Тінь аспида - Гнатко Дарина - Страница 8

— Та я й краплини до рота не брав! Аль-Садіб… Про цю людину в цій країні не заведено говорити вголос, а тільки пошепки. Й з острахом. Мар’яно, він торгує людьми, зброєю та наркотиками, він — безжальний убивця. І ти не можеш собі уявити навіть, що відчув я сьогодні вдень, коли він припхався до мене в посольство…

Мар’яна здивовано випросталася.

— Хасан приходив до тебе?

Микола важко опустився в сусіднє крісло.

— Уяви собі! Я хоч і комуніст та атеїст, та, коли отой чорномазий господарем вдерся до мого кабінету, у мене чомусь майнула забобонлива думка про нечисту силу й рука потягнулася перехреститися.

— Й чого він хотів?

Микола поморщився.

— Він запропонував мені розпочати спільний бізнес…

— Спільний — що?

— Бізнес, — тихо повторив Роєв і посидів мовчки якусь хвилину, важко дихаючи. Він узагалі важкувато переносив спеку, а зараз — схвильований та перестрашений — починав дихати так, ніби мав скоро конати. Мар’яна байдужим поглядом спостерігала за його муками, геть далека від співчуття, далека від усього того, що мала би відчувати турботлива дружина. — Мар’яно, ця людина запропонувала мені щось просто неможливе… й він гадав, що я погоджуся.

Мар’яна зачаїла подих.

— Що? Що він тобі запропонував?

— Торгівлю людьми!

— Як…

Роєв огидливо поморщився.

— А так. Смердючий чорномазий, він же гадав, що я зрадію, почувши ту його пропонову. Ти тільки уяви, він так спокійно почав мені розповідати про те, що східні чоловіки дуже полюбляють жінок-слов’янок, а українки то й узагалі поза конкуренцією. А це ж гроші, це дуже великі гроші, й я маю допомагати йому завозити до Йорданії нещасних жінок, призначених до рабства…

Мар’яна випрямилася.

— А ти що?

— Я, звісно ж, відмовився.

— Дурень!

Зачувши про великі, дуже великі гроші, Мар’яна вся напружилася, напівсонливий стан її, той розніжений та лінькуватий, до котрого вона так звиклася в Аммані, раптом кудись подівся. За декілька днів вона вже вилітала до Києва — створювати фірму, котра б мала збагатити її неймовірно, за партією першою тих, хто мав стати рабинями, невільницями для панів-арабів. Хасан знав свою справу дуже добре, в Києві була заснована фірма, котра бралася працевлаштовувати жінок за кордоном, а в обов’язки Мар’яни, що вхопилася за ту справу з пристрасною пожадібністю, входило відбирати найкращих — тих приречених, котрі мали зникнути в зачинених будинках заможних чоловіків Сходу — таємничого та неосяжного. Ті надзвичайно вродливі дівчата були найкоштовнішим товаром, а решта могла потрапити куди завгодно, хоч до якогось занедбаного, смердючого дворика, повного вошей та злиднів, де дівчат тримали, мов худобу, й здавали у найм, мов ту ж худобину. Але саму Мар’яну все то зовсім не цікавило — її цікавили лише прибутки, котрі приносив продаж дівчат з України. До обов’язків же Миколи входило зробити все, щоб прибуття українських громадянок до йорданської столиці полишилося стертим з пам’яті посольства. Вони просто зникли. Зникли назавжди.

За десять років такого бізнесу Роєви, маючи не такі вже й великі статки за західними мірками, змогли збільшити їх у рази, й вони розбагатіли, справді розбагатіли, й неоціненну допомогу в цім надав саме Хасан аль-Садіб, завдяки йому в Мар’яни з’явився смак до заробляння дуже великих грошей, і спочатку її, а потім уже й Миколу геть не хвилювало те, що гроші ті завелися у них завдяки ламанню чужих доль. Про такі дрібниці, як почуття та життя тих дівчат, котрі вивозилися нею до Йорданії з України, Мар’яна взагалі ніколи особливо не замислювалася. Для неї ті жінки та дівчата були не людьми зі своїми долями та страхами, ні, вони були для неї лиш товаром, засобом для збагачення…

Виклик — різкий та наполегливий — пролунав несподівано й обірвав спомини Мар’яни, і вона, здригнувшись, повільно звелася на ноги й підійшла до телефону. Підняла слухавку й досадливо поморщилася, зачувши верескливий голос сестри:

— Мар’яно, ну нарешті ж! Як там Коля?

Жінка поморщилася.

— Погано.

