Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 13

Аби переконати себе в тому, поставив пляшку назад на стіл, пройшов до вхідних дверей, посмикав. Зачинено, сам же повертав замок на два оберти. Задля святого спокою зробив ще один, знову перевірив двері на міцність. Потому, для чогось тримаючи спину рівно, розправивши плечі й войовничо випнувши вперед груди, посунув через залу до ванної. Широко прочинивши двері, став навпроти раковини, подивився на своє відображення у великому дзеркалі.

– Зараз. Усе минеться зараз, – пообіцяв відображенню.

Пустив холодну. Чомусь ніколи дотепер струмінь із крана не нагадував бурхливий водоспад. А сам Ігор ураз відчув себе на краю уривчастого берега, з якого стежив за падінням води. Сперся руками об краї раковини. Постояв так, потім склав долоні ківшиком. Набрав повний, нахилився ближче, щедро хлюпнув собі на лице.

– Хто ти така.

Це не запитання – звичайна фраза, почута за спиною крізь шум води.

Тепер не здалося.

У зачиненій ним самим ізсередини квартирі справді хтось був.

Хтось – або щось.

Яровий завмер. Скільки стояв отак, слухаючи й дивлячись, як із крана біжить вода – не міг зрозуміти. Нарешті обережно підвів голову, дивлячись у дзеркало.

Там побачив біле незворушне обличчя.

Або те, що колись було лицем.

Дві невеличкі чорні круглі дірки на місці очей.

– Хто. Ти. Така.

Глухий голос уже не здавався слуховою галюцинацією. Він був реальним. Як його власне, перекошене, перекривлене, спотворене жахом відображення в дзеркалі.

Ігор Яровий дивився перед собою. І кричав, беззвучно.

Спокуса перемогла.

Лора завжди мала про собі снодійне. Криза не минула, час виявився не надто ефективним лікарем. Мала надію, що люди не брешуть, кажучи – час лікує. Можливо, комусь допомагало, та не в її випадку, не з її щастям. Поховавши чоловіка, дістала серйозні проблеми зі сном. Найпростіший спосіб вирішити їх швидко підвів її до межі, за якою вже нічого не було. Подякувала всім, хто зупинив, у тому числі Гайдукові, але засинала все одно важко, довго і спала мало.

Поради на кшталт треба більше відпочивати Лора відкидала що далі, то агресивніше. Від слова «відпочинок» її починало тіпати, бо відпочивати, як порадники, вона розучилася і вже, напевне, ніколи не буде. Під повноцінним відпочинком розуміла лежання на дивані з книжкою або, що частіше, перегляд якогось фільму з серії про живу й неживу природу чи інше пізнавальне видовище. Детективів не сприймала, бо не вірила авторам вигаданих історій, любовних пристрастей так само, адже вважала книжкові чи екранні пристрасті штучними. Часом відволікалася на історичну стрічку, але все одно робила вибір на користь документального чи науково-популярного.

Звісно, коли на таке знаходився час.

Чоловік спершу дивувався, проте швидко зрозумів. Сам не мав можливості розслаблятися інакше. Двох спільних поїздок за межі рідного, знайомого, звичного й затишного Києва цілком вистачило обом: Лора нудилася, муж тим переймався, замість перезавантаження виникала додаткова напруга. Як лишилася сама, тим паче не тягнуло нікуди. Зрештою Лора домовилася сама з собою: найкращий відпочинок – сон не менше восьми годин на добу. Жінка змушувала себе вести розмірений спосіб життя, намагаючись дотримуватися такого-сякого режиму. Робочий час Кочубей намагалася використовувати максимально ефективно, керуючись мудрими порадами й розставляючи справи, які треба зробити, від одного до десяти за шкалою пріоритетів.

Лишалося приборкати безсоння.

Зіткнувшись із цією проблемою потому, як здолала ту саму, Лора ретельно дослідила себе. Результат не забарився: засиналося значно легше, коли праця йшла добре. Не без проблем і труднощів, таке є в кожній роботі. Але якщо знала спосіб вирішення й мала цілком реальний, здійсненний, прийнятний для втілення план – просто крутилася хвилин сорок, зрештою поринаючи в сон, даючи собі змогу переспати проблему. Та траплялися інші ситуації, коли від Лори мало що залежало. Хоч кричи, хоч викликай кавалерію на підмогу, хоч бийся головою об стіну – все одно не могла зрушити з місця нічого. Лишалася в тій точці, до якої вдалося дійти.

