Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 35

– Ну, а хоча б так поговорити можемо?

– Говоримо ж.

– Ігор Яровий, перший, хто помер. Ви знали його особисто?

– Особисто – ні. Але я ж займаюся суспільно важливими справами. Там правових аспектів не оминути. Він був досить відомим і дорогим юристом. Знаєте, таких ще рішалами називають. Мені в моїх справах він навряд чи б допоміг.

– А ви знали, що саме фірма Ярового займалася справами будинку на Гончій?

– Я знала, що інтерес виявляла компанія «Люк». Бандити, цивілізовані тільки. Якщо можна називати бандитів цивілізованими…

– Розумію, що ви маєте на увазі.

– Прекрасно. Інтереси «Люка» представляв у цій справі пан Яровий.

Лора вловила бажання невидимої співбесідниці продовжити фразу. Та Помічна обмежилася сказаним, тож запитала обережно, аби не відлякати:

– За це й поплатився, так хотіли сказати?

– Я нічого такого не хотіла! Ви недалеко пішли від усіх тих, хто шукає дешевих сенсацій! І затягує мене в свої шоу! Дарма витрачаю на вас час, до побачення!

– Чекайте! – вигукнула Лора і, не почувши гудків у трубці, повела далі. – Таню, так вважають оті самі шукачі сенсацій. Вони вже проводять паралелі між смертю Ярового й спробою стерти будинок з обличчя Чернігова.

– Читала й чула, – буркнула Помічна у відповідь. – А ви повторюєте дурниці за ними.

– Але ж… Як би так, щоб вас знову не образити… – Лора балансувала на тонкій кризі. – Обставини, за яких виявили тіло молодого здорового чоловіка, один в один відповідають вашій легенді про давнє прокляття.

– Не моя це легенда! – відрізала Тетяна. – Маю матеріали, на основі яких готувала свої публікації. Коли все вляжеться, покажу вам. Щоби знали: то не моя вигадка.

– Вірю, вірю. – Лора зловила себе на тому, що вже говорить до співбесідниці як до божевільної. – Бог із ним, із Яровим, проїхали. Мене зараз більше Єва цікавить. Молода жінка, яка померла біля розбитого дзеркала нині ранком. Вона теж якось зазіхала на будинок? І розгнівала… навіть не знаю, як правильно буде сказати. Словом, когось або щось розгнівала. Злі сили, назвемо так.

Тетяна відповіла не відразу. Якийсь час сопіла в слухавку. Нарешті кинула коротко й різко:

– Поняття не маю, про що ви зараз. Ніяких Єв не знаю. Чому так трапилося з тією жінкою – в голові не складу. Більше мені не дзвоніть. До побачення.

Тепер вона перервала розмову.

Лора зціпила зуби, викликала Помічну знову.

З першої спроби та скинула дзвінок.

З другої – вимкнула мобільник.

Лора, ні на що не сподіваючись, таки написала Тетяні повідомлення.

Назва готелю, адреса, свій номер.

Домовилися на сьому вечора.

Лора пропонувала зібратися раніше. Антон Хитров узагалі не хотів жодних зустрічей, його довелося вмовляти найдовше з трійці. Але коли нарешті погодився, заявив: йому все одно, де і коли. Аліса Горностай, навпаки, не гарикалася, погодилася відразу й назвала шосту годину. Натомість Едвін Моруга сказав – сьома, а то й пізніше, у нього кілька зустрічей. Утім, сьому таки погодили.

Коли Лора з Соколом приїхали в «Мілано», де остаточно облаштували неофіційну штаб-квартиру, Хитров уже сидів за столиком у кутку й гортав меню. Крім нього, у залі було зайнято ще три столики, і Аріель запропонувала окремий кабінет. Вони мали невеличку кімнатку для приватних зустрічей, куди пускали давніх знайомих чи постійних клієнтів. Лору зарахували до другої категорії.

Уже коли заходили, з’явилася Аліса. Побачила Хитрова, та з ним не привіталася. Сухо кивнула Лорі, скинула плащ. Антон лишився в плямистій куртці, яку потім таки стягнув. Вішак проігнорував, почепив на спинку стільця. Був у старому джемпері з коміром під горло. На фоні стильної Аліси виглядав справжнісіньким лузером, помічав та відчував це. Тож дочекався, поки Горностай займе місце, аби самому всістися навпроти неї.

Сокіл у зустрічі участі не брав. Сів окремо, в залі. Меню вже встиг вивчити, тому відразу замовив собі середню піцу: тицьнув на картинку. Аріель кивнула – Богдан нічим не здивував, весь час просив одне й те саме. Зайшла в окремий кабінет, приготувала блокнотик.

– Що будемо?

