Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 48

– Свої, – сказали у відповідь, голос схожий на жіночий.

Аліса натиснула на кнопку домофона, відчиняючи парадні двері внизу й пускаючи того, хто прийшов. Не відходила. Дочекалася, поки на її четвертому поверсі зупиниться ліфт, відчиняться двері. Відчинила, випереджаючи дзвінок у двері – досить їй різких звуків.

Не знала, кого пустила всередину, ніколи не бачила раніше.

Але й не опиралася, не дивувалася.

– Ти, – мовила просто й приречено, повернула голову. – Чомусь я не боюся.

– Боятися не треба, Алісо. Це ж просто гра.

– Звичайно. Гра. Я не проти. Я заслужила. Ви б мали прийти раніше. Ще тоді, чесно. Чесно-чесно. Може… Може ми… за знайомство…

– Ти ніби вже.

– А так дуже видно? Ой, – Алісу давно не соромили, щоки спалахнули. – Вибачте… Я б інакше не знайшла в собі сил… Кураж, розумієте… Сил подзвонити їй. Поговорити.

– Кому?

– Хіба ви не знаєте? – Аліса хіхікнула. – Ви ж повинні все знати… Про неї… Вона зрозуміла мене… Лора… Я вас познайомлю… мабуть…

– Проведи в кімнату. Поговоримо. Ти ж не боїшся?

– Уже не боюся. Нічого. Виговорилася, скинула з душі – тепер чиста. Це ж просто гра.

Тим часом двері її квартири зачинили зсередини.

На три оберти замка.

Аліса лежала там, у рожевій від крові воді.

Велике дзеркало розколоте брутальною кривою з кута в кут. Били по центру чимось важким, лінія розламу розходилася в різні боки від місця удару. Лице молодої жінки бліде, перекошене від страху, мертве.

З таким самим обличчям вийшов із ванної осиротілий батько – примчав разом із поліцією. Лора підняла Христенка, той – Горностая, вже потім – опергрупу. Сова не заходила у ванну, поки не наспів прокурор. І чомусь не наважувалася робити свою роботу, поки він стояв посеред кімнати.

На криміналістку важкий прокурорський погляд упав спершу – і вона зіщулилася, втягнула голову в плечі, відступила до стіни. Далі Горностай вдарив очима слідчого. Зупинив поглядом у проймі дверей Зарубу – начальник поліції не мав права пропустити таку надзвичайну подію. Нарешті втупився в Лору.

– Це ви, – слова були ще важчими за погляд, не говорив – кидав, наче кам’яні брили.

– Так. Це я виявила тіло, – спокійно, як могла, підтвердила Лора.

– Це ви каламутите воду, – і раптом Ілля Горностай, вайлуватий, з вигляду старший за свої роки, схожий на боксера-пенсіонера, очікувано зірвався на крик: – Ти каламутиш воду, сучко! Ти вбила мою доньку! Ти приперлася сюди й пхаєш носа, куди не треба! Ти залякуєш шанованих у місті людей! Я читав заяву пана Моруги! Якщо на нього, – палець націлився у бік Заруби, – тиснуть твої крутелики з Києва, так об мене вони поламають зуби! Ви всі поламаєте! Я дам справі хід, можеш не сумніватися, ти! Доведення до самогубства – ось як це називається!

Він перевів подих, добираючи слова для наступної тиради.

Лора скористалася цим негайно.

– Я співчуваю вашому горю, – мовила неголосно. – Саме тому дозволяю називати себе сучкою в присутності гурту людей, знайомих і незнайомих, чоловіків та жінок.

Брови Горностая стрибнули вгору. Зараз він мав вигляд непереможного бійця, який звалив новачка одним ударом, святкує перемогу, готується купатися в оваціях – аж раптом нікчема підводиться на ноги. І лупить під дихало.

– Хай поліція робить свою роботу, – повела вона далі, трохи підносячи голос. – Я хочу пояснити вам дещо, але сам на сам. І збираюся нагадати ще дещо. Ви точно не хочете, аби присутні чули певні історії.

Вона кивнула на двері спальні. Пішла туди першою й не мала сумніву – прокурор підкориться, піде за нею. Зачинившись ізсередини, Горностай голосно видихнув, гримнув:

– Ти що собі дозволяєш, ще й у квартирі моєї нещасної доньки?!

– Можна на ви? – зберігати спокій Лорі ставало дедалі важче. – І на півтону тихіше, Іллє Дмитровичу.

– Ви й по батькові знаєте, – Горностай нарешті стишив голос.

– Так це ж не секрет. Прокурор міста – публічна особа. Про вас навіть стаття в Вікіпедії є. Невеличка, але все-таки. Ви інші секрети маєте. Ви та ваша донька. Яку, з усім сумом з приводу трагедії, не готова вважати нещасною. Такою була Діана Жовнір. Хіба ні?