Ось коли безсоння брало гору.

Снодійне в таких випадках приходило на допомогу. Проте тут на Лору чекала пастка й вона чудово розуміла, куди не варто ступати. Численні обстеження, пройдені під тиском Гайдука й за гроші банку, дали несподіваний, досить дивний результат. Лора не мала поняття про схильність свого організму швидко звикати до всього, що може зашкодити. Не лише спиртне чи снодійне – затягнути могло звичайне харчування. Адже, нервуючи, людина дуже часто заспокоює себе їжею, тож у її випадку є ризик переїдання, набирання зайвої ваги, далі – провокування похідних хвороб. У тому числі – цукрового діабету.

Лора дала собі слово до останнього не викликати сну штучно, хоча таблетки все одно тримала при собі – це давало певний заспокійливий ефект. Але зустріч із Яровим вибила зі звичної колії, хай би там як Кочубей не намагалася здаватися спокійною та впевненою.

Причина: її змусили лишитися, зрушити справу з першого разу не вдалося.

Не сказати, що Лора зовсім наївна й сподівалася зламати хребти Яровому та його багатим клієнтам отак відразу. Її, як і його, заскочила дивна казка про давнє прокляття, котре тяжіє над будинком. Лора, тим паче – Гайдук і їхні керівники з банку «Омега» дотепер не мали уявлення про подібний прецедент. У розмові з Яровим вона зробила вигляд, що містична міська легенда для неї не новина. Хоча раніше чула тільки про затяту активістку, чиїми зусиллями об’єкт можуть повернути під державний захист та зробити недоторканним. Навіть імені її не знала, записавши це собі в мінус. Зазвичай до таких речей Кочубей підходила більш професійно, встановлюючи всіх причетних до чергової справи й міру впливу на процес навіть другорядних персонажів. Страшилки, якими Тетяна Помічна залякувала всіх довкола, виявилися для Лори несподіванкою, з якою доведеться рахуватися й на яку варто робити поправку.

Новий поворот слід було обмізкувати.

І вирішити, як міською легендою можна скористатися. Заважатиме вона баталіям, котрі ось-ось перейдуть у гарячу фазу судових позовів. Чи навпаки, місцеві знають більше й ставляться до страшної казки інакше. Не факт, що несерйозно. А отже, Лора має подумати й вирішити, чи вдасться використати Помічну як козир у непростій грі. Тим паче що Ігор Яровий, сам того не розуміючи, дав усі підстави так думати – назвав активістку замалим не маніячкою й почав погрожувати смертями.

Усе це, збігшись докупи, лишило Лору Кочубей у вкрай невизначеному психологічному стані. Назавтра хотіла мати нехай трохи важкувату, але – холодну голову. Інакшого способу дати собі лад, окрім таблетки снодійного на ніч, вона не бачила. Важкість лікується подвійною кавою, через таке не раз і не два проходила.

Тож після легенької вечері в готельному ресторанчику Лора побажала Соколу доброї ночі, знаючи: цей непробивний засинає без проблем. Потім зачинилася у своєму номері, погортала в смартфоні інтернет, вишукуючи бодай трошки більше подробиць про той самий будинок. Знайшла лише місцеві, чернігівські публікації, які повторювали одна одну й точно мали єдине джерело – публікацію за підписом Тетяни Помічної. Читачі мали можливість коментувати, але робили це неактивно, з чого Лора виснувала: місцеві сприймають усе як розвагу, не інакше. Раніше, в епоху друкованих газет, таким сенсаціям присвячували цілі видання з назвами на кшталт «Таємниці, загадки, сенсації». Перетікання подібної маячні в інтернет сприйняття не поміняло.

Вимкнувши інтернет, Лора ковтнула таблетку й вмостилася на не дуже зручному готельному ліжку. Підстрахувалася, наставивши будильник на восьму тридцять ранку. Чекаючи сну, вкотре намагалася зібрати думки докупи, відлущивши потрібні від зайвих, скласти план завтрашніх дій. Але змішалося все, як завжди було, коли ліки починали діяти. Незабаром сон здолав.