– Щось будемо? – Лора обвела поглядом присутніх. – Може, піцу на всіх, велику?

– Не їм після сьомої, – пояснила Аліса. – Чаю вип’ю, суміш трав.

– Маємо некалорійний десерт, – мовила Аріель. – Кекси з журавлиною, гарбузовий ще є, це новинка.

– Вмовили на кекс, – кивнула Горностай.

– Мені сто віскі, – сказав Хитров. – І так само кекс. Краще два.

– Вечеря аристократа, – не стрималася Аліса.

Лора сприйняла репліку спокійно. Аріель теж не відреагувала на пікіровку клієнтів. Запитально глянула на Кочубей – і враз зойкнула. Бо в дверях ресторану постав справжній ковбой.

Едвін Моруга звик до підвищеної уваги. Зняв стетсонівського капелюха, отак, тримаючи за криси, перетнув залу. Навперейми вже квапився сам власник, схопив правицю гостя своєю жменею, сильно струснув, зачастив ламаною українською, пом’якшуючи всі тверді звуки:

– Які гості, які гості, Едьвіне Геннадьйовичу! Забуваєтє нас, забуваєтє! Я простьо мушьу обсльюжити вас сам!

– Нічого ви не мусите, сеньйоре Вінченцо, – заспокоїв ковбой. – Ваша мила доця впорається краще. Чесне слово, мені приємно, коли обслуговує вона.

Хазяїн випарувався так само швидко, як зринув. Моруга зняв замшеву куртку з торочками, елегантно кинув на гачок вішака, капелюха примостив зверху. Аріель цмокнув у щоку, потріпав по плечу, сказав, адресуючи слова найперше Лорі:

– Моя фірма постачає сюди салямі й ковбаски. Ми давні добрі знайомі.

– Фірма «Ранчо»? – уточнила Лора.

– Ви забагато знаєте.

– А ви ховаєтесь? Я володію якимись таємними знаннями?

– Наш Ед саме той, хто ховається, – кинула Аліса.

– Я дуже відкрита людина. – Моруга відсунув стілець і сів. – Замовили вже щось? Меню місцеве напам’ять знаю, можу рекомендувати. Хоча сам їсти не дуже хочу. Кави хіба. І кекси з журавлиною – є?

– Коли так, спробую і я знамениті кекси, – додала Лора. – Каву теж, а краще – капучино.

Аріель залишила компанію, причинила за собою двері. Тепер три пари очей свердлили Лору, тож вона взяла ініціативу:

– Нарешті всі познайомимося очно. Як модно говорити в наш час, офлайн.

Вона простягнула кожному візитівку. Аліса Горностай поклала картку в сумочку. Едвін Моруга – в нагрудну кишеню картатої сорочки, у відповідь простягнув свою.

– Я клієнт вашого банку. У тому числі.

Антон Хитров склав цупкий прямокутник навпіл, потім – учетверо.

– Чого вам від мене треба? – запитав, зиркнувши спідлоба. – Не від усіх трьох, я цю компашку не палаю бажанням бачити. Конкретно від мене?

Аж тепер Лора зрозуміла: Хитров устиг перед зустріччю випити.

– Можеш нормально себе вести? – Гра в «свого в дошку» для Моруги враз скінчилася.

– Нормально – це як? Едику, старенький, ми ж усі знаємо про Єву! І далі вмикаємо дурників! Так, ніби нас усіх це не стосується!

– Що саме? – Лора миттю включилася. – Антоне, що має стосуватися всіх вас?

– Смерть Єви, – неголосно, але чітко відповіла за нього Аліса. – Я бачила вас учора на кладовищі. Коли ховали Ігоря.

– Я бачила всіх вас. Тоді ще чотирьох. Ви не здавалися дружною компанією.

– Хіба зараз ми схожі на друзів? – брови Едвіна сіпнулися вгору.

– Колись ви ними були, – мовила Лора.

– Ага! – у голосі Хитрова залунала перемога. – Поліція ще нічого про наше минуле не знає. Інакше тягали б усіх, навіть її, – кивок через стіл у бік Аліси.

– Навіть? – не зрозуміла Лора. – Ви про що?

– Прокурорська доця. Її бізнес, аби ви знали, не перевіряли жодного разу. Хай там яка влада, її батя всіх переживе. Вони ж недоторканні тут, Горностаї!

– Язика прикуси, – Аліса говорила беззлобно, швидше втомлено, Лора навіть вловила нотки смутку.

Зайшла Аріель з тацею – розмова стихла. Дівчина поставила перед Хитровим округлу склянку з товстого скла. До напою бурштинового кольору принесла невеличку мисочку з трьома кубиками льоду. Залишивши напої для інших, великий таріль із кексами поставила посеред столу.