Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 29

Ззовні висячий замок.

Клямка – тут.

Ще й ставні на вікнах.

Нехай старомодно. Єві подобалося. Надійніше, так собі думала. Ось тільки не могла чомусь пригадати, взяла двері на клямку, коли завела гостю сюди, чи лишила їх незамкненими.

Діана.

Стіни поволі почали розсуватися. Приміщення зробилося просторішим, ніж зазвичай. Хіба що в очах трошки розмилося. І у вухах дзенькнуло. Тихенько так, потім – трохи голосніше.

Та ну, де там вуха!

Телефон!

Вона рушила на звук, утримуючи рівновагу, ніби справді стояла в човні. Трубка лежала на столі, поруч із пляшкою, не вгавала, вперто вимагала відповісти. Єва взяла її з другої спроби, з першої промахнулася, як тоді, коли ловила двері. Цифри номера розпливалися.

– Хто? – буркнула в трубку.

– Няв-няв, – почула.

Але не лише з динаміка. Водночас нявкали десь за спиною.

Зовсім поруч.

Тут, у її власному домі, її фортеці.

У зачиненому зсередини приміщенні.

Зовсім поруч.

Тут, у її власному домі, її фортеці.

У зачиненому зсередини приміщенні.

– Тут нікого не вбили.

– Якщо нікого не вбили, чому я не можу пройти?

– Бо провадяться слідчі дії.

– Які слідчі дії? Нікого ж не вбили, самі кажете.

Христенко приречено й розгублено водночас зиркнув на поліцейських у формі, котрі нудьгували посеред двору. Ззовні заходився сусідський пес, і слідчий гаркнув на підлеглих:

– Та заткніть уже того собаку! Скільки можна!

– Казали хазяйці, – протягнув винувато старший патруля, поправивши для чогось форменого картуза. – Не застрелити ж…

– А ти… як тебе… Сидорук…

– Сидорчук.

– Піди, Сидорук, і попередь громадянку востаннє: або хай своєму барбосу пащу скотчем перетягне, поки ми тут не закінчимо все, – або пістолета покажи. Пообіцяй, що застрелиш. Бігом!

Поліцейський пробурчав щось під носа, та підкорився, підтюпцем побіг виконувати наказ.

Лорі майнуло: зараз Христенко візьметься в такій самій манері за неї. Плюне на все, накаже взяти її під микитки, вивести геть. Ще й, чого доброго, змусить закувати в кайданки. Судячи з вигляду та відповідного настрою, Христенко ще досі готовий був зірвати злість на ній.

Сокіл мовчки сопів неподалік, дипломатично ставши на кілька кроків далі. Але Лора вже навчилася відчувати його. Варто слідчому вдатися до чогось подібного, Богдан не терпітиме. Тим паче серед копів, побачених на подвір`ї, зафіксував одного з тих, хто не так давно крутив йому руки. Дарувати таке ставлення ветеран війни не збирався. Чекав лиш приводу, першим хоч як не почне.

Зараз Лорі закортіло, аби тутешня поліція підкинула Соколу цей привід. Готова потерпіти заради видовища. Проте швидко прогнала хуліганські думки, перейшла на миролюбний тон.

– Пане Христенку… Вас же звуть Арсеном, так? Гарне, рідкісне ім’я.

– Ви вже й таке знаєте, – неприязно буркнув той.

– Хіба це велика страшна таємниця?

На цих словах припинив гавкати сусідський пес.

Слідчий випнув підборіддя, красномовно кивнув у бік вулиці. Приборкання злого собаки записав собі в заслугу. І далі говорив навмисне голосно, працював на публіку.

– Ларисо Василівно, на мене не діють всякі такі фокуси з посібників. Тих, де радять спілкуватися з людьми на американський манір. Не вірю. Я не збираюся заводити з вами довірливих стосунків. Я на службі, особа офіційна. Ви – приблудилися, пхаєте носа, куди не слід. І за свої слова не перепрошую.

Після недавнього приниження Христенку хотілося бодай самому собі довести, хто тут головний і керує процесом. Лору його різкість та публічне, демонстративне хамство не напружувало хоча б через розуміння ситуації. Соколу натомість грубість провінційного слідчого не подобалася, це накладалося на кілька проведених у камері годин. І загалом на спробу підставити, використати в чужих іграх саме його. Тож Лора вперто шукала способу домовитися з Христенком не так через потребу діяти у власних інтересах, як із бажання заспокоїти Богдана.

