшся?.. – питає, тремтячи увесь, Федiр.

– Iди вже собi, – з-за хвiртки сказала Христя.

– Господь з тобою! – промовив Федiр i, наче п'яний, повернув назад майданом.

У Христi жаль так здавив серце, що аж сльози виступили на очах. Вона вже мала була гукнути на Федора, щоб вернувся, та не гукнула. Схилившись на ворота, вона дивилась, як нетвердою ступою потяг вiн вiд неї, криючись у сiрих померках ночi. Його бiлий кожух то блисне, то зникне. Ось уже не стало й видно; чутно тiльки, як ступнi рипотять у тихому морозному повiтрi. Далi i ступнi затихли.

Христя ще постояла, озирнулась навкруги, глянула у небо на зорi… Тихо та ясно виграють вони. Христя важко i глибоко зiтхнула i, похнюпившись, повернула до хати.

Сумно минали празниковi днi, важко тяглися довгi рiздвянi ночi, приносячи i проносячи неодраднi думки. Однiї тiльки не проносили вони з задуреної Прiсьчиної голови: наче цвяшок, забилася вона у душу, загородилась у серце. Що, коли справдi одберуть вiд неї її землю? Вона пригадати не зможе, що тодi буде з нею? На ту землю вся її надiя, там – її добро, її життя; без землi – голодна смерть! А Грицько такий. Уже коли вiн намiрився що зробити, то зробить. Карпо каже: не журiться – за нас мир. Та що той мир – сотнядруга бiдноти? Що вони пороблять, коли багатирi затнуться? Не вступить громада за землю, багатирям що? Берiть, скажуть, землю, тiльки не ждiть вiд нас нiякої помочi. Досi ми i тим, i другим громадi служили, а з сього часу – моя хата скраю, я нiчого не знаю!.. Кожен будь сам собi. I пiде мiж людьми розладдя, ворожнечi. Чи варт вона, безвiсна Прiська з своєю безвiсною нуждою, тiї спiрки? I громада скаже: що нам Прiська таке, у якiй вона помочi стане, що ми розпинаємось за неї? Багато нас гибiе i так… Господи! як же без землi бути? Добре тим панам: у їх її не орано, не мiряно, а в нас той невеличкий шматочок, а скiльки то очей заздриться на його? Скiльки рук тягнеться за нею? Кожному хочеться схопити, бо в землi – хлiборобська сила!

А в панiв земля. I чому господь бог так не дав, як у панiв, – друге дiло. Пани тiльки знають панувати. Вони самi коло землi не ходять, її не роблять, другi за них топчуться коло неї. Чого ж воно так у свiтi? Нащо господь бог так дав, що кому землi i не треба – в нього землi несходиме, а в кого її жменя, на ту жменю сотня ротiв роззявилася. Чи не зробити б царевi чи кому там такого: одiбрати землю вiд того, хто коло неї сам не ходить, та й роздати б тому, хто у їй риється, – скiльки б нужди з свiту зникло, скiльки б слiз обсушилося, достатку та щастя прибуло.

Кругом голова йшла у Прiськи вiд тих думок, i всi вони сходилися з однiєю; що буде, коли в неї землю одберуть? Не знаючи, як її розгадати, вона ремствувала на людей, ремствувала i на Карпа: навiщо вiн повiдав їй ранiше про те? Ще, може, i не одберуть, а одберуть – то хоч би зразу одiбрали: зразу б вона дiзналася, що у неї немає землi. Уже б тодi i пригадувала, що їй робити, як їй бути. А от тепер – тiльки мука тяжка, несподiване почуття нового горя… Ну, вже й життя! Краще темна могила, нiж таке життя! – казала вона, дожидаючи зо дня на день сiльського сходу, виглядаючи, чи не йде хто кликати її.

Пройшов тиждень. Настав Новий рiк. Що то їй новий рiк принесе? Серце її непокiйно билося. На третiй день нового року зранку забiгав Карпо сказати, що пiсля водосвяття збiрка. «Може, й про вас будуть балакати. Виходьте пiсля обiду», – додав.

«Чи йти, чи нi? – думала Прiська. – Пiти, а коли не будуть за неї говорити, – чого, скажуть, прийшла? А не пiти – рiшать без неї. Коли б вона там була, все б яке слово за себе замовила».

Непокiйна i аж зелена, швендяла Прiська по хатi i не знала, що їй робити. Вона пригадувала всi сни, якi тiльки снилися їй за той час, коли вона почула ту прокляту звiстку, – чи на добро вони, чи на лихо?.. Та й сни були, як i життя, – страшнi та неодраднi: всi покiйнi снилися їй, нове лихо верзлося… Що вони вiщують, що пророкують? Не розгадає вона своєю головою, не прогляне зомлiлою душею, наболiлим серцем.

Прийшов день збору. Христя ранiше i обiд зварила, щоб не барити матерi. Вона, дивлячись на неї, i сама журилася i не знала, чим би їй розвеселити матiр. Прiська не обiдала. Де вже та страва iтиме на душу, коли, може, з завтрашнього дня нiчого буде кусати? Укинула Прiська ложку кашi у рот; не пожувавши, ковтнула та й удавилася. З тим устала i з-за столу.

Крик i гвалт застала Прiська на майданi коло волостi, де зiбралась гроиада. Старшина, засiдателi, писар, староста стояли на рундуцi i мовчки позирали на море шапок, що колихалося по майдану. Люди сходилися у купи, гомонiли i знову розходились. Однi кричали: «Не хочемо так! чого така правда у свiтi?» Другi розмахували руками i голосно гукали: «Не буде по-вашому!» Кожен казав своє, i на майданi стояв такий гомiн, що не розбереш, хто чого хоче, хто за кого говоре. Прiська, побачивши купку жiнок, що стояли в сторонi, повернула до їх. Тут були: Феська Лазорчишина, Килина Чопiвна, Горпина Ткалева, Мар'я Бубирка – все то свої, знайомi.