Горностай напружився.

Випнувся вперед борлак, від чого шкіра на горлі враз натягнулася. Знову сіпнулися догори й відразу зсунулися брови. За короткий час лице поміняло кілька виразів: здивування, гнів, бентега, розгубленість.

– Ви ж зрозуміли, про кого я.

– Звідки ви… Тобто… – Прокурор уже опанував себе. – Не так. Хто ще знає?

– Крім вас, вашої дружини, молодшої сестри вбитої дівчини…

– Проститутки.

– Людини! – Лора не стрималася, тупнула ногою. – Отже, крім утаємничених у цю огидну історію дванадцять років тому вона відома ще трьом. Мені, моєму напарнику Богданові, моєму шефові Данилові Гайдуку. Якби хотіла оприлюднити, не закликала б вас на тет-а-тет. Щодо того, звідки: вислухала Алісину сповідь. Вона втомилася носити це в собі. Чи виявилася більш совісною за інших, чи відчувала особливу провину за непокараний злочин… Мовчала б довше, жила б із цим іще довго. Три попередніх смерті налякали, підштовхнули. Довірилася мені, бо знала – не побіжу ані до Христенка, ані до начальника поліції.

– Ви справді не мали такого наміру?

– Усе дуже непросто, – визнала Лора. – Хоча б тому, що є прямий зв’язок між чотирма смертями день у день та не раз згаданим столітнім прокляттям того будинку. Який дванадцять років тому став місцем скоєння злочину. Зґвалтування, пане прокуроре, та вбивства. Але в цьому зв’язку відсутня головна складова для мене як людини, котра працювала в карному розшуку й займалася особливо тяжкими випадками. Логічна складова.

– Ви ж Лариса?

– Лора. Так зручніше.

– Гаразд, Лоро. Ви ловили вбивць – і шукаєте логіки в байці про давнє прокляття? Яку, сто процентів, склепала з того, що мала під рукою, божевільна місцева активістка Таня Помічна. Думала, так налякає всіх і захистить свою архітектурну пам’ятку.

– То не її власна пам’ятка. Різьблений будинок Білозубів – надбання вашого міста.

– Давайте без демагогії, – буркнув Горностай роздратовано. – Суть у тому, що мертве не може померти. Тобто, за аналогією, у легенді про прокляття, яка, до всього, нічим не підтверджена, логіки бути не може. Це ірраціональна царина.

– Згодна. Зараз ви все розклали по поличках, хоч і не зрозуміли цього. Нехай прокляття не існує. Все це – казки, вигадки, забобони. Але в такому разі треба логічно, пане прокуроре, ло-гіч-но пояснити всі смерті. Причому – такі швидкі. Нам усім не дають оговтатися, перевести подих.

– Моя донька перерізала собі вени, – сухо сказав Горностай. – Учора ви залякували всіх її колишніх друзів…

– Уже позавчора, – вставила Лора. – Сім хвилин на першу ночі. Чотирнадцяте жовтня. Свято Покрови вже сім хвилин як.

– Та не забивайте мені вже баки! – вкотре визвірився Горностай. – Аліса справді переживала через ту прикру історію!

– Вбивство людини прокурор називає прикрою історією.

– Не чіпляйтеся до слів! Аліса нікого не вбивала!

– Стояла поруч. Дивилася. Чи – як?

– Не має значення. Спершу – два трупи людей, яких вона через ті події викинула з життя. Потім – зустріч із вами. Нарешті, ви були тут, у неї, самі ж зізналися.

– Зізнаються у скоєнні злочину.

– У вас платівку заїло.

– А ви не дивитеся далі власного горя, – зауважила Лора. – Нехай наше знайомство та наші розмови могли підштовхнути Алісу до фатального кроку. Зважте, вона ще при мені випила чимало алкоголю. Як пояснимо нещасний випадок із Хитровим? Його, ініціатора, ідейного натхненника того дійства в будинку, замучила совість? Так сильно, що влив у себе маже літр спиртного, проти ночі вибіг надвір із сокирою і впав потилицею на гостряк цеглини? Нагадати, що саме він першим ударив Діану – теж каменюкою, так само по потилиці? Ну, з Євою, його тодішньою подружкою, тінню Аліси Горностай, я взагалі не знайома й словом не перекинулася. Вона померла теж через мене? Ще ж Ігор Яровий, той самий, заради кого заварилася ота отруйна каша. Я приїхала сюди, до вчорашнього дня зеленого поняття не маючи ані про ту компанію, ані про трагедію в будинку, – Лора перевела подих, почекала, раптом Горностай щось додасть, він мовчав і вона завершила: – Усе впирається в експертизу. Трупи не кримінальні. Самогубство, нещасний випадок, дві смерті від раптової зупинки серця. Мені потрібен логічний аргумент, аби назвати все це вбивствами.