Спалах його праведного гніву ні до чого хорошого не приведе.

– Так, пане Христенку, я на вашій території, – визнала вона, наблизилася до слідчого впритул, стишила голос, далі заговорила інтимно: – А ще давайте не будемо вголос, при людях, з’ясовувати, чиїми зусиллями вас не покарано за неправомірне затримання мого колеги. Ваше начальство, пане Христенку, отримало проти вас такі козирі, що за будь-якої нагоди спише на вас власні гріхи. Без мене знаєте, скільки у того ж пана Заруби скелетів у шафі. Позапланова перевірка, кабінетні київські ігри, потрібен інший на його місці… Арсене, ваш шеф краще звільнить вас.

– Шантаж.

– Пропозиція жити дружно. – Лора відступила, знову заговорила голосніше. – Хтозна, раптом я допоможу вам реабілітуватися. Розкриєте справу…

– Та немає жодної справи! – не витримав Христенко, тупнув ногою, невдоволено зиркнув на поліцейських. – Ви мені краще поясніть, коли вже хочете допомогти, за яким чортом про смерть цієї… як її… Бортникової Єви Львівни повідомили саме мені!

– Чому вас це дивує? Ви ж займаєтесь…

– Нічим я не займаюся! – визвірився слідчий, окреслив рукою коло в повітрі. – Ларисо Василівно чи Лоро, як вам краще – ось тут Коти! Мікрорайон входить до складу іншого адміністративного району міста Чернігова! Ви ж із нашої системи, колись були. Без мене знаєте: інформація про будь-яку пригоду, що сталася в межах району, передається в поліцейське управління цього району. А не відразу слідчому з міської управи. Досі не зрозуміли?

– Н-ні, – до Лори поступово починало доходити, та вона хотіла почути все особисто від Христенка.

– Гаразд, – зітхнув той. – Нехай. Я маю розпорядження сприяти вам. До певної міри, але – сприяти. Прошу.

Слідчий витягнув мобільник.

Потицяв пальцем по клавіатурі, щось відшукав, розвернув телефон дисплеєм до Лори.

– Бачите? Повідомлення. На мій особистий номер. Прилетіло сьогодні о восьмій сорок дві ранку. Ось адреса, де ми зараз перебуваємо. Текст – іще один труп біля розбитого дзеркала.

Лора озирнулася на Сокола.

Тим часом у двір повернувся патрульний Сидорчук із почуттям виконаного обов’язку. Христенко показав йому великого пальця й повів далі, накручуючи себе з кожним словом:

– Місцевий відділ отримав дану інформацію вже від мене. Вони нічого не знали. І не скоро б дізналися. Покійна…

– Загибла.

– Покійна, – повторив слідчий, свердлячи Лору сірими очима, – працювала реалізаторкою на центральному базарі. Шкарпетки-труси-футболки, барахло, коротше. Незаміжня, тобто розлучена. Живе… тьху, жила сама. Робота починається з дев’ятої ранку. Хазяїн точки чекав би свою працівницю годину. Далі почав би шукати, видзвонювати. Це ще пара годин. Згодні, що за таких розкладів тіло виявили б десь під обід?

– Немає заперечень, – визнала Лора. – Ви праві.

– Звідси запитання: хто і за яким хріном прислав мені, – Христенко тицьнув себе в груди, – це сране повідомлення? Ще одне запитання: який хер пригнав сюди вас і вашого мордоворота? Знову не перепрошую за свої слова! Бо кажу як думаю!

Бічним зором Лора засікла – присутнім поліцейським спіч слідчого загалом сподобався. Тут, як усюди, не надто шанували чужаків.

– А я й не вимагаю вибачень, – відповіла спокійно, навіть додала лагідних ноток. – Не вимагала й не вимагатиму. Ви нагадали мені ось щойно: я з системи. Колись була. Хочете шокувати, відштовхнути мене грубістю, навмисне граєте злого брутального поліцейського? Так хіба ж я не служила в чоловічому колективі? Чи ви думаєте, київські менти какають трояндами?

Із задоволенням побачила: всім присутнім, разом із Соколом, остання її фраза лягла на душу. Богдан зареготав, блазнюючи. Поліцейські гигикали. Христенко лишився непробивним, та все ж почервонів, прикусив нижню губу. Тож Лора продовжила наступ.