— Ой, горе ж яке! — заквоктала у слухавку Єва, викликавши гримасу огиди на вродливе лице Мар’яни. Вона майже не дослухалася до квапливого квоктання сестри, розмірковуючи об тім, що якщо Микола помре, то вона ж полишиться вільною. Вільною для Степана…

Бажання побачити його, побачити зараз же, у цю хвилину, коли в крові молодим вином бурхає радість звільнення від чоловіка, пронизало Мар’яну настільки потужно та владно, що вона вся затремтіла, ледь втримавши у враз спітнілих долонях слухавку…

У свідомість увірвався голос Єви:

— Мар’яно, ти мене чуєш?

— Чую, — озвалася Мар’яна відсторонено, зрозумівши раптом ясно, що просто не витримає більш цієї розмови з сестрою. Пославшись на втому після чергування поряд Миколи, вона від’єдналася й застигла на місці, широко розплющеними очима вдивляючись у простір прямо перед собою, а потім заметалася нетерпляче якось вітальнею. Бажання побачити Степана негайно ж продовжувало зростати й зростати в ній. Вона раз глипнула на телефон, потім відійшла до вікна, визирнула на вулицю. Постояла так нерухомо, прислухаючись до себе, до свого внутрішнього голосу, котрий поки що відгукувався в ній лиш упертою мовчанкою, а потім… Потім голос той вибухнув наполегливою вимогою побачити-таки Степана, і не тільки побачити його, а й зізнатися йому в почуттях. Бо він же не знав, він геть не відав того, що вона вже більш двадцяти років є закоханою в нього…

Стрімко обернувшись, Мар’яна різко підійшла до столика, взяла до рук телефон, надсадливо дихаючи, відшукала номер Степана у записній книжці, після короткого вагання натисла на виклик.

За півхвилини почувся його голос:

— Так. Привіт, Мар’яно.

Вона заковтнула повітря, мов перед стрибком у воду.

— Привіт.

— Як Микола? — запитав Степан співчутливо.

— Погано, дуже погано, він помирає… — Вона помовчала, збираючись із силами й намагаючись не звертати уваги на божевільне калатання серця. Але той голос, що прокинувся в ній так владно та потужно, — він примусив її промовити жалібним голосом: — Розумієш, Стьопо, нам потрібно побалакати. Ти не міг би приїхати?

Степан помовчав якусь мить.

— Коли?

Мар’яна пропустила вдих.

— Зараз.

Степан знову помовчав, і Мар’яна, здавалося, й не дихала взагалі в цю хвилину, поки він мовчав — мовчав якось похмуро та сторожко, витинаючи у неї мовчанням тим саме серце. Вона розуміла, що боїться, до відчаю боїться почути його відмову приїхати зараз, боїться невідомо чому, немов від згоди його чи відмови буде залежне все: й майбутнє її, й усе життя. І тільки схлипнула ледь чутно, коли він нарешті відгукнувся:

— Добре, я зараз приїду.

Дозволила собі глибоко заковтнути повітря.

— Чекаю.

Він відразу ж від’єднався, а вона ще стояла й слухала, заклякнувши, пронизливу тишу вимкнутого телефона, й тільки серце її оглушливим, схвильованим биттям порушувало тишу порожньої, великої квартири.

«Степан приїде! Він приїде! Він зараз приїде!»

Звістка про його приїзд пронизувала її єство, обриваючи всі думки непотрібні. І так само несподівано, яким несподіваним був цей дзвінок до Степана, вона зірвалася з місця, закружляла вітальнею у радісному танку й розсміялася щасливо. Вона зізнається Степану у своїх почуттях, зізнається у тім, що ховала на серці ці довгі роки, й він просто не зможе відмовитися від неї.

Наспівуючи, вона швидко прийняла душ, переодягнулася в домашню сукню з рожевого шовку, м’яка тканина котрої так спокусливо обгорнула її струнке тіло, а волосся полишила вільно спадатися на спину густою золотавою завісою. Швидко поглянула на себе в дзеркало й полишилася надзвичайно вдоволеною побаченим. Ні, Степан просто не зможе встояти перед нею, такою гарною та майже вільною, а головне — кохаючою його.

Хоч і чекала на Степана, але здригнулася, затремтіла всім тілом, коли у двері подзвонили. Кинула останній погляд у дзеркало, що відображало сяючу красуню, котра зовсім не виглядалася на свої п’ятдесят років, і неквапливо пішла відчиняти двері. Степан стояв на порозі, прямий та спокійний, високий та вродливий, упевнений у собі, і не можна було навіть подумати, що цей розкішний чоловік був вихідцем з самого низу, котрий колись брався за будь-яку роботу. Зараз перед Мар’яною стояв владний та добре вдягнений багатій, а який уже ж гарний. Затремтівши всім тілом, Мар’яна забулася про Миколу й обдарувала Степана засліпливою усмішкою, відступилася в бік.